Діялося то давно. Коли сонце землю цілувало, ніч із ранком віталася, а пташки з комахами розмовляли. Жили в нашому краї мати-горлиця та троє її синів. Росли чесними, роботящими, людей любили, матір шанували.
Та роки, як річка, синів дорослими робили, а матір старили.
І коли їй залишилося вже недовго жити, вийшла вона з хати, сіла на призьбі та й стала синів питати:
- Сини мої, синочки! Ким ви хочете на цьому світі стати? Мені скоро на спочинок, то хочу бажання ваші виконати.
Стояли сини, думали, щось міркували.
- Я старший син твій, матінко, по світу ходив, людей бачив, але кращої, ніж ти, не знайшов. То хочу твоїм світанком стати, твій сон та матерів усіх на землі оберігати.
- Хай буде так, як хочеш, синку, будь світанком.
Тут підійшов до матері середульший син. Припав до ніг, поцілував руки і мовив:
- Я хочу, мати, орлом стати, аби люд усенький від зла оберігати.
- Слова твої мужні до серця, хай буде так, як ти хочеш, синку.
А найменший син стояв та все на неньку дивився і промовив нарешті тихо, як пташка:
- Матінко, голубонько моя! Залишайся зі мною навіки. Без тебе, рідненька, я сирота.
Обняла мати найменшого сина, заплакала й заповіла:
- Тобі і людям дарую я людську пам’ять. Шануй її, як життя, бережи, як дитя, вір, як мені, матері.
І це була найголовніша материнська заповідь, яку й донині береже все людство і яку нам з вами сьогодні треба берегти.
Немає коментарів:
Дописати коментар