вівторок, 28 квітня 2015 р.

Оповідка про людську пам'ять


Діялося то давно. Коли сонце землю цілувало, ніч із ранком віталася, а пташки з комахами розмовляли. Жили в нашому краї мати-горлиця та троє її синів. Росли чесними, роботящими, людей любили, матір шанували.

Та роки, як річка, синів дорослими робили, а матір старили.
І коли їй залишилося вже недовго жити, вийшла вона з хати, сіла на призьбі та й стала синів питати:

- Сини мої, синочки! Ким ви хочете на цьому світі стати? Мені скоро на спочинок, то хочу бажання ваші виконати.

Стояли сини, думали, щось міркували.

- Я старший син твій, матінко, по світу ходив, людей бачив, але кращої, ніж ти, не знайшов. То хочу твоїм світанком стати, твій сон та матерів усіх на землі оберігати.

- Хай буде так, як хочеш, синку, будь світанком.

Тут підійшов до матері середульший син. Припав до ніг, поцілував руки і мовив:

- Я хочу, мати, орлом стати, аби люд усенький від зла оберігати.

- Слова твої мужні до серця, хай буде так, як ти хочеш, синку.

А найменший син стояв та все на неньку дивився і промовив нарешті тихо, як пташка:

- Матінко, голубонько моя! Залишайся зі мною навіки. Без тебе, рідненька, я сирота.

Обняла мати найменшого сина, заплакала й заповіла:

- Тобі і людям дарую я людську пам’ять. Шануй її, як життя, бережи, як дитя, вір, як мені, матері. 

І це була найголовніша материнська заповідь, яку й донині береже все людство і яку нам з вами сьогодні треба берегти.

Немає коментарів:

Дописати коментар