Погост Зарічний був містечком

Нині районний центр Зарічне - селище міського типу. А в багатьох давніх документах наш райцентр названо містечком.

Зокрема, на білоруській карті «Пінскае староства у сяредзіне ХVІ ст.» позначено містечка Погост, Морочне та Нобель, хоча в інших документах цього ж періоду дані населені пункти названо селами. 

Сама назва «містечко», що походить від польського слова «miasto», говорить про те, що це поселення повинно було користуватися якимось перевагами. А вони дарувалися королівськими грамотами із дозволу сеймів або ж присвоювалися тим поселенням, які мають на те право в силу історичних документів. Погост Зарічний ніколи не був містом, а лише містечком.

     
За часів ВКЛ для встановлення міцної влади уряд підтримував розвиток містечок. Існувало 3 види привілейованих містечок: одні звільнялися від сплати мита, від плати на право продавати товари; іншим дозволялося продавати «гарячі» (спиртні) напитки, а треті влаштовували продаж товарів, привезених із-за кордону.

Містечка були одним із головних джерел державного доходу. Митні кордони були розміщені по всій території ВКЛ, а в часи Речі Посполитої – уздовж усіх важливих торгівельних шляхів. Вони видавалися на відкуп або на збирання в казну спеціальними чиновниками. 

     
Усі купці, які провозили товари, повинні були в першій митній конторі оголосити вартість товару, місце його призначення, а потім заплатити податок. Купцю видавалася квитанція, яка забезпечувала вільний проїзд до визначеного місця. 

       
Але сплата державного мита не звільняла від місцевого мита. По дорозі в кожне місто доводилося сплачувати за проїзд «мостове», а якщо місто мало привілей, то й ще й кошти на користь місцевої казни. Більше того, власник кожного села, що лежало на торговій дорозі, брав мито й «мостове» для себе. Таким чином, вартість товарів страшенно зростала.

Громіздкі товари везти було зовсім не вигідно. Дохід у казну зменшувався, бо люди мало купували. Для підтримки торгівлі тогочасний уряд обрав деякі містечка вздовж головних торговельних шляхів і дав можливість жителям право на безплатну торгівлю. Саме так торгував Лука Терешкович у Погості.

       
Володар землі мав виключне право на організацію торгівлі на місцях, які йому належали. Ось як про це написано в середньовічному документі: «Свободно держать корчмы и в них горелки, меды и вина продавать». Була при цьому умова: ніхто, за винятком міщан, не мав права відкривати корчму на невеликій відстані від містечка чи брати її на відкуп. 

     
Існувало 4 розряди містечок. Першим це право надавалося історичними документами, тобто їм дарувалося магдебурзьке право. Другі користувалися цим правом через королівську грамоти на встановлення в них ярмарок. Третім статус містечка було подароване російським урядом, а четверті – це ті, які користувалися цією назвою без будь-якого на те права. 

       
7 січня 1779 року було дозволено євреям записуватися до міщанського стану. Усі вони записалися в міщан та купців, хоча 70 процентів їх проживало в повітах. У 1782 році російський уряд удався до переселення частини населення повіту в міста. 7 лютого вимагав, щоб всі купці, міщани, які проживають у повіті, були переселені в містечка.

     
Указом  сенату від 26 жовтня 1810 року було дозволено переводити села на статус містечок із метою продажу там спиртних напоїв, так як у селах цього не дозволялося робити. Для цього потрібно було мати дозвіл губернатора. Уся оптова торгівля в Пінському повіті здійснювалася євреями. Лавки, постоялі двори, винокурні та пивоварні заводи, корчми, майстерні – усе це промисел євреїв. Вони завідували тут і торгівлею, і спекуляцією.

Тому 24 грудня 1841 року російський уряд видає указ про пільги купцям і міщанам християнського віросповідання. У 1852 році міністр внутрішніх справ наказував губернаторам «ходайства помещиков от учреждении местечек разбирать со строгой разборчивостью». Створюючи містечка, необхідно було пам’ятати про користь для місцевої торгівлі та промисловості.   

     
У «Матеріалах для географії та статистики Росії», зібраних офіцерами Генерального штабу в Мінській губернії, вказувалося, що багато містечок отримали ці назви «без усякої законної підстави, а лише внаслідок однієї тільки  сваволі знатних та багатих володарів, які самовільно перейменували багато сіл у містечка».

   
За розпорядженням Міністерства внутрішніх справ у 1859 році складено перелік усіх містечок та число дворів у них. У Пінському повіті у 2 стані названі містечка Нобель (101 двір), Погост Зарічний (40 дворів). Аби пересвідчитися, які різні були тоді містечка, наведемо й інші дані: Любешів (531 двір), Столін (254 двори), Войнівка (7 дворів). Відзначено, що в Погості Зарічному вироблялися барки та на півбарки (човни). 

   
У білоруських учених можна прочитати, що в давнину існували закономірності розміщення містечок. Картографічний метод дозволяє встановити, що давні містечка розміщувалися на відстані від 25 до 50 км, тобто на дистанції одного денного переходу на веслах по річці.      

   
Неодмінною ознакою кожного містечка було проведення кермашів. Згідно «Топографічного опису Мінської губернії» на рубежі ХVІІІ – ХІХ століть тут організовувалось 94 кермаші, 6 із них – у Пінському повіті: 3 - у Століні, 2 – у Логишині, 1 – у Погості. У «Трудах Минского губернского статистического комитета. Историко-статистическое описание 2 уездов Минской губернии» за  1870 рік вказано, що  Погост Зарічний має 49 дворів, 188 жителів: 101 чоловік та 87 жінок; одна православна церква, 1 синагога, 1 водяна мельниця.

   
Сільськогосподарські заняття були для деяких міщан одним із головних засобів для існування. Про це свідчить доля міщан Погосту Зарічного. У 1819 році володар містечка поміщик Філатов звернувся до Пінського земського повітового суду, потім у Мінський головний суд 1-го Депертаменту, аби  стягнути із погостських міщан (28 дворів) 8940 злотих та 6 грошей за невиконання повинностей за користування землею. 

       
У містечко був відряджений засідатель Неслуховський, який на суді повідомив, що «крім худоби, хліба й одягу ніяких статків міщани не мають і тому неспроможні виплатити таку суму». Пінський земський суд виніс постанову: 28 сімей (138 осіб) виселити із Погосту Зарічного, а їхню маєтність продати для виплати державних податків.

     
Коли судовий засідатель доніс, що міщани Погосту Зарічного не можуть сплатити такої суми, суд прийняв рішення переселити їх із містечка в інші місця. Згідно розпорядження Пінського міського магістрату, у 1821 році міщани були переселені: 19 чоловік – у місто Пінськ, 17 – у місто Нобель, 25 – у Городну, 15 – у Логишин. 

   
Але потім, як відзначено в архівній справі, «міщани сі, що привикли до одного лише землеробства, не знайшовши вільних земель на нових місцях,  не вміючи займатися ремеслом чи промисловим капіталом і маючи на утриманні сім’ї, повернулися на попередні свої місця проживання в містечко Погост». Матеріали судової тяганини поміщика Філатова та міщан Погосту Зарічного зберігаються в Національному державному архіві Білорусі.

     
Про це містечко можна прочитати й у «Пам’ятних книгах Мінської губернії». Із 1899 році в Погості діяла міщанська управа, якою керував Карпенюк, у 1900 році – Яків Леонович Ходневич, у 1907 – Федір Кидун, у 1913 – Федір Юхимович Барабаш.

   
Доля містечок складалася по-різному. Наш райцентр став селищем, інші – селами. Але в історії поліського краю давнє місто Нобель та містечка Нобель, Погост Зарічний, Морочне, Серники зіграли неабияку роль.