Таємниці Серницької церкви

Фото Серницької церкви 1970-х рр. із сайту http://decerkva.org.ua/riv/sernyky.html

Є на Зарічненщині церква, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1761). Серед 132 таких пам’яток Рівненщини дві знаходиться в селі Серники. Це дерев’яна Дмитрівська церква та її дзвіниця.

У всіх доступних нині документах ХVІІІ та ХІХ століть церква в Серниках названа Дмитрівською. Але існує думка, що вона була збудована на місці колишньої Миколаївської церкви. На жаль, не вдалося відшукати жодного документу, який би свідчив про наявність Миколаївської церкви.

Про церкву Погосту: давні дати й давні імена

На представлених світлинах пам’ятний хрест обіч готелю «Юність» у Зарічному. Він установлений на місці колишньої церкви Погосту. Її історія трагічна: церква була знищена в 1960 році…

Десь у ті дні, коли цей знак відкривали, до мене звернулася парафіянка зарічненської Успенської церкви з проханням назвати імена давніх священників Погосту. Напевне, їх мали згадати при відкритті цього пам’ятного знаку. На жаль, таких імен я не знала. І допомогти не змогла…

А оце днями вивчала одну історичну книгу й знайшла цікаві записи про Погостську церкву. Там відшукала ті імена, про які мене просили. І хочу поділитися новою інформацією з нашої історії.

Із ревізької казки сіл Кухче та Кутин 1834 року

12 березня 1834 року поміщиком, надворним радником Петром Аполінарієм Ордою було складено ревізьку казку сіл Кухче та частини села Кутин. 

Усього у дворі кухченського поміщика Орди працювало 12 чоловіків та 8 жінок.

У ревізії зазначені дворові селяни, які були записані в ревізії 1816 року, а нині померли: Василь Столяр, Афанасій Григорович Тарасюк, Сава Оминевич, Іван Іллюків Колешинський, Марко Демидович Тарасюк.

Дворові селяни Афанасій Васильович Тарасюк, Семен Варфоломійович Татусь віддані в рекрути.

У бігах Григорій Павлович Фальківський, Франц Длугошевський, Станіслав Завадзький.

Пропав безвісти дворовий селянин Семен Дробажевич.

Сповідальна відомість села Левонча за 1823 рік

 

Цей документ датований 3 січнем 1824 року. Офіційно заявлений, задокументований. Він зберігається в НІАБ.

Це сповідальна відомість Кухченської церкви за 1823 рік – обліковий документ церковного діловодства, який фіксував відвідання сповіді парафіянами. Кожне село там подавалося окремо. І у фонді 803, опис 1, справа 11, на аркуші 86 подано список жителів Левончи. Саме таку назву мало моє село на початку ХІХ століття.

Про дві Волі на зарічненській землі. І про наших предків, котрі «приходили на волю»

Є на Зарічненщині два села, які у своїй назві мали слово «воля». Це Кухітська Воля, яка донині береже свою назву. І Воля Річицька, яка в 1947 році стала Новорічицею.

Коли я вивчала історію виникнення міста Рафалів на місці сьогоднішнього Борового, в око впала інформація про села з назвою Воля. І прецікаве пояснення історії їх виникнення. Вирішила пірнути глибше в цю тему.

У книзі «Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.» знаходжу пояснення: «Воля - дозвіл або право, надане землевласником вільній людині на користування певною частиною орної землі упродовж визначеного терміну. Волею називали й надану земельну ділянку, і стовп, на якому вивішувалися умови угоди. Зрештою так називали й поселення, що виникали на такій землі. Дотепер про «волю» нагадують назви українських населених пунктів: Воля, Волька, Волиця».

Про першого дослідника роду Полюховичів до 17 коліна (Софія Делідон)

Пропоную Вам передрук статті "Пошуки коренів – чому це важливо?" із газети "Полісся".У ній розповідається про подружжя Охремчуків із Вараша. Віталій допоміг своїй дружині, котра родом із Полюховичів, дослідити її рід до протопласта (родоначальника) роду - Мальця, якого згадує у своїй грамоті 1526 року королева Бона.

Інтерв'ю у Віталія взяла студентка Острозької академії Софія Делідон. Ідея цієї публікації належить мені. Так хотілося, аби весь світ дізнався, як же віддано поліщуки досліджують свій рід.  Отож приємного читання!

Про що розповіли документи домашнього архіву із Серник

Перед Вами рукописний зошит. Нині він у домашньому архіві Полюховича Федора Володимировича. Більше місяця працювала над прочитанням та перекладом вміщених там документів. Хочеться сказати слова подяки власникові цього архівного документа. У багатьох поліських родинах зберігаються давні реліквії, але рідко хто зважиться віддати їх для загального огляду. Федір Володимирович якось сказав мені, що це надбання нашого краю. Ми давно з ним вивчаємо ті записи, а нині подаємо для ознайомлення всім небайдужим до історії нашого краю.

Про весільну пісню "Бобер" у селі Вичівка

Музичко Анастасія Іванівна та Місюра Іван Леонтійович. 
Село Вичівка. 1954 рік

А чи у Вашому селі «Бобра» співали?..

Цікаво. Я от, перечитавши немало краєзнавчої літератури, уперше почула про такий звичай)))

Мене часто зранку чекає якась нова інформація: архівний документ, фото, розповідь, рекомендація, посилання…

Так було й 22 січня. Я отримала у месенджер повідомлення від Людмили Тишковець із Вичівки: «Добрий вечір! Прочитала вашу статтю в газеті "Полісся" про весілля в Морочному й хочу вам розповісти про одну дуже давню весільну традицію, яка була у селі Вичівка на самому початку ХХ століття, а можливо, ще і в ХІХ. Коли наречену привозили в дім нареченого і якщо дівчина була цнотливою, вона мала право сідати на скриню (кухор) на свій посаг і співати обрядову пісню "Бобер".

Містечко Рафалів проіснувало… біля 40 років

В «Актах о заселеніи Юга Россіи XVI-XVIII в.в.» вміщено «Перепись поселеній и дымов Волынскаго воеводства при взиманіи подымнаго. Іюня 7. 1662 г.». На сторінці 95 цього видання зазначено маєтності, за які мав сплатити податки грабі (граф) Самуель з Лєшні (внук Рафала). У селі Вараш (Barasz) тоді було лише 10 димів, у селі Бабка – 6.

За юраментом (судовою присягою) із «miasteczkа Borowa alias Rafalow» Самуель платив податки за 20 димів, із села «Molczyce» - за 16 димів. Порівнявши, можна зробити висновок, що містечко Борова або Рафалів був не набагато більшим за село. Друге новостворене Рафалом містечко тут уже має назву Любахів або Андріїв («Lubaczow alias Andrzejow»). У ньому 1662 року було 30 димів.

Татарський напад на містечко Рафалів. Трагічний день 20 грудня 1653 року

 

У своїй книзі «Загублена у віках історія Заріччя» я вмістила дослідження про напади татарів на зарічні села. Відшукала їх в «Актах Віленської археологічної комісії». У своїх скаргах власники маєтків називають навіть дати, коли татари плюндрували наші землі: у містечку Нобель Пінського повіту вони були в ніч з 18 на 19 грудня 1653 року, у Кухчі - 24 грудня, тоді ж, у грудні (без вказівки на дату), були й у селі Задовже.

Таку ж інформацію, але вже про події у Волинському воєводстві, відшукала в книзі «Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657». Вона базується на документах з актових книг, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України. Понад 4700 документів опрацьовано в ній. Місце подій деяких із них зазначено як Рафалівка (Борове).

Документ 1647 року про оренду містечка "Борово алиас Рафалов"

У збірнику документів «Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр.» у переліку географічних назв зазначено: «Борове (Рафалів), містечко Луцького повіту, Собещицького ключа».

Тут подано документ про оренду містечка Борово (Рафалів) шляхтичем Веспасіаном Беневським. Орендатор виявився дуже жорстоким. Тому 20 липня 1647 року власник містечка, дерптський воєвода Андрій Лещинський (син Рафала Ліщинського) подав заяву на шляхтича Веспасіана Беневського про те, що останній, взявши в оренду в нього дев’ять сіл і два містечка, збільшив понад інвентар розмір повинностей. Підданих цих маєтностей грабує, мордує і ув’язнює їх, унаслідок чого багато міщан і селян втекло.

Про «месчан боровенских албо рафаловских». І як утворювалися нові міста в ХVІІ столітті

КЦАДА, Актова книга № 2489, арк. 516—521, акт 152.

Так, далекі предки нинішніх жителів Борового були міщанами. Про це говорить документ 1647 року, котрий зберігається в Центральному державному історичному архіві України, що в місті Києві. Його зміст розкрию Вам дещо пізніше. А сьогодні про те, як же утворювалися колись ці міста. І наш Рафалів, звісно ж…

Готуючи це дослідження, ознайомилася із монографією сучасного історика Андрія Заяця про міста Волині. Так-от професор пише: «Міста в XVI – першій половині XVII століття виростали тут «як гриби після дощу». І маємо розрізняти два терміни: місто і містечко. Перефразовуючи відомий вислів, що дитина – це також людина, тільки маленька, можна сказати, що і мале місто – це також місто, тільки у зменшеному вигляді та з меншим набором притаманних йому функцій».

Про містечко Рафалів та його засновника

Неочікувано, але ось уже 400 літ зберігають жителі Борового згадку про місто Рафу (Рахву), яке колись стояло на місці розташування цього села. Здавалося б, це просто народна легенда чи переказ, що передавалися з вуст у вуста від покоління до покоління.

Важко це осмислити, але вдалося відшукати документальне підтвердження цього факту. Щоправда, інформація дещо різниться від тієї, яку пам’ятають старожили.

Дату існування міста з назвою Рафалів на річці Борова вміщує «Miesięcznik Heraldyczny» - орган Геральдичного товариства у Львові. Це періодичне видання 1915 року за номером 1-12 розповідає про зниклу у XVIII столітті родину Лещинських герба Венява. Прізвище їхнє походить від назви міста Лєшно.

Про відправлених у заслання жителів Борового – учасників повстання 1819 року

Світлина із села Борове

Уривок із книги «Загублена у віках історія Заріччя»: «В архіві Білорусі зберігається справа про повстання в селі Борове 1819 року. Селяни цього села подали мінському губернаторові скаргу на поміщицю Крашевську, котра обклала їх непомірними повинностями. У відповідь на це поміщиця вирішила покарати декількох селян різками. 

Документ 1545 року про Річицю

У Центральному державному історичному архіві України, що в місті Києві, зберігаються документи під назвою «Терлецькі – поміщики Правобережної України. 1540 – 1919».

Серед 104 справ одна має назву «Привілей Сигізмунда ІІ Августа про підтвердження права власності за Матвієм Войткевичом на с. Річиця Пінського пов. Брестського воєв., куплене у Щасного Іллінича в 1545 р. Випис з пінських гродських книг за січень 1672 р.»

Цей документ надає документальне підтвердження, що найдавніша згадка про село Річиця – рік 1545.

Як виникли села Дубрівськ та Озерськ

Родина Олександри Драки з Дубрівська

Даруйте мені, дубрівчани, але втретє буду вживати вираз «найдавніша згадка про Ваше село». Ну-от так щастить мені – зустріти цікаву інформацію про Ваш населений пункт.

Уперше знайшла 1658 рік, вміщений у 131 книзі Литовської метрики. Згодом друзі з містечка Городна підказали 1621 рік. Він зафіксована у великій судовій справі містечка Городна.

А нині називаю ще раніший – 1611 рік. Відшукала його у «Справі Полюховичів Серницьких». І не лише дату знайшла, а дізналася, як виникло Ваше село.

Давні унійні церкви Зарічненщини в книзі Войцеха Валчака «Unicka eparchia turowsko-pińska w XVII –XVIII wieku struktura organizacyjna»

 

Це сторінка із книги поляка Войцеха Валчака «Unicka eparchia turowsko-pińska w XVII –XVIII wieku struktura organizacyjna». Тут можна дізнатися, що на території нинішньої Зарічненщини діяли Погостський та Нобельський деканати.

У книзі автор за даними архіву Литви називає й наші церкви:

DEKANAT POHOSKI: siedziba – Pohost

Про давні-давні церкви зарічненського краю

Церква села Перекалля. Фото С. Бохніга, 1929 рік.
За вид.: Ruszczyk G. «Polesie. Fotografie z lat dwudziestych i trzydziestych»

Дивно, але опрацьовані раніше документи ХІХ століття про давні церкви нашого краю подають датами будівництва наших храмів в основному роки, коли Полісся вже було приєднане до Російської імперії. Нібито ранішої церковної історії у нас і не було. Загубилася у віках ця історія…

Пропоную цікаві факти з історії зарічненських храмів ХVІ, ХVІІ та ХVІІІ століть…