Документи, які зберігаються в державному архіві Рівненської області, подають дані, що на початку ХХ століття у маєтку села Неньковичі було господарство Казимира Тукальського-Нелюбовича.
Про те, що Нелюбовичі-Тукальські вели добротну господарську діяльність, підтверджує будівля Казимира Нелюбовича-Тукальського, яка збереглася донині у селі Неньковичі.
Про це розповідають й очевидці: «Пан у Неньковичах мав багато лісу, були в нього великі обори, у яких тримав до ста дійних корів, і жоден клаптик його землі не пустував».
Розташований був маєток Нелюбовичів-Тукальських на західній окраїні села, майже на березі так званої Гнилої Прип’яті, одного із численних відгалуджень справжньої ріки Прип’ять.
Найвищого господарського розвитку ця шляхетна родина набула у другій половині ХІХ століття. У 1876 році Нелюбовичам-Тукальським належало 3068 десятин землі. Річний прибуток тільки від винокурні становив 300 карбованців, а ще 50 карбованців давала корчма. Крім того, в маєтку розводили худобу та була парова лісопильня.
Перше, що вражає зараз на шляху до місця розташування маєтку, то це липова алея довжиною із півкілометра. Власне не сама алея, а поодинокі липи, що залишилися від неї.
Колись це була центральна дорога від села до маєтку. За липами по обидва боки ростуть могутні дуби. На думку лісівників, їм понад чотириста років. На окраїнах цього дубового гаю стояли клуні, хліви, майстерні маєтку.
На самій середині дубово-липового паркового ансамблю Тукальські-Нелюбовичі збудували свій житловий будинок. Зведений він був з міцного дерева, стояв на цегляній підмурівці й мав під собою великі підвали. Донині зберігається такий підвал, де влітку й узимку підтримується прохолода.
У роки радянської влади тут розміщувалася сільська школа, а згодом - контора колгоспу. Після пожежі на початку 80-х років будинок довелося перебудувати по-новому. Залишилося неушкодженим тільки південне крило та підвали. Вони й тепер вражають своєю похмурістю, товстими стінами з нішами та витонченими арочними склепіннями. Зайшовши до них, одразу відчуваєш подих століть, немов повертаєшся у Середньовіччя.
Після війни у Неньковичах створили колгосп, і все це було перебудовано на новий лад. Частину дубів зрізали, а поруч збудували корівники, машинно-тракторний парк, підсобні приміщення. Із розпадом колгоспу все це перетворили в руїни, так що залишки колись величного дубового парку мають тепер жалюгідне видовище.
Непрості відносини складалися між самими володарями маєтків. Село Мутвиця межувало із селом Неньковичі, але чіткого поділу лісу не існувало. Це ставало причиною суперечок.
Геронім розповідає про такий конфлікт із своїм дядьком Казимиром. На одному із полювань Геронім із своїм другом Віктором Терлецьким поранили кабана. Той забіг до неньківського лісу. Лісники повідомили пана Казимира. Господар лісу прислав гнівного листа своєму родичеві.
А потім кілька корів із мутвицького маєтку перейшли неньківський кордон, і пан Казимир заставив їх викупляти. Але ж тваринам не поясниш, куди не слід іти. Через деякий час уже неньківські корови прийшли в мутвицький ліс, і лісники пана Героніма їх пригнали у свій двір. Тепер уже довелось пану Казимиру викупляти свою худобу.
Довгий час родичі ворогували, але прийшла війна, і ці дрібні проблеми відійшли на другий план.
Про господарські здібності свого родича із маєтку Неньковичі автор спогадів говорить небагато, наголошуючи на тому, що той не любив експериментувати. Зате детально описує, як жителі села хоронили володаря маєтку у Неньковичах.
Помер він у Пінську, по річці був доставлений до Ненькович, бо мав бути похоронений у родинному склепові. На березі річки покійника чекало багато селян. Цілий кілометр по воді та болоту труну несли на руках. Перед селом чекала процесія зі священником і корогвами. Церковні дзвони били до тих пір, доки не дійшли до двору.
На другий день були похорони. Процесія складалася із возу, вимощеного ялинкою. З обох боків ішли мутвицькі й неньківські лісники в зелених мундирах, із кобурами від револьверів. Провести пана Казимира в останню дорогу прибуло багато селян із навколишніх сіл. День був сонячний і теплий, природа пробуджувалася від сну.
Це, як згадує Геронім, було останнє таке погребіння представника їхнього роду. Похований він у родинному склепі Нелюбовичів-Тукальських. Доля цього склепу незавидна. Капличка, яка була там побудована, з часом була розібрана місцевими жителями.
Немає коментарів:
Дописати коментар