Обряди та звичаї поліщуків

Чимало звичаїв місцевих жителів зафіксував Геронім Тукальський-Нелюбович. Розповів, наприклад, про поліську толоку.

Це спільна допомога селян для двору. Звичай походив ще із часів панщини. Всі до одного селяни збиралися разом, аби виконати для маєтку якусь нагальну роботу. На Поліссі цей звичай іще називали ґвалтом.

Мова поліщука, пише пан Геронім, пересипана місцевими прислів’ями: «Право – то дишло, куди повернеш, туди й вийшло», «Кінці у воду», «Дати з гаком» (багато).

Панич милується поліськими піснями. Вони, згадує Геронім, в основному сумні, та й рідко їх можна почути, бо смуток боліт із пісень тих визирає. Мелодії прості, монотонні, у кінці обов’язково затягують вище й вище, і раптом пісня уривається. Часом на річці хлопці й дівчата утворюють два хори, кожен з іншої сторони. Ріка підносить їхні голоси та несе їх далеко-далеко.

Розповідає Геронім і про церкву та костел. Якось селянин привіз пана в костел, а сам туди не заходить, бо «позор йому», православному, йти до католиків у церкву. Але часто на Поліссі православні приймали католицтво, а дрібна шляхта переходила до православ’я. Коли будувався костел у Морочному, допомагали в будівництві й католики, і православні.

Споконвіків поліщуки установлювали на роздоріжжі хрести-обереги. По дорогах багато стоїть тих хрестів, старих і нових, високих і низьких, з фігурами і без фігур. Фартухи на них висять до самого низу, через них часто й дерева не видно.

Від епідемії, мору, вогню, війни вони захищають. Кожен поліщук має тут призупинитися, перехреститися й вклонитися… Цей звичай донині побутує на Поліссі.

А от інша розповідь викликала неабияке зацікавлення. Їздячи по лісах, пан Геронім помітив, що на перехресних дорогах лежали купки всякої всячини: солома, гілки, шматки тканини, сіно тощо. Один із селян пояснив йому, що це обрік для «дідів» (духів померлих).

 Кожен, хто проходив чи проїжджав лісом мимо перехрестя, мусив там щось залишити. «Так робили наші предки, і завжди добре було. Лихо не спить», - так пояснив селянин суть цього звичаю.

Описує автор обряд поліського весілля, зокрема випікання короваю. Випекти його було справою непростою: мав він бути здобним, прикрашеним квітами, зеленню, фігурками людей і звірят. Говорить про легенду, яка існувала серед шляхтичів: у часи панщини існував звичай, що першу шлюбну ніч дівчина проводила з паничем. Проте це давно вже змінилося.

Дуже любили місцеві жителі свято дожинків у панському дворі. Тоді запрошувалися у маєток високі гості. Після закінчення роботи водили біля заквітчаної жниварки хоровод. Виїжджали на роботу вранці ще при каганцях, а вінок з голови знімали ввечері вже при електриці. Святкували гучно, спиртного в той день вистачало для всіх, але пили в міру.

Ніколи не було такого, щоб в стані сп’яніння хтось влаштовував бійку. Селяни, які допомагали на жнивах і тепер святкували дожинки, вважали за гонор, аби не зганьбитися, напившись у маєтку. До ранку були забави, танці. Не тільки вбивств, але й загальних бійок на Поліссі під час таких святкувань та весіль не було. 

До неписаних законів на Поліссі належала охорона диких груш. Де б вони не виросли, поліщук не буде їх вирубувати чи викопувати. Якщо навіть ця дичка виросте посеред поля, селянин буде орати плугом далеко від неї, аби не пошкодити. І це при тому, що землі у нього не вистачає.

Неодноразово пан Геронім підкреслює добропорядність селян. Великим гріхом вважалася покража хліба. 

Про життя шляхти в наших селах написано багато. До цих пір у селах Муравин, Серники, Нобель шляхетські роди гордяться своїм походженням. Особливою поведінкою відрізнялися, пише пан Геронім, жителі містечка Серники. 

Поділялися вони на три групи: шляхта, міщани та євреї. Особливо «гонорилася» шляхта. Приналежність їхня до королеви Бони наклала відбиток на одяг шляхтичів: вони носили білі свитки, були підперезані червоною крайкою. І взагалі, у їхньому одязі завжди було багато червоного кольору.

Шляхта вороже ставилася до міщан. І не було свята, щоб та ворожість не була задокументована боями. Ризиковано було навіть у міліцейській дільниці посадити разом міщанина та шляхтича.

У кожному селі при панському маєткові обов’язково жив єврей, який торгував необхідними для селян товарами. У містечках євреї займалися ще й дрібним ремеслом. Вони були кравцями, шевцями, ковалями. Зі словами докори говорить пан Геронім про те, що євреї скуповували й продавали далі крадений ліс.

Жив поліщук серед прекрасної природи. За своєю важкою працею, можливо, і не помічав її. Геронім передав цю красу в багатьох своїх поезіях. Ось деякі з них: «Капели жаб», «Журавлина», «Наш ліс», «Квітне жито», «Ознаки Полісся», «Лелеки», «Комарі», «Бджоли», «Бабине літо й вересневий ліс», «Ключі птахів» тощо. Прочитаєш їх і ніби заново побачиш принади нашого краю у всі пори року.

Описав пан Геронім обряд Куста на Поліссі. Це одне із язичницьких свят, яке побутує лише на Поліссі. Навіть у 2009 році в селі Бродниця нашого району жінки ходили в перший день Трійці від хати до хати й водили Куста. А ось яким був Куст у селі Мутвиця (переклад дослівний):

На свято весни Полісся має звичай,

Звичай, що, на жаль, зникає навколо.

Жаль, бо має він ще язичництва ознаки,

Якраз під закінчення весни – Куст, власне.

Ще за декілька днів перед Зеленими святами

Йдуть жінки молоді на луги,

Щоб зібрати лілії, аїр і м’яту,

Щоб татараку зрізати навколо.

Так-то походить від Весняної Пані

Звичай, який живе в надприп’ятських лугах,

Щоб зробити з того, що зірвано,

В дань їй вінки, спідниці і вставки.

А потім в перший день радісний свята

Наряджають «ляльку» якнайпишніше

Від ніг до голови, самі лиш дівчата,

Щоб потім її продемонструвати у дворі.

Співають пісні, що віки пережили,

Проходять до двору одна за другою.

Але в церемонії цій так заведено, 

Що лише панич зніме той вінок із Куста.

На окремих сторінках спогадів знаходимо розповіді автора про традиційні поліські страви. Це домашній хліб, розчинений на березовому квасові і печений на дубовому листі. На нього намазується свіжо збите масло й посипається зверху дрібно посічений часник.

Розповідає пан Геронім про найпопулярніший продукт Полісся – картоплю. Особливо часто йде мова про печену картоплю. Не забував і в Польщі панич смаку «печеної в попелі серед поля картоплі».

Справжню оду присвячує автор поліському березовому квасові. Він пише: «Франція відома вином, Англія асоціюється з віскі, а Полісся славиться своїм квасом. Напій то бідний, як і сама країна. Налий у бутлі його, дай цукру, вкинь цитрусових, і буде він, як шампанське. Особливо смакують квасом взимку…»

Згадує пан Геронім, що коли він відвідував шляхтичів Ордів у Перекаллі, його пригощали супом із раків. На жаль, ми вперше почули про таку поліську страву. Супів із раків тепер уже не варять на Поліссі. 

Зате ми знайшли у його книгах досить цікавий спосіб приготування м’яса дикої качки. Автор описує, як це робив селянин Василь під час полювання. Він обрубував у качки ноги, голову, виймав нутрощі.

Потім мив із пір’ям, солив усередині і обкладав качку глиною, а далі поміщав її в жар. Секрет цього приготування полягав у тому, щоб улучити момент, коли страва буде готова. Гострою палицею пробував, чи м’ясо готове. Після охолодження все пір’я відставало разом із глиною. І був це справжній делікатес із неповторним смаком.

Автор спогадів розповідає, що коли на Поліссі готували рибний суп, то риби там були стільки, що виходив цей суп аж густий.