 |
| Весілля Марчука Якима |
На Поліссі весіллю споконвіків передували перепитки.
На прохання молодого батьки, а коли їх немає, то хрещені батьки зі сватами, йшли до дівчини на перепитки.
Намагалися зробити це таємно, щоб про це знало якнайменше людей.
Це можна було робити лише в середу, п’ятницю та в неділю. Свати повинні були вміти сказати дотепне слово, вийти із найскрутнішої ситуації, яка може виникнути, коли парубок надумав одружитися без попередньої згоди дівчини.
Намагалися зробити це таємно, щоб про це знало якнайменше людей.
Це можна було робити лише в середу, п’ятницю та в неділю. Свати повинні були вміти сказати дотепне слово, вийти із найскрутнішої ситуації, яка може виникнути, коли парубок надумав одружитися без попередньої згоди дівчини.
Перш ніж увійти до хати, тричі стукали під дверима палицею. Запросивши гостей до хати, господар запитував:
- Коли добрії люди да з добром, то просимо до хати. Що ви за люди і скіля, і за чим вас Бог послав?
Старости, поклонившись, відповідали:
- Сперш дозвольте за все вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Коли наше слово буде не в лад, то ми підемо назад. А що ми люди чесної і доброї науки, то от вам хліб святий у руки.
Батько дівчини, поцілувавши хліб, бережно клав його на стіл і відповідав:
- Хліб святий приймаємо й вас, добрих молодців, послухаємо.
Мати виносила свій хліб і клала поруч із хлібом молодого. Буханці мали лежати щільно один до одного.
Після цих слів один із старостів починав мову про мету свого візиту:
- Ми – ловці молоденькії, прийшли із землі турецькії. День цілий їздили і ходили, а ніякого звіра не зловили. Тільки гетого князя зустріли. А він каже нам, проворним молодцям, що в такому-то царстви живе куница, красна дівица. Пошли ми по сліду і блудили до обіду, да вже по тому сліду йшли, да вже в село прийшли. Й побачили, що пойшов наший звір до вас у двір, а з двора – до хати. Тепер хочемо його поймати. Чи ж оддасте, чи нехай підросте?
Якщо жених був дівчині не по серцю, вона підносила старостам гарбуз. Але таке траплялося дуже рідко. Найчастіше після цих слів вона пов’язувала старостів рушниками. А запрошені жінки співали:
Не щебечи, соловейку, не щебечи,
Ти ж мою голівоньку не клопочи,
Бо вже моя голівонька й так клопотна:
Не хватає на подарки полотна.
Щоб я знала, щоб я відала,
Що в батька не буду,
То я б сада роз не городила,
Пару коней упустила.
Їжте, кони, зеленую ружу,
Вже я в батька не буду.
Їжте, кони, барвіночок,
Що я посадила в понеділочок,
Що я садила-поливала
Сватщізни дожидала.
Починалося частування старостів, лунали сміх, жарти. Фіналом сватів була домовленість про запоїни (заручини).
Запоїни. Як правило, на запоїни брали непарну кількість людей, бо вважалося, що молода повинна бути парою для жениха. Гостями були лише ті родичі, які жили в парі. Із собою вони повинні були мати дві пляшки горілки, щоб почастувати сватів. У спорожнілу пляшку батьки молодої насипали жита й ставили на стіл, затикали вовною, пов’язували червоною стрічкою.
Господарі зустрічали сватів хлібом-сіллю й запрошували за стіл. Пригощали сватів, обмінювалися хлібом. Вважалося, що коли матір дівчини першою подавала свій хліб, то після одруження дівчина була головною в сім’ї, а коли це першою робила матір хлопця, то він головував у родині.
Дівчина «вішала» для кожного з гостей подарунок, а ті платили за це гроші. Коли заручини наближалися до кінця, молодята, ставши на коліна, просили в батьків благословення. Батьки виносили ікони й благословляли дітей. На запоїнах домовлялися про весілля.
Весілля. Як правило, ще за тиждень до того, як стати на весільний рушник, молодята йшли до церкви сповідатися. Дівчата йшли пішки до Пінська, аби придбати там кольоровий папір на весілля.
Розпочиналася напружена пора підготовки. Різали телят, кололи свиней, рубали птицю. Готували сусіди, дядини, тітки. Кожен був готовий допомогти.
Дівич-вечір у молодої. У суботу до молодої збиралися дружки. Вони готували «чуби» (квітки) для весільних гостей. Найбільше клопотів мала старша дружка. Слід було прикрасити весільну сукню молодої, сплести вінок для молодої. Він мав бути високим, у три ряди. Потім вінок замінив вельон. Дівчата співали:
Ой, чому, чому в селі, новім дому,
Так рано засвітили?
Марієчка встала, косу чесала,
У батечка пораду питала:
- Порадь мені, милий батеньку,
Кого в дружечки брати?
- Бери, доненько, собі рівненьку,
І вище, і нижче, а свою родиноньку ближче.
Коровай у молодого. У молодого клопотів у цей вечір теж вистачало. Адже треба було спекти коровай. За тим, як він вдасться, судили про майбутнє подружнє життя молодят: якщо він вдавався високим і не тріскався, то вважали, що життя молодих буде щасливим. А якщо коровай виходив кособоким чи ріс дуже вгору і його ніяк було вийняти з печі, то коровайниці були стурбовані, бо це віщувало щось недобре.
Пекти коровай доручали хрещеній матері, якщо вона не була вдовою, або добрим і шанованим господиням, які зналися в цій справі. Усі, хто був запрошений на коровай, не йшли з порожніми руками: вони несли яйця, молоко, сир, борошно. Пекли не один, а два короваї та багато коровайчиків, бо зазвичай родини у молодят були великі й треба було всіх обділити хоч шматочком святого хліба. Та й коровайницям хотілося покуштувати витвір своїх рук.
Важливо було правильно замісити коровай. Для цього брали стільки продуктів, щоб потім не віднімати і не підсипати чогось більше. Звучали пісні, часто жартівливі. Зверталися в піснях до нареченого:
- Де ж ти, Колічок, воду брав,
Хто є тобі коровая розчиняв?
- Брав я воду в криници,
Розчиняли короває сестрици,
Брав же я воду при зорі,
Розчиняли короває матері.
Інші коровайниці підхоплювали:
Ой, вечор, вечор, а коровай не печон,
А як завідемо, коровай спічемо.
Жінки, які допомагали випікати коровай, заводили:
Коровайници з міста,
Да не крадьте тіста,
Бо лихо вам прийде,
В кишенях тісто зийде.
А мати продовжувала:
Коровайнички, мої панночки,
Сядьте, оддохніте,
Мойому синочкови да й рідненькому
Коровайчіки спічіте.
Поїдь, синочку до міста
Да купи перчику для тіста.
Да будемо зозуленьки липити,
Да й з перчику оченьки робити.
Коровайниці заводили діалог з молодим:
- Де ж наший молодий дівса?
- Поїхав до Янова
Рубати калиноньку на дрова.
- Гори, гори, калинонько, ясненько
Да й запічи коровай хорошенько!
І ось уже коровай підійшов, його прикрасили плетінками, зозульками, голубами із прісного тіста. Коровайниці заглядають у піч, щоб та не була і не гаряча, і не холодна. При цьому старша коровайниця хрестила піч і саджала лопатою, співаючи:
Наша пічко-роготайко,
Іспічи нам коровайка.
Наша пічка регоче,
Коровайчіка хоче.
А припічок усміхаїца,
Короває сподіваєца.
Прийшов час виймати чарівний витвір жіночих рук. Цей процес теж супроводжується піснею:
Наша пічка-роготайка
Да й спікла нам коровайка.
Будем пічку розбівати,
Да й коровайка доставати.
Де ж тиї ковалі живуть,
Що залізни мечі кують?
Будем пічку рубати,
Короває доставати.
Пора батькові оцінити роботу коровайниць. Йому теж адресується пісня:
Ой чох, чох, сухая верба,
Коровайніца без горілки осталася.
Ти, ведмідь волохатий,
Наший свату багатий,
Дай нам заробити,
Щоб було за що пити.
Доки коровай схолоне, господар і господиня збирали на стіл. Запрошували на такий урочистий момент і гостей від молодої. Це робив молодий із дружком. Коли випивали по чарці, виносили коровай із комори, щоб присутні оцінили роботу коровайниць. Гості молодої клали на коровай гроші, дякуючи за працю жінок.
Молодші дівчата починали прикрашати приготовлені заздалегідь розсохи із лози. Їх обплітали прісним тістом і запікали в печі після того, як спікся коровай. І ось «шишки» готові. Їх оздоблювали ялівцем, паперовими квітами, калиною, колосками вівса, барвінком. «Шишки» зводилися над короваєм, а саму хлібину пов’язували рушником, поверх якого була вервечка бубликів на стрічці. Визначали відповідального за недоторканість короваю – підкоровайчого. Здебільшого це був сильний і красномовний чоловік.
Вінчання в церкві. У неділю, вставши раненько, молода вмивалась холодною водою і молилась. Їсти вона не повинна була, бо готувалася до вінчання. У неї було багато клопотів, адже вона мала виглядати неповторно.
Тим часом молодий із своїми дружками та музиками вирушав до нареченої. Із ними й старший сват (в руках у нього нагайка) та підкоровайчий із короваєм. Бояри (так називали гостей від молодого) вимагають показати молоду, але дружки не дозволяють заходити в кімнату. Спочатку наречену треба знайти, а її можуть сховати навіть у сусідів. Вимагають за неї викуп. Дівчатам спочатку погрожують нагайкою, а потім пропонують гроші. Нарешті приходять до згоди. Дружба платить дружкам гроші й за весільні стрічки, і за квітки, тепер наречену виводять до нареченого.
Після цієї церемонії батьки вручали молодятам хліб, ікони, і всі вирушали до церкви, співаючи:
Ой, бором, бором, боровиною,
Чий то князь їде вечориною?
Їде він, їде вельми п’яний,
Вийди, дівчино, я твій коханий.
Ой, рада б я вийти, батька боюса,
Перед тобою листом стелюся.
Ой, листом, листом, білим папером
Перед козаком своїм молоденьким.
Після вінчання бояри повертаються до домівки молодої. Їх супроводжують величальні пісні батюшці, що звінчав молодих, батькам, щоб зустрічали дітей:
Ламніте рутоньку, стеліте доріженьку
Молодій, молодому, ідуть з Божого дому.
Ой сусідоньки-вороги,
Да не переходьте дороги,
Да ніхай перейде Господь Біг,
Рідная матонька наперід.
Да нехай перейде родина,
Щоб була доріженька щаслива.
Виїхали ще-но з церкви на пісок,
Да подаймо матюньци голосок.
Нехай наша матьонка почує,
Смачніє сніданнєнко готує.
Смачніє сніданнєчко-мед-горілка,
Бо іде молодий Іван і його жінка.
Подякуймо попонькови,
Як рідному батинькови,
Що він наше дитя вінчав,
Із нас мало грошей узяв.
За нашого молодого взяв одного золотого,
За нашу панєночку взяв одну копієчку.
Молодих перестрівали парубки. Вони виносили стіл, поклавши на нього хліб і сіль, та вимагали викуп. Молодий ставив хлопцям могорич. Біля хати весільний хор виводив нову пісню:
Ой, на горі верби, пуд вербами квіти,
Стрічай, мати, рідниї діти
Густими хлібами, солодкими медами.
Мати молодої у вивернутому кожусі разом із чоловіком зустрічали молодих на порозі, благословляли дітей, частували хлібом із медом. Пригощали потім і дружок. Наречена залишалася вдома, а молодий з дружбою і боярами, що йшли на вінчання, повертався за всіма гістьми. Але спочатку молодого обдаровували. Перед дорогою хрещена мати тричі обходила весь рід, посипаючи зерном, цим самим благословляючи добре розпочати і закінчити справу.
Молодому співали:
Миколайко забіраїца, матінки пітаїца:
- Чи багато бояр брати?
- Міколайку, да мій синоньку,
Да біри свою родиноньку,
Близькую й далекую,
Бідную й багатую.
Багата буде дарити,
Бідная благословити.
У хату бояр зразу не пускають. Брат молодої сів на місце нареченого й вимагає викупу. Ніякі погрози не допомагають. Бояри починають сердитися. Хор заводить погрозливі пісні:
Пусти, свату, в хату,
Бо наробимо сміху:
Вирвемо з хати стріху.
Буде стріха валєтиса,
Будуть люди смієтиса.
А не пустиш в хату,
Не будемо дочки брати.
Буде ждати до осени –
Привезете кольосами.
Запражете бугає в сани,
Прівізете дочку сами.
А дружкам, які щиро виконували свій обов’язок і допомагали братові правити викуп, адресували слова:
Кіша, сороки, з хати,
Годи вам скрекотати,
Посадіте місяца коло ясного сонца.
Нарешті молодий і молода вмощуються на покуті на кожусі, дружки поруч. Тепер черга дарувати молоду. І вже рід молодої закликає піснею усіх гостей до даровизни:
У стороні, боєроньки, у стороні,
Буде міне родинонька дарити
Да великим посагом, посагом,
Доброю дольою і щастям.
Соловей на калині, а мій рід на чужині,
Буду я запрошати, щоб прийшли дарувати.
Ступлю я на калину, гукну я на родину,
Щоб моя родина добре подарила.
У нашої Марійочки велика родина,
Як скинуца по чірвончіку, буде грошей скриня.
Ой братіки, поможіте, по грошу положіте.
Хто ж міні споможе, поможи йому, Боже.
Нарешті бояр запрошують за стіл. Старша сваха турбується, щоб часом когось із їхнього роду не забули. На покуті сідають хрещені батьки, старші свахи й свати. Далі сідають інші гості. Батьки молодої запрошують бояр помолитися Богу і розпочати частування. Дружки прикріплюють гостям квіти, ті платять їм копійки. Старшим свахам пришивали ці «чуби» до хустин, і вони так пишалися все весілля.
Розпочинався діалог між двома родами:
Угнулиса лавки, як сіли боярки,
А ще більше угнуца, як горілки нап’юца.
А ті відповідали:
У нашого свата з верби, лози хата,
А сіни з берези, усі боєри тверези.
Подякувавши за гостину, бояри йшли до танцю. Пора їхати по батьків молодого, бо вони досі готувалися до наступного дня, коли їм доведеться зустрічати перезов. Через деякий час їх привозять підводою.
Настає час молодій прощатися з родиною. Мати виконує ритуал: обвиває тричі шию дочки скривалом (білим полотном) за сходом сонця. Це свідчення того, що вона благословляє доньку на щасливе подружнє життя і першу шлюбну ніч. Звучать прощальні пісні:
Ой, стели, мати, ружу, ружу
Да знімай з стіни Матір Божу,
Давай доньці у руки,
Щоб не було розлуки.
Молода зажурена. І від її імені хор співає:
Повічераємо, моя матінко, з тобою,
По вічеронци да й розійдемось з тобою.
Тобі, матінко, да й капіронька з замочком,
Мені, молодій, да й корівонька з телятком.
Далі звучать ще журливіші слова:
Молодая дівчинонька калиноньки наламала
І в пучечки пов’язала, положила на столику:
- Ой батінку-соколику, ой, чи буду я такая,
Як калина червоная?
- Будеш, доненько, будеш, якщо в мене побудеш,
Як підеш од мене, спаде личко з тебе.
Будеш ти, спотикаючись,
Батькову розкош споминаючи,
Будеш нести хліб за плечима,
А слізоньки за очима.
Деякі пісні молодої присвячені братам, матері:
Та не плачте, братки, по мені,
Остануться стожочки вам мої.
Як будете снопи брати,
Тоді станете мене споминати:
- То наша сестра жала,
Рівненько снопи клала.
На добраніч, хати й сіни,
Мальовані стіни,
Хто вас буде малювати,
Як не буде дочки в хати?
Остається стара мати,
Буде стіни малювати.
Чи тобі, матінко, мене не жаль,
Що ти мене проти нічки віддаєш,
Що ти мені проводника не даєш?
- Навіщо тобі, моя доню, провідник,
Ти держишся міцненько за рушник,
То тобі найвірнійший провідник.
Дружба вимагає придане молодої, але за нього просять викуп. Перезов співає:
Лізь, матінко, на вишечки, скидай мої подушечки.
Вишічки поламалися, подушечки повгиналися.
Вишічки то коток поламав, подушечки то зятьок забрав.
Дехто з бояр кидався в курник, там ловили курей, гусей на придане дівчині. Нарешті «весільний поїзд» вирушав у дорогу. Звичайно, мати, рідня, наречена просльозилися. Рідня підхоплює:
Пропила мати дочку на солодкім медочку,
На гіркій горілци, на червоній тарілци.
Як пила, то скакала,
А як пропила, то плакала.
Прощаючись з матір’ю, рідними, подругами, молода цілувалася, просила не забувати її:
На добраніч, товаришечки,
Що ходили по горішечки.
Горішечки розкачалися,
Товаришки розпрощалися.
Молоду супроводжують дружки. Свекруха зустрічає невістку, а хор співає пісню:
Ой, рада свекруха, рада, наварила винограда.
Наливає у миску, частує невістку.
Вона невістку поздоровляє, вона її благословляє:
- Будь здорова, невістко, із своїм приходом,
Од батька одходом, до міне пріходом.
Да розкоти долю по мойому полю,
А причєстєчко по надвір’ячку?
Дай, Бог, щоб ваша нива жита родила
І щоб ти, невістко, здорова ходила.
Під спів пісні свекруха знімає з невістки вінок і скривало, а пов’язує їй хустку, цілує невістку. Найближчі родичі «перепивають» молоду дарунками. Молода бере фату й кидає в гурт дівчаток. Котра з них зловила фату – тій черга виходити заміж. Кожна дівчина приміряє вінок і танцює.
Хор співає:
Бувайте здорові, мої дівочки,
Я вам кидаю всі віночки.
Одягайте вінки щонеділеньки,
Пам’ятайте мене щогодиноньки.
Згадуйте мене добрими словами,
Як мені було добре, дівки, з вами.
Згадуйте мене, на музики йдучи.
А я вас буду, дітей годуючи.
Молоді йшли відпочивати. Під постіль їм клали хліб (у голови), посипали сіллю. У чужій хаті ночувати не дозволялося, щоб не кинув хто лихим оком. На другий день молода вставала рано, щоб прибрати в хатах. Якщо не прокинулася рано, хлопці жартували, розкидали сміття по хаті, щоб замітала заново.
Разом із дружками молода розвішує придане по хаті: вишивані рушники на фотографії родичів, над вікнами, у кутках кімнати. На спеціальній жердці розміщує інші вишивані речі: скатертини, наволочки, простині, серветки. Кожен має переконатися, що дівчина – гарна рукодільниця. Все це колись було з полотна власної роботи.
Перезов. Настав час іти в перезов. Це обов’язок старшого дружби та молодого. Перезов співає пісні:
Ой, високі вербоньки поросли,
Куди ж нашу Манічку повезли?
Будемо ми вербоньки ламати,
Будемо нашу Манічку шукати.
- Ой ви, братики-паничі, куди їдете уночі?
Ой, ми їдемо, сестрице, порою
Да й за своєю рідною сестрою.
Ой, не видно слідочка, ні колії,
Ано чути голосочок її
У чужої матінки у дворі.
Біля хати молодої хор знову співає:
Вийди, доненько, з хати,
Приїхав батько й мати.
Привезли гостинчика: пиріжка і сирчіка.
Вийди, доненько, вийди,
Не буде тобі кривди.
Приїхав батько й мати ,
Тож вийди їх стрічати.
Після пісні виходили з хати батьки молодого з хлібом-сіллю й запрошували гостей до господи. За столом перезов частували, але одразу про молоду не нагадували. Згодом свахи з перезову починали співати:
Сидить молода в комори
Да й познала матінку по мови:
- Визволь мене, матінко, з неволі.
- Ой, злодій зятько, злодій:
Він украв нашу дочку,
Посадив у коморочку.
А коморочка одчиниласа,
А молода подивилася.
Але свахи з боку молодого стараються заговорити гостей, намагаються запросити до чарки. Виносять тарілку, на якій курка із сирої картоплі, сирі овочі. Кажуть, що це приготувала їхня молода. Рідня молодої удавано ображається:
Ми не хочемо ваше піттє,
Покажіте нашіє дітє,
Що з нами жило, годувалося,
Розуму набиралося,
Що з нами пило, їло
Да й од нас полетіло.
Наше дитя годоване,
Любе, миле да кохане.
Тоді до гостей приводили «молоду»: переодягненого хлопця чи старі жінку з дитиною-лялькою на руках. І стверджували, що це їхня донька. «Молода» намагалася поцілувати «свій рід», а ті відмахувалися, перевіряли, чи це їхня молода. Входить справжня молода, одягнена по-весільному. Її пропускають до батьків. Проходячи по лавці, вона цілується з усією ріднею.
Рідні молодої просять тарілку й скидаються їй на гостинець. Зять ще ніби не бачив молодої, тому йому адресується пісня:
Де наш зять дівса:
Чи за двери сховався,
Чи сіножаті косить,
Що гостей не просить?
З’являється зять, запрошує рідню молодої пригощатися.
Розділ короваю. Діління короваю – найвідповідальніший момент для підкоровайчого, дружби. Перезов починає вимагати:
Зажуривса коровай
У комори стоячи:
- Самі гуляєте да п’єте,
А мені не даєте.
Коровай виносять з комори, а перезов продовжує:
Світи, місяцю, з раю
Нашому короваю,
Щоб було видненько
Різати рівненько.
Гості вимагають від дружків помити привселюдно руки з милом і приступити до роботи. Мати молодої пов’язує їм рушники. Підкоровайчий промовляє урочисті слова:
Поможи, Боже, ете діло зробити,
Ете діло поробити – коровая поділити,
Коровая поділити да й нікого не вгнівити.
Свахи співають:
Дружко коровай крає, золотий ножик має,
Срібну тарілочку, золоту копійочку.
Першу гарно прибрану весільну гілку дають молодим, щоб зберегли пам'ять про своє весілля. За ними вручають коровайчики і шишки батькам, хрещеним. Потім ріжуть головний коровай по скибочці всьому родові молодої. Дружко запитує:
- Чи є в молодої тітка Ганна?
- Є, - віповідає вона.
- А чи приймає дар Божий?
- Приймає.
- А що дарує молодим?
Кожен дарує гроші, щастя хороше, «пару голубов, щоб до смерти була любов». А ще дарували лося, щоб добре жилося, макуху, щоб молода поцілувала свекруху, грудочку глини, щоб покликали на родини. Були й жартівливі побажання: «Дарую голку й нитку, щоб уміла шити й прясти, і в свекрухи вміла красти. Бо в свекрухи така власть: як не вкрадеш, то й не дасть».
Після того, як коровай поділили, дружки брали миску, на якій лежав коровай, і розбивали «на щастя», приспівуючи:
Поділили коровая, осталося зіллє,
Ой Боже мій єдиненький, де ж моє весіллє?
При поділі короваю молоді стоять у кутку і приймають даровизну. А молодший дружко записує все подароване оголиною на стіні грубки.
Весілля скінчилося. Рідня молодої прощалася із сватами. Хор звертається до свекрухи:
Сваха сваси покорилася,
Щоб із дочки да не кпилася,
Да щоб не була да коморонька за хату,
Да щоб не була да сусідонька за матку.
Де далеко, то сама пойди,
А де близько, то її пошли.
По водицу, то сама пойди,
По лучину, то її пошли.
А для зятя давали такий наказ:
Ой, біг зайчик да через гайчик, да й побіг,
Просила тещінька свого зятя, щоб надвіз:
- Надвези мене, мій зятеньку, за ріки,
Кидаю тобі своє дитятко навіки.
Родина молодої від’їжджає додому. Її проводжають родичі молодого.
Пироги. Остання подія весільного обряду – пироги. Це вже була не весільна обрядовість, а вшанування молодих ріднею. Збиралася найближча рідня, щоб привітати новостворену сім’ю.
Немає коментарів:
Дописати коментар