Взаємовідносини селян та володарів маєтків у Пінському повіті (Храпин, Морочне, Мутвиця)

У спогадах Героніма Тукальського-Нелюбовича дуже часто звучать роздуми про взаємовідносини поляків і поліщуків, яким судилося довгі роки прожити поруч.

Зокрема, у селі Мутвиця взаємовідносини селян та володів маєтку в основному були приязними.

Коли батько Героніма Станіслав повернувся з навчання (а був він хіміком за спеціальністю), то став дуже дружелюбно ставитися до селян: подавав кожному руку, пригощав їх цигарками, часто сидів із чоловіками на ґанку й про щось розмовляв.

Із часом селяни почали заходити і в приміщення будинку, що не дуже подобалося старшим представникам родини Тукальських-Нелюбовичів. «Батько твій селян розумів, опікувався ними, ніколи не кривдив їх, але дотримувався дистанції, щоб його шанували й слухали», - ось яку характеристику давали згодом пану Станіславу в селі.

Початок ХХ століття – дуже неспокійний період в історії Полісся. Родині Тукальських-Нелюбовичів доводилося багато разів залишати своє родинне гніздо, аби врятуватися від тієї чи іншої нової влади. А з часом, коли все втрясалося, сім’я поверталася в Мутвицю.

У часи революції 1917 року господарі маєтку виїхали до Києва. Геронім згадує, що коли вони повернулися назад додому, то жителі села несли їм їжу: молоко, масло, яйця, пшоно, хліб. Під час від’їздів селяни переховували їхнє родинне майно. За часів Гетьманщини пані Анна віддала столове срібло на зберігання А. К., селянину з Мутвиці. А коли повернулася, той повернув його власникам.

Після чергового повернення мутвицькі поміщики були розчулені вчинком селянина Тадея К.: він приїхав у маєток підводою та привіз «кухор» із книгами. «Я, паничу, грамотний, - сказав він. – Ці книги привіз у ваш маєток, коли молодий панич женився на пані. Ось чому не дав зглумити ці книги за вашої відсутності й зберіг».

А була це частина книг родинної бібліотеки – 50 книг діда Корсака, дані його дочці Анні в посаг на весіллі. Всього ж у родині Нелюбовичі-Тукальських зберігалося 385 томів історичних та біографічних творів. Серед них і видання «Історія народу польського» Адама Нарушевича, а також рукописи Матеуша Нелюбовича-Тукальського.

І все ж з роками родина Нелюбовичів-Тукальських знову мала у себе «Історію» Нарушевича. Пану Героніму у вересні 1956 року вдалося купити в антикварному магазині нове видання. Яна Бобровича, яке вийшло 1856 року в Ліпську. Це був том І «Історії народу польського» Нарушевича.

У передмові до книги написано: «Серед співробітників Нарушевича значне місце належить Нелюбовичу Матеушу, його співвітчизнику, скарбнику литовському, експерту в російській, латинській та інших мовах, фахівцю в галузі вітчизняної історії. У томі І книги вміщена значна частина зібраних ним матеріалів…» Жаль, що у вихорі історії в Мутвиці зникли такі цінні екземпляри книг та рукописів.

Коли юний панич навчався у Варшаві, його відвідав син Олександра Кирилюка Адам. Він прибув до Варшави із полком сибіряків для оборони міста. Отримав перепустку й перебував у юного панича в гостях кілька годин.

Десятки сторінок рукописів Героніма присвячено розповіді про свого дядька, власника маєтку у селі Храпин - Лук’яна Ридзевського, учасника повстання 1863 року. «Він, - пише автор, - мав серце золоте, і його дуже поважали селяни».

Під час однієї із поїздок у маєток Кухче після Першої світової війни поляки застали Лук’яна за дуже незвичайним для пана заняттям: він у полотняній свитці пас власні корови. На зауваження родичів, що це не панське заняття, відповів: «Гляньте, що сталося із Храпином. Згоріло все село. У всіх селян роботи вистачає. Я жив у Сибірі, і то було добре, а у себе дома й у землянці краще».

Відвідали гості його землянку. Ліжко було чистеньке, по-спартанськи застелене, покрите рядном з рогозу. Пізніше Лук’ян відбудував садибу. Довго довелося це робити, бо не захотів брати кредити у євреїв.

І була це проста хата, але мала традиційний ґанок з колонами. У ній все було влаштовано просто та скромно. Меблі з натурального дерева, не фарбовані. На вікнах кольорові перкалеві фіранки, на підлозі домоткана тканина. А на вікнах у горщиках цвіли квіти.

Лук’ян Ридзевський завжди був мовчазний, рідко сміявся, але це була лише видимість суворості. Від нього практично ніхто не постраждав, бо він був готовий допомогти, чим міг.

Селяни часто приходили до нього із своїми клопотами, особливо після пожежі, коли відбудовувалося село. Як правило, він не відмовляв, але дуже не любив тих, хто робив крадіжку. Казав: «Попроси, для чого красти?». 

Земля Ридзевських була родюча, вони мали гарний ліс. За гроші, отримані від продажу лісу, і був відбудований будинок.

Про добросусідське ставлення жителів села Храпин до пана Лук’яна свідчать його похорони. Пізня осінь, вітряно. Але все село зійшлося на похорони. Селяни несли труну на руках аж до самого кладовища. Пан Геронім згадує, що довго було чути, як в оборах ревла худоба. Підтверджувалася поліська легенда, що домашня худоба чує смерть свого господаря. Інакшого пояснення цьому ревові немає. Після пана Лук’яна управляв маєтком села Храпин Тадзьо Ридзевський.

Були серед поліських селян і такі, хто вірою й правдою служив своїм господарям, інші ж лише створювали видимість.

У селі Паре, де часто бували гості мутвицьких панів, жив селянин Хома із синами. Він часто супроводжував високих гостей у подорожах Поліссям. За те селяни цю сім’ю не любили, стверджує автор. 

Поштаркою в маєтку тоді була селянка Просимка. Під час революції панський двір було розграбовано. Якось Просимка голосно сказала, що коли пани повернуться, вона розкаже, хто що вкрав із двору. Серед тих, хто був найактивнішим грабіжником, був і Хома. Перед поверненням господарів додому Просимку знайшли втопленою. Залишилося здогадуватися, чиїх рук це справа.

Керували у селах війти та солтуси. А пізніше була введена інновація – створення районів, що об’єднували гміни. На Заріччі начальником такого району став Віктор Терлецький. Він замінив царського пристава й гетьманського отамана.

У рукописах згадується війт села Морочне Іван Малайчук. Був це селянин з головою, ніколи свого походження не стидався. Юнаком служив у пінського мера Шверіна. Як війт, Малайчук був гарним господарем, селяни його любили й слухалися.

За виконання своїх адміністративних обов’язків він був нагороджений Хрестом Заслуги. А пізніше, після проведення ревізії, у його паперах виявили «мертвих душ», і війт був заарештований. Звалили на нього й інші гріхи. Односельчани відвернулися від Івана, забули про недавні дружні відносини. Пан Геронім вирішив заступитися за війта, і той був звільнений.

У своїх розповідях Геронім часто говорить про особливе становище лісників у панських маєтках. Вимоги до них були високі. Це мали бути надійні люди, відважні, вірні, тактовні. Під час нападу мали надіятися тільки на самих себе. А ще – не піддаватися підкупу й не допускати непорозуміння із селянами.

Жили вони в лісах, які охороняли. Будували там будинки і сторожували ліс удень і вночі. Мали 1% коштів від продажу лісу, ще 1% найчастіше вторговували в купців. Тому й жили лісники безбідно. Наприклад, лісник у Вєшні тримав у господарстві найманих парубка й дівчину.

Часто лісники заходили навіть у конфлікт із владою, аби догодити своєму хазяїнові. Ось яка історія трапилася з лісником Гроховським. У ліс, який охороняв цей лісник, приїхав війт села Морочне за деревиною для опалювання гмінного приміщення. Не дочекавшись лісника, він організував вирубку. Коли приїхав лісник, то не дозволив війту там рубати, сказавши при цьому: «У гміні ви господар, а це ліс приватний, панський».

Селяни недолюблювали лісників. Якось напередодні приходу німців у місто Пінськ приїхав мутвицький їздовий Василь на конях. Там його зустріли рекрути із села Ласицьк, забрали у нього коней із словами: «Панський собака…»

Коли сім’я Тукальських- Нелюбовичів повернулася в 1917 році з Києва до Мутвиці, лісник Вєшні Василь Фідечко привіз їм точний перелік того, що було взято селянами із маєтку. Запис був таким: «Гад (або гадина) така-то там-то забрала те то…» А далі конкретно, хто що винен: за стіг в урочищі Замшиння – 80 рублів, за квиток на гатіння риби – 3 рублі…

У Заріччі в той час керував «малий гетьман» отаман Ляшкевич. Він організував загін із селян. Тих самих, яких бив і відбирав у них все. Якось видав їм карабіни, а потім і його було вбито.

За часів правління Йозефа Пілсудського, пише Геронім, на Поліссі з’явилося багато осадників. Це були солдати польської армії, які воювали на фронтах Першої світової війни. Після демобілізації перед ними постало питання: куди йти, що робити, адже більшість із них не мали ні сім’ї, ні свого дому.

Влада Речі Посполитої з 1920 року вводить у дію закон про земельну реформу, яка полягала у наділенні солдатів земельними ділянками на приєднаних, тобто завойованих територія. У 1938 році році цим польським колоністам мало належати 12% землі. Пілсудський відводив їм помітну роль, залучаючи до роботи у громадських, культурних організаціях. Ці люди мали значно підвищити і матеріальний, і духовний рівень життя поліщуків. Але вони, пише пан Геронім, не вміли поводитися із землею, не вміли господарювати.

Були такі, які брали осаду, але і не думали там організовувати господарство. А мріяли лише про те, як витягнути із подарованої їм землі якнайбільше коштів, а потім покинути її назавжди. Частина осадників пустила корені на Поліссі, вросла в цю землю, а потім заплатила за це гірку ціну. Доля осадників, що залишилися на Поліссі, була незавидною.

За час відсутності господарів у селах Пінського повіту з’явилося чимало нових хат. Користуючись моментом, селяни вирізували у панських лісах кращі сосни й дуби та зводили собі будинки. Вірні панам лісники намагалися зафіксувати, хто що взяв, але в ті неспокійні часи це їм не вдавалося. Так було і в 1918 році.

Повернулися господарі та стали виясняти, звідки селяни брали ліс на будівництво. Ті, звісно, називали віддалені населені пункти. Тоді польські пани домовилися, аби за зрізане дерево селяни платили тому господарю, який мав маєток у селі, де збудовано будинок. Чимало селян тоді надовго попали в панську боргову залежність.

Інколи поляки ставали на захист селян. Так, за часів Гетьманщини пані Анна допомогла жителям села Мутвиця уникнути несправедливості. У селі з’явилося багато міліції. Її завданням було повернути військові коні, які залишилися у прифронтовій смузі. При цьому вони часто забирали у селян і їхніх власних коней. Селяни сперечалися, умовляли, але нічого не допомагало. Тоді вони звернулися до пані Корсакової за допомогою. 

Пані Анна запросила до себе начальника й довго розмовляла з ним. Геронім згадує, що було чути голос матері: «Не дозволю, то безправ’я та грабіж. Сама піду й напишу скаргу». Коли начальник міліції виходив із будинку, він голосно крикнув: «Добре, я всіх залишу в спокої, але на вас складу рапорт.

Повідомлю про те, що ви заважаєте виконувати урядові накази. А якщо вам потрібна буде допомога, на міліцію не надійтеся, самі зі своїми селянами справляйтеся». Ось таким чином у селі Мутвиця були забрані лише військові коні, а селяни залишилися зі своєю власною тягловою силою.

У спогадах є розповідь про інший благородний вчинок володарів мутвицького маєтку. Після Першої світової війни біля села Мутвиця з’явилося дуже багато сиріт. Це були діти невідомого походження. Одні з них втратили своїх батьків під час війни, інші залишилися з матерями, але ті не мали можливості їх прогодувати. Біля маєтку зібрався цілий сиротинець. Дітей тут підгодовували, от вони сюди й тягнулися.

Геронім згадує, як одного хлопчика він побачив у лісі. Спочатку думав, що це пеньок, бо хлопець був у сирій свитині. Крім свого імені - Вакум, дитина про себе нічого не розповіла. Коли дітей назбиралося чимало, Геронім відвіз їх до Пінська, наперед домовившись про опіку над ними. Принаймні про долю двох із цих дітей – нині жителів сіл Неньковичі і Кухітська Воля – нам відомо.

І все ж пан Геронім неоднарозово підкреслює, що селяни у маєтку Вєшня відносилися до них дружелюбніше, ніж у Мутвиці. Тут кожен намагався мати зиск від пана. Так було, коли Геронім вирішив очистити ліс після заготівлі деревини.

Він дозволив селянам за 1 злотий вивозити для отоплення будинків одну підводу із лісу додому. Але мутвичани із середини лісу на його окраїну вивозили по кілька підвід, а додому везли стільки, що кінь ледве витримував ту вагу.

Проживши багато років на Поліссі, автор спогадів зробив висновок, що поліський селянин по натурі мстивий, він довго пам’ятає образу. Кривди він ніколи не подарує: відомстить, а тоді буде вважати, що рахунки зведено.

Після того, як на Поліссі стало відомо про революцію 1917 року, атмосфера тут була сповнена ненависті й недовіри. Скривджені селяни дихали помстою. Одного ранку було знайдено в лісі замордованого Володимира Жолондієвського.

Його труп знаходився недалеко від будинку його матері Павліни, жительки села Черніни. Так хлопець поплатився життям за свою відданість панам і дружбу з колоністами-осадниками.

Цікаво, як поляк Геронім пояснює, чому поліщуки симпатизували більшовизму. Селяни хотіли мати землю, а більшовики обіцяли їм її дати. Українська орієнтація не доходила до Полісся, а білоруська не була скристалізована. Поліщук обов’язково хотів мати документ на землю, а не просто землю.

Польські пани для селян були чимось незрозумілим. Вони казали: «Панство панів». Устрою поліщук хотів, як давала Польща, а землі, як давали більшовики. 

Нам дуже зрозумілі прагнення наших предків, адже за даними того часу відомо, що 70% земель у Морочнівській гміні належало поміщикам. Це 57 тисяч га. Ще 930 га було в руках церкви, 624 га виділено польським осадникам. І лише 62,7 га належало селянам, які становили 90% населення гміни. Ось чому поліський селянин не міг і не хотів розуміти польського пана.