середу, 29 квітня 2015 р.

Косарі

                                                       
У Котирі, де Прип'ять виходить із озера, на річці є Конюшний брід. Весною тут можна переправитися на поромі чи на човні, а влітку вода висихає і його можна перейти.

Поблизу цього броду, на висохлих місцях, ще й нині знаходять стару зброю, самопали, колеса від возів. Дід Шкльода Леон, коли йому показували таке колесо чи вісь, починав розповідь так:
- Тяжко жилося людям навколишніх сіл, не ліпше було й нобельцям. Добрі землі належали царським сатрапам, польським поміщикам і місцевим багатіям. Гнів людський наростав, як вода весною в озері.

І от селяни вигнали поміщика. Та недовго вільно дихалось: від села до села пішов поголос, що йде велике царське військо, а це значить, що за ним біда, злидні, голод. Що діяти? Заховатися в кущі? Але скільки можна ховатись...Та й хату не перенесеш у ті глухі болотні місця. Юрмилися. Думали - гадали.

- Треба боронитися, - говорили одні.

- А чим? - питали другі.

- Що ми проти війська? - опускали голови треті.

Проте більше було тих, які стояли на тому, щоб боронитися. А коли в Нобелі почули, що повстали селяни на Волині і в Польщі, то взялися готувати зброю.

Задзвеніла в кузнях криця - ковалі кували нові коси, переробляли їх на гостру зброю. Клепали чоловіки свої коси, і чути було той тривожний передзвін далеко-далеко. Чекали люди страшної косовиці.

Царське військо зупинилося біля Прип'яті. Полковник наказав зайняти Нобель. Перебратися до села можна було тільки через Конюшний брід, і довгий обоз рушив... На возах лежали гармати, всілякі військові пожитки. Солдатам доводилося допомагати коням: вози грузли.

Селянський загін принишк у лісі. І от ватажок подав своїм людям знак: «Пора!» Вони висипали звідусіль до Конюшного броду, обступили непроханих гостей і почалася „косовиця". 

Падали повстанці, побиті кулями, але й солдатів усе меншало. Ось і полковник звалився у воду.

Коли бій притих, над річкою в голубому небі почувся спів жайворонка. Він нагадав повстанцям про косовицю на лузі, про запах трав, смачну прохолодну воду, що приносили їм у глечиках діти, веселу пісню дівчат і жінок, які громадили сіно...

А діялось це десь наприкінці XVIII століття.

Записано від Шкльоди Максима Федоровича, 1914 року народження, в селі Нобель 

Немає коментарів:

Дописати коментар