Стаття талановитого зарічненського журналіста Івана Делідона про Героя Радянського Союзу Харковця

                           

Маловідома  історія з  журналістського блокнота

Закінчилася Друга світова війна. У спалені й зруйновані села почали повертатися солдати, щоб стати до мирної праці. Та не всім судилося таке щастя.

В убогу оселю Харковців із села Кухче прийшла страшна звістка: їх Анатолій пропав безвісти на фронті. А це у повоєнні роки викликало підозрілість. Де, мовляв, пропав, за яких таких обставин? Може, живий та десь переховується?
Декому й невтямки було, що після вибуху снаряда великого калібру не залишалося нічого, навіть «медальйона смерті» з адресою рідних. Як же гірко плакала мати, Парасковія Григорівна, почувши таку страшну новину. А пропав безвісти - родина практично ніякої допомоги не отримувала. От і перебивалася старенька випадковими сезонними підробітками у напіврозваленому повоєнному колгоспі.

 
Усе, напевне, так і залишилося б, якби одного разу Микола Захарович Качан, колишній солдат-оточенець, а потім партизан, не згадав про розумну дівчинку зі своєї напівпідпільної школи воєнних часів - Марію Сахворук.

На той час він працював заступником голови райвиконкому й водночас керував відділом соцзабезпечення. Кадрів гостро не вистачало, а писанини було багато. Отож молоденька вчорашня школярка приступила до роботи у відділі. І саме її молода допитливість та наполегливість привели до встановлення істини щодо загибелі Анатолія Харковця.

Побачивши рік народження солдата, прикинула, що він уже повинен був мати сім'ю. Запитала стареньку про це. Так, є дружина, діти, а живуть вони в Житомирській області, де до війни Анатолій вчителював, село Велика Цвіля. Написала туди лист. І яка ж була радість, коли отримала відповідь. У листі сповіщалося, що сім'я капітана Анатолія Харковця дійсно проживає в цьому населеному пунктові, отримує пенсію як за загиблого... Героя Радянського Союзу.

У районі це викликало справжній переполох. Як же так, маємо ким гордитися, а не знали? Отримали «своє» відповідні служби, які «не спрацювали». А до матері несподівано «знайденого» Героя вирушила ціла делегація на чолі з районним керівництвом. Привезли старенькій сякі-такі подарунки, розповіли про новину, вручили відповідні документи на переоформлену пенсію. А це у ті часи була немала сума. Хоча чи можна оцінити життя і смерть сина?!

 
Родина Харковців дякувала дівчині за повернення з небуття брата та сина. Особливих же дивідендів сім'ї це не принесло. Жили його рідні скромно, час від часу, за тодішньою традицією, їх запрошували виступити перед школярами. Сільська влада, як і всіх, обділяла городами та сінокосами. 

   
Та чи ж надовго повернувся Герой з небуття? Запитайте нині у сільських школярів району, звідки родом Анатолій Харковець, і відсотків дев'яносто взагалі не знатиме, про кого йде мова, що це ім'я Героя Радянського Союзу. Та й у самому Зарічному люди, які живуть на вулиці, що носить його ім'я, не знають, на честь кого вона названа. Канув у забуття його подвиг.

 
А Героя, до речі, він отримав, унісши свій вклад у історично знаменитий Лютіжський плацдарм при форсуванні Дніпра та визволенні Києва. Було це восени 1943 року. Там же, поблизу села Лютіж, його вбив німецький снайпер. На той час він був командиром батальйону 21-го стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії Першого Українського фронту. Звання Героя йому присвоїли через кілька днів після загибелі - 29 жовтня 1943 року.

   
На жаль, поки що не визріла ідея встановити в селі хоча б меморіальну дошку на честь Героя-земляка...