Десь там, на північ від Прип'яті, серед лісів і боліт, жило плем’я ятвягів. А їхньому князю Скомунду хотілося стати найславетнішим і найбагатшим на Поліссі і в Литві.
І пішли ятвяги війною на мирні села й города своїх сусідів. Вимели до зернини засіки, забрали усю худобу, сплюндрували Пінськ, а Скомундові цього ще мало...
Почув князь, що на Прип’яті є багатий город Небель, і повів він свої ватаги лісовими нетрями на південь. «Ні меч, ні стріла не бере нашого Скомунда, - нахвалятись нападники, - він чародій».
І йшли за ним сміливо через болота і пущі. А як вибралися з хащів і глянули на Нобельський замок, що велично стояв на півострові, то зразу гукнули до Скомунда: «Веди!».
Обійшли озеро і через перешийок кинулись на півострів. Аж тут відчинились важкі брами замку, вийшли назустріч їм хоробрі витязі, і почалася січа. Нобельці стояли муром, відбивали стрімкі наскоки ворогів.
Скаженів Скомунд, рвався уперед, але мусила поріділа зграя аж за Ясельду одступати. І сказав тоді Скомунд: «То озеро порятувало Небель. Узимку ми погостюємо у тому замку. Як тільки крига скує озеро та річки - знову рушимо в похід».
Не чекали в Небелі біди, але все ж на вежах пильнували вартові – дозорці. І ось сурми заграли тривогу: з лісу на лід викотилось чорними клубками чужинське військо.
Знову одчинились важкі брами замку, і знову насупроти нього стали небельські юнаки-витяжці. Бились довго, зчервоніла крига, і падали ятвяги, як снопи. Та не витримав від такого тягару лід, прогнувся - і все військо, яке рубалось, так і пішло на дно.
А Скомунд взявся за крижину, видряпався на берег і щез у лісі. «Чародій!» - повірив дехто.
Та пізніше піймав його волинський князь Василько, рідний брат Данила Галицького, і наказав йому голову відрубати...
І досі в селі кажуть: «Як припасти вухом до води, то можна почути, як десь, у глибині озера дзвенять мечі...».
Немає коментарів:
Дописати коментар