Вирощування проса (переклад польської краєзнавчої збірки "Kobieta na Polesiu", 1939)

Пізньої весни, у травні, збирається поліщучка сіяти просо. Приготовлене для цього насіння зберігала в теплі, найчастіше – на балці над піччю.

Чекала теплого дня, бо під час дощу сіяти просо не можна.

Господар сіє просо, а його господиня загортає землю граблями, щоб зерно не з’їли птахи.

Коли просо почне зеленіти, поліщучка йде з лопатою на поле і копає землю по боках, прикидає нею засіяне просо, щоб зміцнити молоді сходи й корені проса. 

Якщо рослина досягає висоти 5 – 10 см, поле загони проса на колінах, збираючи зілля у великий фартух. Час полоття залежить від грунту. 

Через кілька тижнів просо квітне, а пізніше стебла його гнуться під тяжкістю насіння. Щоб оберегти просо від птахів, робили опудала: на тичку, складену навхрест, одягали старий одяг. І тоді опудало нагадувало людину.

Або вивішували шматки важкої тканини чи брали 2 пляшки, які дзвонили під час вітру. Відвідували просо часто, особливо зранку.

Готове просо тоді, коли насіння пожовтіє. Починали жати його: жінка бере жмутик до рук чи обіймає його, потім нахиляє просо донизу, зжинає на висоті 5 – 10 см і кладе біля себе на приготовлене перевесло. Потім ставить снопи. 

За женцем приїжджає віз, його заслано рядниною. Снопи везуть до стодоли, складають на току. Через декілька днів виносять на сонце, щоб просохли.

Молотять просо прачем, після молотіння очищають насіння просіванням через сито. Осушене насіння сушать на сонці на розстелених простирадлах.

Висушене насіння поліщучка очищала в ступі від шулухи й тепер уже отримує пшоно. Ступи були ручні та ножні. Були і спеціальні машини, які очищали просо від шулухи.

Із пшона поліщучка готувала багато смачних і поживних страв, заправлених салом чи молоком.

                                                                                                              С. Журко