Торкаючись теми етнографічних досліджень на Волині та Волинському Поліссі в час, що передував другій половині ХІХ століття, слід зауважити, що вони були спорадичними, безсистемними.
До середини ХІХ століття увага дослідників в основному була зосереджена на духовній культурі українців: на описах деяких обрядів, вірувань, уснопоетичній творчості [7; С. 7].
Яким же чином можна заповнити прогалину, що утворилась? Значною мірою зробити це допомагають образотворчі джерела, музейні колекції, спогади іноземців тощо. Але і їх недостатньо, щоб бодай в загальних рисах розв’язати наболілу проблему.
З цієї точки зору, в контексті ареальних етнографічних досліджень працю Ю. Крашевського “Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy” [4; 5] важко переоцінити, вона набуває актуальності і в наш час. Її, без перебільшення, можна вважати першою серйозною науковою спробою характеристики життя волинян та поліщуків в усіх аспектах: господарському, культурному, психологічному, етнографічному.
Слід зауважити, що дослідник чітко розмежовує термін “Волинь” та “Полісся” і в багатьох випадках намагається подати порівняльну характеристику того чи іншого явища в обох регіонах, ділиться своїми роздумами з приводу відмінностей між ними, що, безперечно, збільшує пізнавальну та наукову вагу джерела.
Зазначимо, що Волинь, як окрема етнографічна зона в радянський час надовго випапа з уваги багатьох дослідників-етнографів, які вважали її частиною Поліського масиву. Так, у фундаментальній праці К. Матейко “Український народний одяг” термін “Волинь” при класифікації одягу та розподілу його за етнографічними зонами України взагалі відсутній [6].
На жаль, і у наш час зустрічаємо подекуди ці помилкові, на наш погляд, думки, які значною мірою спростовують і спостереження Ю. Крашевського і праці науковців кінця ХІХ – початку ХХ століття, і сучасні наукові дослідження [3]. Подорожні нотатки письменника сповнені глибоких філософських роздумів та яскравих цікавих, жвавих описів баченого та почутого: краєвидів, будівель, людей, епізодів життя.
Виразно ілюструє це невеликий нарис “Ярмарок в Янівцях”, просякнутий тонким гумором, багатий на влучні психологічні характеристики народних типажів.
Точністю у відтворенні побаченого привертає увагу в ньому опис хати заможного поліщука. Перед очима, ніби мальоване на полотні, постає “заболочене подвір’я, оточене хлівцями різної форми і величини, протоптана стежка до сіней, в яких повільно походжає вгодований кабан та вмощуються до сну кури [4; С. 15-16]; хата з піччю, біля печі – лава, в глибині – початі кросна, колиска дитяча і стіл, також оточений лавами.., біля дверей стоїть цебер, ражка, горщики на полицях і стара кварта…”
Як не пригадати тут Федора Вовка, який в свій час писав: “До якої б української хати, починаючи з західних частин Курщини та Вороніжчини і кінчаючи західними схилами Карпатів, - ми б не заглянули, геть-чисто скрізь знайдемо в ній те саме.
Вхід до хати – з сіней, коло самого виходу з одного боку – піч у кутку, з другого – в другому кутку біля печі – полиця чи мисник для посуду.., на так званому покуті, під образами приміщують стіл, вздовж стін – лави, а біля столу – ослін.., в кутку, між дверима та піччю, кочерги (коцюби), у другому кутку, біля мисника – зрізок з водою…” [1; С. 112-113].
Вхід до хати – з сіней, коло самого виходу з одного боку – піч у кутку, з другого – в другому кутку біля печі – полиця чи мисник для посуду.., на так званому покуті, під образами приміщують стіл, вздовж стін – лави, а біля столу – ослін.., в кутку, між дверима та піччю, кочерги (коцюби), у другому кутку, біля мисника – зрізок з водою…” [1; С. 112-113].
Порівнюючи обидва описи, спостерігаємо певну подібність між ними. Разом з тим впадає в око, що перший з них зроблений людиною, в якій вдало поєднуються хист дослідника, письменника і художника. Цей хист найкраще ілюструє такий вислів: “В кутку під образами – хлібна діжа, що, як шанована, зайняла почесне місце під опікою Божої Матері, яка розпростерла над нею свій зоряний плащ” [4; С. 16].
Змальовуючи хати на Волині, письменник зазначає, що вони – чисті і впорядковані, побудовані з дерева і глини, чисто побілені, з призьбою, оточені деревами і плотом, який виготовлений, за браком дерева, з землі та гною [5; С. 110]. На відміну від поліщуків, які освітлювали домівки лучиною, в “безлісій Волині” для цієї мети використовували стебла трави “коров’яку”, які мочили, як коноплі, сушили, обтирали і палили серцевину, як свічки [5; С. 110].
Характеризуючи вдачу волинян, Ю. Крашевський пише, що це “люд слухняний і добрий при врівноваженому поводженні з ним, але в глибині серця – гордий, довго пам’ятаючий кривди і чекаючий на хвилю помсти поганим панам” [5; С. 111]. Разом з тим волиняни вміють зворушливо виявляти вдячність за добро: “За найменшу допомогу і просто добре слово покірно кланяються і навіть падають до ніг” [5; С. 111].
Описуючи народний одяг, письменник звертає увагу на вбрання різних соціальних верств селянського середовища та національних меншин: поляків, євреїв, циган. В усіх етнографічних замальовках він вміє виділити головне, не пропускаючи разом з тим жодної цікавої деталі, завдяки чому досягає влучної характеристики явища.
Добра, лукава посмішка письменника відчувається в описі купівлі на ярмарку в Янівцях шапок – предмету неабияких гордощів поліщуків: “Претенденти на нові шапки їх пробують, скубуть, гладять, усміхаються і оглядаються, чи цілий ярмарок бачить на них нову шапку” [4; С. 10].
Помітивши спостережливим оком, яку важливу роль в одязі і житті поліщука відігравала шапка, Ю. Крашевський, описуючи чоловічі головні убори, згодом зазначає, що вони в переважній більшості сукняні, “на зразок давньої конфедератки” (тобто з чотирикутним верхом, досить поширені на Поліссі аж до початку ХХ століття – А. У.), прикрашені кольоровими шнурами. Взимку іноді одягали смушкові шапки, солом ’яних капелюхів, на думку автора, було мало [4; С. 176].
Необхідну частину одягу поліщука, за свідченням письменника, складав також шкіряний пояс з набитими мідними гудзиками, з якого звисала калитка з губкою, кресалом, кременем і кількома монетами, старанно загорнутими у вузлик [4; С. 176]. Біля нього – в шкіряному футлярі – гострий ніж та дротина для прочищення люльки [4; С. 176].
Про цей звичай не раз згадували в своїх працях відомі дослідники, як про дуже давній, відомий ще літописним древлянам та волинянам. У чоловічих похованнях обох племен часто зустрічались залізні ножі, які носили підвішеними до поясів, в шкіряних чи дерев’яних футлярах, іноді скріплених мідною дротиною чи залізною скобою [8; С. 101-102], знаходили також “ремені для причіплювання підручних речей або шкіряні мішечки, мошонки; траплялись такі мошонки і з цілим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничком сірки і кількома баранячими астрагалами” [2; С. 270].
Завдяки описові Ю. Крашевського, маємо можливість зрозуміти причину довголіття цього архаїчного явища. Письменник, зокрема, наголошує, що без згаданих вище речей “жоден поліщук не рушає з хати, бо жити без вогню і люльки він не може”: “Завжди, коли що-небудь робить в полі, запалює недалеко вогонь, а люльки… з вуст не виймає.” [4; С. 176].
Про жіночий одяг дослідник зазначає, що на більшій частині Полісся він складався в той час з біло-сивого сукмана з кишенями, чобіт чи постолів, сорочки, що застібалась на “блискучий гудзик”, пояса, фартуха і “кавалка сукна кольорового”, що звисав спереду і носив назву “навіска” [4; С. 175].
Ю. Крашевський, як бачимо, не згадує тут поясного вбрання типу плахти чи спідниці. Цікаво, що під час останніх експедицій, проведених на Рівненському Поліссі в кінці 90-х років ХХ століття, науковцями зафіксовано такий факт: в деяких селах Рокитнівського району на початку ХХ століття поверх сорочок жінки похилого віку одягали одразу один або два фартухи [9; С. 14].
Нічого не пише Ю. Крашевський і про спеціальні дівочі головні убори, лише звертає увагу на те, що “жінки заміжні носять щодня хустки білі так само, як і дівчата”, лише у дівчат визирає з-під хусток довге волосся [4; С. 175].
На відміну від поліщуків, зауважує письменник, волиняни одягали сермяги (свити) брунатного кольору (лише деякі – білого чи сірого), обшивали їх червоними шнурами навколо коміра, кишень, рукавів. Доповненням до свит іноді слугував важкий каптур, теж прикрашений шнурами, який одягали у період негоди [5; С. 108]. Пояси, як у поліщуків, червоні, шапки – смушкові чи сукняні, теж обшиті шнурами.
Жінки одягали сорочки, прикрашені на комірі та рукавах вишитими орнаментами в білих, червоних, голубих барвах [5; С. 108]. Волинянки носили спідниці в різнокольорову (жовту, зелену, червону) клітинку. Подекуди одягали дві плахти (запаски – А. У.), що звисали спереду та ззаду [5; С. 108].
Верхній жіночий одяг – сермяги та короткі кафтаники, в свята – бекеші з голубого сукна, підшиті чорними та сивими смушками. Головні убори – хустки та намітки, вишивані кінці яких звисали на плечі.
Є окремі згадки і про дівочі головні убори – квіти та стрічки на лубку. Серед взуття згадуються жовті та червоні чоботи на високих підборах [5; С. 108].
Багатшими були і прикраси волинянок, які одягали шліфовані коралі, а іноді – золоті медалики [5; С. 108] на відміну від мешканок Полісся, поширеними прикрасами серед яких був мідний хрестик і кілька разків намиста [4; С. 175].
Отже, на підставі поданої Ю. Крашевським порівняльної характеристики, можемо зробити висновки про істотну різницю в одязі мешканців Полісся та Волині. Одяг волинян, як бачимо, відрізнявся більшим розмаїттям компонентів та кольоровою гамою, багатшими прикрасами, якіснішим взуттям. Причину цьому слід шукати, звичайно, в кращому економічному розвитку Волині, інших історичних умовах.
Звертає увагу дослідник і на вбрання зубожілої шляхти поліського села Серники (нині – Зарічненського р-ну Рівненської обл.). Їх сермяги були білими, як у селян, але пошиті на кшталт капот (тобто призібрані біля стану – А. У.), коміри – іншого крою, пояси – не червоні, а чорні; на ногах – постоли, як у інших, але із шкіряними ремінцями [4; С. 58].
В своїй праці Ю. Крашевський намагається торкнутись в загальних рисах всіх аспектів народної культури регіону, подати різнобічну характеристику обстеженої місцевості, основних занять населення, одягу, звичаїв та обрядів, народних пісень. Сучасні дослідники знайдуть в ній описи способів обробітку землі, мисливських та рибальських пристроїв, поховальних та весільних обрядів, вірувань. З теплим ліризмом змальовує він материнську любов, яка найбільше відчувалась в нещасті; любов волинян та поліщуків до народної пісні; щиро захоплюється народною музикою.
З огляду на це книга Ю. Крашевського є цінним документальним джерелом з етнографії та культури Волинсько-Поліського регіону першої половини ХІХ століття, глибоке вивчення та аналіз якої дадуть змогу краще зрозуміти роль і місце цієї частини України в національній етноісторії.
Використані джерела
1. Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995.
2. Грушевський М. Історія України–Руси. – К., 1191. – Т. І.
3. Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. – Рівне, 2001. – Випуск І.
4. Крашевський Ю. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. -Wilno, 1840. - Т. І.
5. Крашевський Ю. Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy. -Wilno, 1840. - Т. ІІ.
6. Матейко К. І. Український народний одяг. – К.: Наукова думка, 1977.
7. Ніколаєва Г. Історія українського костюма. – К.: Либідь, 1996.
8. Седов В. В. Восточные славяне в V-VIII вв. – М., 1982.
9. Українець А. Народний одяг мешканців Рокитнівського району // Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. – Рівне, 2001. – Випуск І.
Українець А. М. Етнографічні спостереження Ю. Крашевського (за матеріалами книги “Wspomnienia Wolynia, Polesia i Litwy”) / А. М. Українець // Юзеф Ігнацій Крашевський як явище світової культури. – Велика Волинь. – Житомир, 2002. – Т. 28. – С. 60-63.
Немає коментарів:
Дописати коментар