Історія села Кухче

Село Кухче розташоване на відстані 36 км від райцентру, є адміністративним центром Кухченської сільської Ради, до складу якої входять села Новосілля та Радове. Стоїть на березі річки Веселуха, оточене лісами та полями, озерами.

За 1 км на схід від колишнього хутора Радове, на правому березі річки Веселухи – стоянка фінального палеоліту й неоліту. Виявлена В. К. Пясецьким у 1979 р.
На західному схилі піщаного підвищення, на площі 200х80 м, зібрані крем’яні вироби та уламки ліпного посуду дніпро-донецької культури.

Село Кухче вперше згадується в «Книге ревизии пущ и переходов звериных» (архів міста Пінськ Республіки Білорусь). Запис датовано 1 травня 1495 року. З давніх-давен жителі села були землеробами, скотарями, бо саме землеробство і скотарство були головними чинниками матеріального виробництва. Окремі господарі, які жили на хуторах, займалися бджільництвом та садівництвом.

За відомостями краєзнавця Валентини Тумаш, які вона наводить з актових книг Пінського міського суду за 1654 рік,  9 січня 1654 року до Пінського міського суду надійшла скарга від селянина Валеріана Гричини про розгром татарами села Кухче. Від себе і від своєї дружини він повідомив, що 24 грудня 1653 року декілька сотень кінних татар увірвалося в Кухче. Татари спалили усе село та пов’язали 16 місцевих мешканців.

Про події нападів татар на волинські землі збереглися спогади, зафіксовані в легендах, топонімічних назвах, піснях. Розповідь про урочище Татарка в селі Кухче записав у 2006 році від Надії Антонівни Бабейчик науковий співробітник відділу «Інституту дослідів Волині» Рівненського обласного краєзнавчого музею Олексій Нагорнюк: «Татарка милася в озері, з її руки впала каблучка. Вона її не змогла дістати, тоді те озеро прокляла і воно заросло мохом. Спочатку там були ями, потім поросла березина. А звуть і понині те місце Татаркою».

По-іншому трактує цю легенду краєзнавець Харковець Юрій Миколайович у своїй дослідницькій роботі: «Оскільки через село Кухче проходив широкий шлях зі сходу на захід, то мій край не був узбіччям не тільки вітчизняної, а й світової історії. Цим шляхом пройшли татари на поле Берестецької битви, залишивши нам назву «Татарка» для невеликого водоймища (тепер болітця, порослого листяними деревами і кущами).

Від двоюрідної бабусі (нині покійної) Харковець Любові Борисівни, 1927 року народження, я почув давню легенду походження цієї назви. Суть її в тому, що під час купання татарський воєначальник загубив золоту каблучку. Не знайшовши її (бо дно було з намулом), знатний татарин зробив закляття: озерце має стати грузьким болітцем. З роками це закляття справдилось». Ось так закарбувався в пам’яті кухчан далекий відгомін 1653 року.

Істотні зміни в селянських господарствах сталися, починаючи з 1946-го року, коли утворився колгосп «Радянське Полісся».

Не минули село і події Великої Вітчизняної війни – багато чоловіків пішли на фронт або в партизани. Багатьом з них не судилось прийти до дому живими. На їх честь у центрі села побудовано обеліск, де зазначені прізвища усіх загиблих односельчан.

У 70-ті роки ХХ ст. почали зводитись сучасні будинки за спеціально розробленим планом. В селі розвинені промисли: бондарство, лимарство, столярство, в’язання, вишивання. В кількох селянських господарствах збереглися в доброму стані ручні ткацькі верстати та ручні знаряддя для виготовлення пряжі з льону.

У радянські часи (аж до середини 60-х років) село існувало під назвою Кухта. Відповідно сільську Раду і школу називали «Кухтенською». Старожили твердять, що таку зміну назви села (з Кухче на Кухта) зробив власник місцевого маєтку польський пан Кухта. Повернено селу назву Кухче Брежнєвською адміністративно-територіальною реформою 1966 року.

Прославив село Герой Радянського Союзу Харковець Анатолій Порфирович, який будучи командиром стрілецького батальйону, здійснив героїчний подвиг при форсування Дніпра, трагічно загинув від кулі німецького снайпера біля села Лютіж Київської області, наприкінці 1943 року. Його прізвище викарбуване золотими літерами в Пантеоні Слави Музею Великої Вітчизняної війни в місті Києві.

У селі з давніх-давен процвітають такі промисли як столярство (зараз у селі майстри цієї справі – Гриценко Микола Олександрович, Дичук Микола Никодимович); лозоплетіння (Харковець Степан Антонович, Кучерешко Василь Маркович, Краснюк Василь Андрійович); вишивка (Мінчук Оксана Адамівна, Погорілець Марія Степанівна).

Головним храмом віри і духовності є Святогеоргієвська церква, що належить Кухченській общині Української православної церкви Московського патріархату. Розташована церква у центрі села. Її будівництво розпочалось 6 квітня 1990 року за рахунок коштів громади та за кошти колгоспу «Радянське Полісся». Освячено храм 13 жовтня 1993 року владикою Іринеєм. Першим священником був отець Андрій, зараз у храмі служить отець Іоан.

Церква мурована з цегли має два куполи, дзвіницю. Минулого року було встановлено парове опалення. Розписом церкви займалися львівські майстри, всі вишивки у церкві створювали місцеві вишивальниці, для церкви було виткано доріжку (для цього було реставровано ткацький верстат). 

Найбільш активними помічниками у будівництві храму були Погорілець Григорій Трохимович, Дичук Володимир Іванович, Харковець Володимир Антонович, Філіпчук Марія Назарівна. Від старої церкви (яку було зруйновано у 1965 році) у нинішній відбудованій знаходиться чи не найдорожча для усіх віруючих річ – Святе Євангеліє. У свій час воно зберігалося у приватній бібліотеці.

У селі функціонують Кухченська ЗОШ І-ІІІ ступенів, клуб, аптека, пошта, медичний пункт, стоматологічний кабінет, дитячий садочок, комунальне підприємство, 4 магазини бібліотека. При публічній бібліотеці діє музейна експозиція «Жило, живе, село моє», що сприяє відродженню історичної пам’яті краю. Населення села – 754 жителі.

***

Етнокультура Волинського Полісся і Чорнобильська трагедія, Вип. 3 : Зарічненський район, Рівненської області / Рівнен. держ. ін-т культури. – Рiвне, 1998. – С. 27, 29, 38, 44, 51, 227, 232, 236, 239, 281, 282.

Зарічненщина. Зелений туризм. Нобель : фотоальбом / відп. за вип. : Т. Алексіюк. – Рівне : Волин. обереги, 2013. – С. 28-29.

Історія міст і сіл УРСР : в 26-ти т. – К., 1973. – Т. Ровенська обл. – С. 304.

Пура Я. О. Походження назв населених пунктів Ровенщини. – Львів : Світ, 1990. – С. 13.

***

Гаврилович Г. У пошуках таїн минувшини / Г. Гаврилович // Полісся. – 2013. – № 3 (24 січ.). – C. 9.

Дубінець П. Церква, що повторила подвиг небесного покровителя : [іст. церкви св. Георгія, що в с. Кухче Зарічнен. р-ну] / П. Дубінець // Полісся. – 2005. – № 37. – C. 7.

Прищепа Б. Археологічна карта Зарічненського району / Б. Прищепа // Західне Полісся: історія та культура / Зарічнен. р-на держ. адмін., Зарічнен. р-на рада, Рівнен. обл. краєзн. музей, Рівнен. обл. краєзн. т-во Всеукр. спілки краєзнавців. – Рівне, 2006. – Вип. 2. Матеріали краєзн. конф., присвяч. 60-літтю утворення Зарічненського р-ну та 20-літтю аварії на Чорнобильській АЕС. – С. 7.

Тумаш В. Матеріали Пінського Музею Білоруського Полісся – глибоке джерело для вивчення історії та побуту Зарічненського району / В. Тумаш // Західне Полісся : історія та культура / Зарічнен. р-на держ. адмін., Зарічнен. р-на рада, Рівнен. обл. краєзн. музей, Рівнен. обл. краєзн. т-во Всеукр. спілки краєзнавців. – Рівне : Зень О. М., 2006. – Вип. 2. Матеріали краєзн. конф., присвяченої 60-літтю утворення Зарічненського р-ну та 20-літтю аварії на Чорнобильській АЕС. – С. 18-25.

Тумаш В. Ой, татари в полон гнали... / В. Тумаш // Полісся. – 2012. – № 31 (9 серп.). – C. 13.

Чекун О. Жило, живе село моє / О. Чекун // Полісся. – 2012. – № 48 (6 груд.). – C. 4.

Підготувала : М. В. Кидун

Посилання на джерело:http://istvolyn.info/index.php?option=com_content&view=article&id=5121%3A2014-11-26-08-39-05&catid=58%3A2013-12-24-09-57-13&Itemid=17