Геродотове море (Григорій Дем'янчук)

В автобусі до Маневичів пасажирів, як завжди, багато. Цього разу всі вони з тривогою позирають на придорожні луги і поля, ущерть залиті водою.

Як малесенькі острівці, сумно стоять стіжки сіна; люди добираються до тваринницької ферми на човнах; шосейна дорога—єдина сухопутна стрічка серед буйного водопілля...

Прислухаюсь до розмови:

- За моєї пам'яті таким Полісся ще не було. Ціле море.

- А що ви думаєте, море. Колись голубіло, воно від Ровно і Луцька аж до Мінської височини. Не дуже глибоке було, а таке, як-от Каспійське. Кораблі плавали... Потім обміліло, висохло. Залишились озера й болота.

І невтямки співбесідникам, що до цієї думки про море має відношення... Геродот.

«Земля їх поросла густими лісами, і в найбільшому з них є величезне озеро, оточене трясовинами і очеретами, а в цьому озері ловлять видр, бобрів та інших звірів... Там водяться дикі білі коні»...

Ці слова, що належать «батькові історії» - Геродоту, є першою писемною згадкою про Поліський край. А «білі коні»—то лосі, яких тут здавна водилося багато.

Думку про існування північніше Скіфії заболоченої місцевості з великим озером чи навіть морем пізніше повторили всі стародавні географи. Цікаво, що через триста років після Геродота відомий учений Птолемей накреслив першу карту Полісся, на якій зазначив його центр — місто Леін (дехто вважає, що то був теперішній Пінськ). 

На ній чітко видно, що велика західна притока Борисфена (мабуть, Прип'ять) витікає з величезного озера Амадока (чи не Світязь?).

Полісся вражало уяву європейців своєю таємничістю і загадковістю. З'являлися повідомлення і навіть книги, в яких мова йшла про «дива» і «страховиська» на Поліссі. 

Німецький мандрівник Х століття Дітмар, перебуваючи в околицях Турова на Прип'яті, згадує про «море, повне злих духів»: тутешній «апостол» виганяв їх, кидаючи в глибину камінь, намазаний «святими оліями», і вливаючи свячену воду. 

Про літаючих ящерів та драконів, які начебто не вимерли на Поліссі, писалося ще на початку XVIII століття.

Минали віки, а про Полісся в Європі знали все так же мало На карті Гастальдо (1548 рік) велике озеро зображено на заході Полісся. З нього беруть початок Прип'ять і Німан. Через ріки Горинь і Случ воно сполучалося з іниим великим озером на півдні. 

Ще одне водоймище зазначено на північний захід від нинішнього Мозиря. На цій карті уже бачимо і ряд населених пунктів, зокрема Луцьк, Камінь-Каширський, Вижву, Степань, Дубровицю, Володимир-Волинський, Пінськ, Овруч.

Пізніших мандрівників дивувала безліч озер і непрохідних боліт. І сама собою напрошувалась думка, що ті озера й болота — залишки колишнього моря. Чи не перший про це заговорив польський геолог Станіслав Сташіц, який наприкінці 1805 року на засіданні Варшавського товариства друзів наук так згадав про Полісся:

«Ціла та країна - нова земля, що недавно вийшла з-під води...»

Доказом цього він вважав те, що нібито «в озерах води більш-менш солоні, рослини і риби близькі до морських».

С. Сташіц, мабуть, перший написав, що на Поліссі знаходили улімки великих кораблів. Це заперечив журналіст Казимир Контрим, який приїхав сюди у 1829 році. «Стверджують, що в дуже посушливі роки на болотах часто знаходили рештки кораблів і якорі,— писав він у своєму дорожньому нарисі.

Один з тих уламків - передню частину корабля, особливо згадувану віддавна,— нібито знайдено поміж Кожан-городком і Давид-Городком років сто тому; він зберігався в одному з магнат ських будинків і славився оздобною різьбою». 

Журналіст ніде не міг знайти подібних речей і запевнив читачів, що все це вигадки. А тим часом легенда про море і кораблі у пущах, яку і він почув на Поліссі, все ширилась. 

Білоруський етнограф А. Сержпутовський наприкінці XIX століття записав таку розповідь поліського селянина: «Бачите, які у нас нетрі, які багна: цілий тиждень іди і до краю не дійдеш. А колись була тут чиста вода, блищала на сонечку, як скло». 

Пізніше у болоті біля Речиці знайшли невелике судно, завантажене воском, - і це ще раз підтверджувало присутність у легенді правди.

Одначе речицьке судно могло опинитись у болоті і без моря. Російський геоботанік, дослідник природи Полісся Г. І. Танфільєв розповідав: невеликий пароплав, що курсував від Пінська до Любешова, на початку серпня 1894 року вільно пропливав по затоплених болотах, і його капітан не знав навіть, де русло ріки. 

Так під час великих поводей плавали і раніше; зрозуміло, що кораблі могли опинитися в цупких обіймах боліт.

На кораблі, говорили колись, прибув на Полісся і знаменитий римський поет Овідій Назон, вигнаний Цезарем з Риму. Він нібито похований на околиці села Плотниці біля Давид-Городка, люди називають його могилу «Курган Овідія». 

Ця легенда, мабуть, виникла у середовищі місцевих магнатів, яким праглося будь-що «збагатити» минуле краю, і не має історичних підстав. Проте «перебування» Овідія на Поліссі цікавило багатьох. 

Польський поет Владислав Сирокомля у вірші «Овідій на Поліссі» так змалював життя римлянина в пущі:

...Змучений та хворий

Вже Назон збирає в пущі різні мухомори.

Цезарів придворний і в'юнів хапає,

І стрілу сарматську в качку випускає.

Але це йому скоро надокучило, і в листі до приятелів він пише:

О, просіть, хай Цезар увільнить від кари:

Загризуть мене тут комарині хмари.

Звісно, Владислав Сирокомля всерйоз не сприймав вигадку про перебування Овідія на Поліссі і використав її як «вибрик доброго гумору» для того, щоб висловити свої почуття політичного засланця: царські власті загнали його сюди за участь у повстанні 1861 року, заборонивши будь-куди виїжджати. Тоді поет-повстанець і згадав Овідія...

Море, розповідає легенда, тут стояло довго, до часів Київської Русі. Проте було мілке. Плив якось по ньому київський богатир Розіпхнигора, і попала його барка на мілину. 

Ніяк не міг він зрушити її з місця. Кличе тоді свого друга Випийводу: «Осуши цю калюжу...» Той скривився: «Вода погана, не можу». Попросив Загативоду: «Проклади мені дорогу до берега, загати цю калюжу». Той теж не взявся за роботу: «Не вистачить землі, щоб загатити».

Розлютився Розіпхнигора, залишив барку на мілині і поплив до берега. Ступив на землю, а це було біля Мозиря, та й почав розсувати, розкидати тамтешні гори! А все для того, щоб спустити воду з моря у Дніпро. 

І пішла вода в ріку, тільки болота й озера залишились. Вони не висихають, бо, кажуть, глибоко під землею сполучаються з Чорним морем, як-от болото Гричин, що на північ від Прип'яті, між Цною і Ланню.

Так на основі фантастичних перекручень фактів народжувалася легенда про Пінське, або, як ще його називали, Геродотове море. 

Визначний учений, професор з Вільно Е. Ейхвальд вперше спробував науково узагальнити набуті знання про походження Полісся, але потрапив у полон легенди. У 1838 році він заявив, що на місці Полісся ще й в історичний час існувало море, добре відоме Геродоту. 

Меотийське озеро, описуване Геродотом,— це, мовляв, не Азовське море, а Пінське. Його сліди - озера Погост, Нобель, Люб'язь, Вигоновське, Князь (нині Червоне) та інші.

Після цього легенда перетворилась у наукову гіпотезу, яку прийняли за істину. Навіть В. В. Докучаєв писав: «Ми нічого не маємо проти припущення Ейхваль-да, що в Поліссі ще в історичні часи існувало величезне озеро, згодом воно могло обміліти, розділитись на окремі озера і відкриті болота». 

Але він застерігав, що це припущення не має достатнього наукового обгрунтування.

Догадку Ейхвальда і вимисли його послідовників піддав критиці П. А. Тутковський. Подальші геологічні дослідження, проведені сучасними методами, підтвердили його правоту: море, зв ічайно, тут було, але не в історичний час. У

Учені зійшлись на тому, що нинішнє ландшафтне обличчя Полісся створили льодовик і його води.

Де ж корінь легенди про море, яка захопила в полон багатьох учених? Ще в середині XIX століття письменник Ю. Крашевський писав: «Болота, що оточують Пінськ, безліч рік і річок, які пересікають край, і весняні їх розливи, що затоплюють величезні простори, були, очевидно, причиною існування і нині переказу, що колись Чорне море доходило до самого Пінська».

Буйні весняні розливи — прикметна риса Полісся, про них згадується у Галицько-волинському літописі та багатьох пізніших писемних документах.

У 1238 році галицько-волинські князі припинили похід на ятвягів. Причиною стало те, що «ріки дуже розлилися». У 1259 році влітку татари не змогли оволодіти Луцьком, бо «вода в Стиру була велика». 

У 1840—184) роках Прип'ять «запила простір завширшки 20—ЗО верст по лугах, полях і лісах». Унікальним гідрологічним явищем назвав український учений Г. І. Швець весняну повінь 1845 року. 

Тоді в Луцьку «прибулою водою в ріках Стиру і Глушиці було залито 99 різних будівель, зруйновано цілком 3 будинки і 4 млини». «Бешкетували» ріки в 1875, 1886, 1891, 1913, 1932, 1974, 1979 роках...

Чому ж усе-таки утворюється це «море»? Поліщуки у давнину вірили, що винувата в цьому велетенська риба Малімон, яка тримає на своїй спині землю. Коли у риби заболить те місце, в яке упирається земля, то вона пересуває землю на інше місце. 

Тоді суша піднімається над водою чи опускається у воду — так чергуються посушливі і «розливні» роки. При цьому бувають і землетруси.

А ось як по-науковому пояснив причини повеней Й. І. Жилінський, який в 1873—1898 роках очолював Західну експедицікз по осушенню боліт: «Головні південні притоки Прип'яті Стохід, Стир і Горинь течуть ніби по радіусах до центра і впадають біля Пінська на дуже незначній одна від одної відстані; в цю ж частину Прип'яті впадають і головні її північні притоки: Ясельда, Бобрик, Лань і Північний Случ. 

Ріки ці, що мають у верхів'ях своїх швидку течію, вступивши в поліську рівнину, течуть у низьких берегах повільно, і при зустрічі з найменшою перешкодою... вода виступає з берегів і розливається по прибережній низині. 

Така перешкода передусім виникає від різночасного скресання Прип'яті і її правих приток. Коли починається танення снігів у південних частинах Волинської губернії... праві притоки Прип'яті несуть масу води, яка, зустрівши в ній лід, ламає його, виступає з берегів, заливає широкий суцільний простір між Пінськом і Туровом».

Отже, «море» виникає завдяки рівнинності Полісся, особливо його центральної частини, слабкому ухилу рік Ч нижній течії і значному — у верхній і, нарешті, застою води в Прип'яті, яка не встигає «здати» її в Дніпро.

А Геродот? Він міг зустріти в Причорномор'ї купця, який бував на Поліссі під час великої повені. Той купець і сказав йому: «Там велике море». Після чого Геродот записав це слово у свою «Історію...». 

Справді, всі «зовнішні» дані Полісся ніби підтверджують легенду-припущення про існування тут моря. Спостерігаючи небувалі повені восени 1974 року, весною 1979 року, багато хто повертався до думки: «Що б там не говорили вчені, а воно все-таки було. 

Бо ж гляньте — стільки води!». Тоді газети писали: «Летимо вертольотом. Незвичайний вигляд згори мають північні райони Ровенщини. Розлившись від рясних багатоденних дощів, великі і малі ріки затопили значну частину посівних площ і луків. 

Водне дзеркало утворилося довкола багатьох населених пунктів»; «Четверта частина Волинської області виявилась під водою. Майже до самого горизонту розлилося «нетипове» осіннє море з невеликими острівцями — не-затопленими висотками...»; «На столі розгорнута карта Брестської області, на ній кружечками, квадратами, трикутниками відмічені населені пункти, відрізані паводком. Обстановка складна, стихія розбушувалась у багатьох районах, грізним валом накочується на Брест».

Бурхливим хвилям «поліського моря» люди протиставили свою мужність і організованість.

...Наш автобус зупиняється біля мосту через річку Стир. Вода мало не заливає його. Пасажири ідуть через дерев'яний настил пішки. На дорозі — самоскиди, бульдозери. Треба врятувати міст! Водії занепокоєно дивляться на мірчу лінійку на льодорізі: рівень води вищий звичайного на два з половиною метри...

«Право води»— говорили колись поліщуки, дивлячись, як стихія прориває греблі, зносить мости, заливає поля.

Вода на Поліссі зберегла і донині «право» затоплювати поля, руйнувати мости. Але люди завжди готові перемогти стихію.

Посилання на джерело: http://ukrlit.vn.ua/lib/demyanchuk/1.html