Селище міського типу Зарічне розташоване на лівому березі річки Стир, за 190 км від Рівного. Селищній раді підпорядковані села Іванчиці, Чернин, Старі Коні та Муравин.
Нинішнє селище-райцентр Зарічне до 1946 року було маленьким містечком під назвою Погост Зарічний. Уже тоді воно фактично об’єднувало декілька колишніх дрібних поселень, фільварків - Калець, Муравин (Моровин), Губин, Двір, Погост та інших, назви яких живуть у народній пам’яті до наших днів.
На території Зарічного є немало цікавих старовинних (часто збережених лише в документах) і нових назв малих об’єктів: полів, лісів, боліт. Це Гориці, Городище, Горіловка, Дітинець, Підзаломи, Завороття, Камога, Камениця, Надбріддя, Міжгори, Сад.
А ось назви урочищ, що записані в 1561-1566 роках: Бір, Гардка, Губин. Єренковище, Засада, Лядина під сосною, Милівка, Телятка, Черніни, Шумівка.
Про те, що цей населений пункт має більш ніж 1000-річну історію, можна пересвідчитися, вивчаючи документи про городище, яке знаходиться на правому березі річки Стир.
У тодішній назві Погост (тоді це було, очевидно, маленьке сільце (хутірець) прирічкового значення) криється однозвучне староруське слово з різними значеннями: “місце зупинки князів під час збору данини”, “кладовище”, “поселення навколо князівського стану”, “церква з кладовищем”, “одинокий заїзджий двір”.
Але найдавніше (первісне) значення погосту – це “постоялий двір, на якому тимчасово зупинявся князь і духовні особи”. Звідси очевидно, що у слові "погост" закладено поняття “гість”, “гостити”, “погостити”, - перебувати тимчасово у господі іншого.
Відомо також, що територія Зарічного була заселена дуже давно. Про те свідчать виявлений тут ранньослов’янський могильник зарубецької культури (археологічна культура слов’ян, які жили по середньому і верхньому Дніпру, Прип’яті та Десні в ІІ - ІІІ століттях до н.е.), рештки давньоруських поселень та городищ, збережених на правому березі Стиру.
Усе це дає підставу твердити про можливість існування тут згаданих погостів. Цілком очевидно, що в околицях Зарічного (недалеко від ріки) такий погіст існував і на перших порах виділявся серед інших.
Згодом утворюється складна назва Погост Зарічний, яка фігурувала на картах та в адміністративних довідниках до 1946 року.
Найдавнішу згадку про нинішній райцентр Зарічне можна відшукати в грамоті великого князя литовського Казимира від 5 травня 1480 року. Своїм розпорядженням він дозволяє мінському купцеві Луці Терешковичу торгувати тут «сушею і водою» без сплати мита.
До 1861 року жителі селища були кріпаками. 4 дні в тиждень вони працювали на пана. Після скасування кріпосного права майже вся земля опинилася в руках поміщиків. До 1839 року було 5 великих поміщиків: Солковський, що мав млин, корови, коні, землю, Блян, який володів 3 тисячами га землі, Завадський, Вейгерт, Служевський.
У 1900-1902 роках поміщик Завадський судився з селянами за землю, але земля залишилася за селянами.
Топонім Губин як урочище згадується ще в документах ХVІ століття. Пізніше тут знаходився панський маєток.
У різні часи він належав родинам Церпінських, Завадських, Сулковських. Про останніх господарів маєтку розповідає у своїх спогадах поляк Геронім Тукальський: «Спочатку там господарював старший із родини Сулковських – Генріх. Він був офіцером Чорноморського флоту. Пізніше він переїхав до іншого свого володіння, а Губин залишив Зігмунду.
Той виявився гарним господарем: поставив млин, використовував локомобіль та акумулятор для електрики. Отримував гарні врожаї, бо землі навколо Губина були рівні, високі та врожайні».
Донині на місці маєтку збереглися залишки одного поміщицького приміщення, дерева із панського парку.
Губин багато років слугував жителям нашого району. Із приходом радянської влади на місці панського маєтку було влаштовано районну лікарню. Вона діяла там до 1994 року.
Нова районна лікарня була побудована на місці колишнього єврейського кладовища.
Під час Великої Жовтневої Соціалістичної революції, коли дійшла звістка про перемогу робітників в Петрограді, серед селян у Погості почали з’являтися революційні настрої, але до відкритого повстання справа не дійшла.
У 1918 році, коли на Україну прийшли німці, у селищі відбулося повстання проти гайдамаків. Групу з 12 чоловік очолив Бабич Павло Дмитрович. Вони напали на гайдамацький штаб, вбили полковника Ляшкевича, поміщика Доберського.
Була обрана районна рада депутатів трудящих на чолі з Бабичем Пилипом Дмитровичем (у Морочному) і сільська на чолі з Кидуном Макаром Григоровичем.
На території діяв партизанський загін, що пізніше в 1919 році влився в діючу армію. Загін носив ім’я В. І. Леніна і діяв на території Дубровиця – Зарічне.
Після закінчення громадської війни, коли Західна Україна залишилась у складі панської Польщі, повернулися пани Служевські, але постійно жив в маєтку лише управитель Банківський.
Селяни орендували землю в поміщика, за що віддавали йому 1/3 врожаю, або працювали поденно. Заробіток жінок становив 30 – 50 копійок, а чоловіків - до 1 карбованця в день.
Після возз’єднання Західної України з Українською РСР в селищі відбулися величезні перетворення. Бідняки одержали землю, відкрилася школа, магазини, приїхали спеціалісти з інших областей України для допомоги населенню. Почав організовуватися колгосп, але напад фашистів перервав мирну працю людей.
Селище було окуповане німцями в липні 1941 року. У Зарічному замордовано 17 чоловік місцевого населення та вивезено в Німеччину 12 чоловік, з яких 2 чоловіки не повернулися додому.
Із селища більше 20 чоловік боролися за визволення Батьківщини в партизанських загонах. На території Зарічного діяли партизанські загони ім. Богдана Хмельницького, Суворова, Хрущова, Кутузова. Найактивнішими учасниками партизанського руху були жителі Зарічного Качанов Микола Захарович (нач. штабу партизанського загону ім. Суворова, з’єднання Бегми), Прохорович Федір Терентійович, Диковицький Анатолій Іванович (розвідник), Краглевич Іван Лук’янович, Христюк Іван Микитович.
Після звільнення від німецької окупації населення взялося знову за відбудову народного господарства. У 1948 році в Зарічному був відновлений колгосп, який організовували ще в 1939 році. На час заснування колгоспу „Прогрес” у ньому було 256 чоловік.
У 1956 році до нього був приєднаний колгосп „8 березня” села Старі Коні, у 1958 році - колгосп ім. 20 партз’їзду села Іванчиці.
За післявоєнний час Зарічне з відсталого поліського села перетворилося в культурне селище міського типу.
Немає коментарів:
Дописати коментар