З історії села Вичівка

Вичівка – старовинне село, яке розташоване серед поліських лісів на шляху з Дубровиці до Зарічного.

На території села та на його околицях неодноразово знаходили знаряддя праці, ручні рубила, сокири, серпи, наконечники стріл, виготовлені з каменю. Це свідчить, що перші люди тут оселилися дуже давно.

Червоно-коричневого каменю, найбільш придатного для виготовлення кам'яних знарядь праці, в районі урочища Загір’я поміж селами Вичівка та Бутове і зараз, на початку ХХІ століття, зустрічається багато. Можна прийти до висновку: знаряддя праці, знайдені поблизу села, виготовлено з місцевого каменю людьми, які заселяли цю місцевість ще до нашої ери. Звичайно, це припущення, але доказів цьому є чимало.

Після поділів Польщі село відійшло до Росії, до Пінського повіту Мінської губернії. Це сталося після 1795 року. І вже в цей час село належало поміщикам Скірмонтам, про що свідчать архівні матеріали.

У Центральному державному історичному архіві Білорусі міста Мінська є інвентар поміщицького володіння села Вичівка за 1845 рік, що належало Генріху Скірмонту.

У цьому інвентарі записані всі кріпосні селяни з описом їхнього майна. Всього нараховувалось 87 дворів з населенням 713 чоловік.

Згідно інвентарних правил, кожен селянин зобов’язаний відробляти панщини три дні, жінка – один день щотижня, але так як норми виробітку були дуже великі, то хто не встигав виконати змушений був довиконувати на наступний день.

Саме в цей час народ склав таку пісеньку: „Молотив я в понеділок, молотив я і в вівторок, лишилося стогів сорок, а в середу докінчив – день панщини відробив”.

Батьки часто залучали до роботи своїх дітей, щоб швидше виконати панщину і більше часу приділити роботі на власному полі.

У свята панщина заборонялася. Крім того були встановлені додаткові повинності: 12 днів з кожної душі на рік на виконання різних робіт, головним чином по ремонту доріг, гребель.

Кожен кріпосний селянин, крім роботи на панщині, працював п’ять днів на рік на будівельних роботах. Кожен двір повинен був здавати поміщику натуральні побори: кур, яйця, хміль, гриби, горіхи, ягоди та інше.

Здатними до роботи вважалися чоловіки від 17 до 60 років, жінки від 15 до 55 років. Тяглових селян (власників коней з підводами) посилав поміщик перевозити вантажі на великі відстані, ймовірно, до Варшави. Про це свідчить той факт, що інвентарем 1845 року заборонялося під час бездоріжжя, а також під час польових робіт відправляти селян з підводами далі, як на триста верств.

У 1876 році поміщику Скірмонту належало у Вичівці 21725 десятин землі. Крім того, він мав сто рублів прибутку від рибної ловлі і сто рублів від корчми.

Як свідчать матеріали Мінської духовної консісторії, 1834 року у Вичівці була споруджена Михайлівська церква, а  в 1867 році - дзвіниця біля неї.

Село Вичівка в цей час було центром Вичівської волості. Життя людей було злиденним. Голод, темрява, поневіряння завжди переслідували їх. Часто люди гинули від епідемій.

Лікуватися особливо не було чим, та й не в кожного була можливість, бо за лікування потрібно було платити великі кошти. Переважна більшість жителів села була неписемною, хоч у ІІ половині ХІХ століття у Вичівці уже була школа, як і в кожній волості.

Тип школи – церковно-приходська, тобто школа була розташована при церкві й обслуговувала дітей прихожан. Мова викладання була російська. Школа давала початкову освіту. Викладачами були дяки – на сільські школи вчителів не вистачало.

Із розповідей старих людей відомо, що житлові будівлі в селах зводилися з дерева. Освітлювалося селянське житло каганцем. Селяни носили лляний одяг, взимку він доповнювався кожухами з овечих шкір. Чоботи були рідко в кого. Бідні селяни носили личаки. Більшість селян їла з глиняного та дерев’яного посуду.

Десь у другій половині ХІХ століття село майже повністю згоріло, у тому числі й церква, яка стояла в Купожарі. 

Після спалення села пінський пан Скірмонт особисто склав проект побудови його по-новому. Якщо раніше вулиця розташована була зі сходу на захід, то за новим планом головну вулицю забудовано із півночі на південь, причому, забудова велася під шнур – саме тому стара вулиця у Вичівці така широка та рівна.

Іншу вулицю, яка виникла пізніше, люди назвали Шнура. До речі, і церква у Вичівці побудована за кошти пана Скірмонта, хоча свою долю вносили й селяни. При ньому побудована двоповерхова цегельна школа та дитячий будинок на 300 місць.

У 1847 році було запроваджено військову повинність для чоловіків, що досягли 20-ти річного віку. Всі хлопці села мусили служити 6 років у сухопутних військах і 7 років на флоті.

У 80-х роках ХІХ століття Скірмонт продав свої землі, які знаходились у Вичівці, великому земельному власнику Родзянко, а сам виїхав на проживання у Варшаву. Родзянко подарував Вичівський маєток своєму зятю – греку за походженням Па́па-Афанасо́пуло, який був губернатором у Бресті.

Син Папа-Афанасопуло працював адвокатом у Пінську. Вичівка, земля і люди дуже подобалися новому власнику, він часто приїжджав із Бреста в село з компанією і молодою дружиною (вона була на 20 років молодша від нього).

Улюбленим місцем відпочинку панів був парк у сосновому лісі, який був посаджений у 1861 році на честь відміни кріпосного права. Ще й зараз за сільським клубом і біля церкви стоїть декілька десятків тих знаменитих сосен. 

А в кінці ХІХ століття був розбитий парк, у якому були гарні доріжки для прогулянок, клумби квітів і різні каруселі, гойдалки, бесідки для розмов. На жаль, все це було зруйноване під час Першої світової війни.

Не один раз приїжджав на вихідні дні відпочити на лоні природи та подихати цілющим сосновим повітрям молодий син Папа-Афанасопуло в оточенні таких же молодих панів і панянок із Пінська. Вони влаштовували різні ігри, танці, а деколи запрошували до своїх розваг і молодь села.

Часто між ними виникали розмови, дискусії про життя, і бачачи, як нелегко живеться селянам з невеличкими наділами землі, вони вмовляли старшого Папа-Афанасопуло продати свої землі общині, тобто селянам.

І коли в 1901 році від нього пішла дружина, яку він безмежно кохав, господар вирішив продати свої землі у Вичівці й Олександрово. Покупців було декілька, серед них і сини Скірмонта, колишнього пана, але господар вирішив продати землі громаді села Вичівка, про що нотаріусом у Бресті були оформлені документи – купча на землю. А на спогад про себе Папа-Афанасопуло побудував каплицю в селі Вичівка і перед церквою поставив ікону із зображенням святого Іллі.

Каплицю зруйнували в період руйнування церков – у 60-ті роки ХХ століття, а ікону ще раніше перенесли в церкву, де вона стоїть і донині.

У  1924 році  до старости Вичівки звернувся вже старий Папа-Афанасопуло з проханням виділити йому трохи землі, щоб він тут зміг дожити до смерті.

І община вирішила йому дати три гектари орної землі та два гектари сінокосу, а також допомогла побудувати хату – так люди віддячили йому за його доброту, виявлену раніше. Прожив він ще три роки і в 1927 році помер, перед тим попросивши, щоб його похоронили у Вичівці.

Але син його, який проживав у Пінську, вирішив забрати батька до себе. Община виділила коней, і на возі труну з тілом було перевезено в Старі Коні в супровіді людей із Вичівки, а там на пароході  по річці Стир відвезено в Пінськ, де й похоронено. 

Старостою села на початку ХХ століття був Тишковець Павло Іванович. Саме він представляв громаду, коли купляли землю у Папа-Афанасопуло. Саме під його керівництвом у 1904 році насипалася дорога на Рубле.

Спочатку клалися дерев’яні бруски, а потім люди насипали  лопатами шар піску з ровів, які є по обидва боки греблі. Працювали в основному тільки чоловіки, але залучалися до роботи і ті дівчата, які довго не виходили заміж – їх називали "дармолітухи".

Час на вихід заміж давався до 25 років. Дорога на Рубле й далі до Городної вважалася головною: по ній возили пошту.

Свою землю на початку ХХ століття мали майже всі жителі села, за винятком декількох, які не хотіли її мати й жили з того, що працювали по наймах. Хоч землю селяни мали, але багатим ніхто не був.

Освітлювали хату свічками з воску, які робили самі – майже всі господарі мали своїх бджіл. Одягалися також майже всі однаково: чоловіки носили свиту, пошиту із свого полотна, з одним карманом з правого боку, полотняні штани, постоли, шапку і взимку кожухи із овечої шкіри. Все це було  вироблене своїми руками.

Жінки одягали спідниці з полотна, каптани (ватовики), блузки, які завжди вишивалися, і постоли. Зрідка жінки купляли в магазині, який був розташований там, де сучасна пошта, матеріал сатин – 60 грошів за один метр.

Магазин належав єврейці, яка привозила товари з Польщі, а в магазин приймала льон, вовну, свинячі шкіри, щетину із свиней. Ця щетина була часто шириною з долоню, і з неї робили щітки. А в магазині за неї давали дітям цукерки. 

На початку ХХ століття у Вичівці, крім школи, існувала й духовна семінарія, де готували священиків і вчителів початкових шкіл (приміщення розбите під час Першої світової війни).

Протягом усього періоду Першої світової війни на території нашого краю тривали жорстокі кровопролитні бої. Через Вичівку дуже часто проходили військові. Багато чоловіків було мобілізовано в російську армію.

На потреби війська реквізовувались коні, велика рогата худоба – до 70%. А село Вичівка майже на протязі всієї війни була прифронтовою територією. У 1915 році село зайняли німці, які не церемонилися і брали все, що вважали за потрібне.

Влітку 1916 року після прориву Брусилова німців було вигнано, фронт стабілізувався, але село залишилося у прифронтовій зоні. У результаті масових поборів у селі почався голод, солдатами були занесені  різні хвороби, розпочалися епідемії тифу, сибірки.

У Вичівці був військовий госпіталь, і сюди звозили поранених та хворих. У госпіталі працював дуже хороший лікар, який вилікував багатьох. Коли він сам заразився тифом і помер, його поховали на кладовищі у Вичівці, біля каплиці. А пізніше його друзі та ті, кого він вилікував, поставили на тій могилі пам’ятник із мармуру. Він стоїть і досі. 

Виживали під час епідемії ті, хто курив. Коли діти гнали пасти корови, батьки не питали, чи взяли хліба, а питали, чи взяли курити з собою, бо від цього залежало життя.

Приходилося їздити кіньми дуже далеко по сіль, інші продукти. Люди ховали корови, як могли, тому що молоко рятувало селян від голоду.

У 1918 році село, як і весь край, знову окупували німці – почались нові грабежі. І саме в цей час розпочався найбільший голод.

Декілька чоловік із Вичівки брали участь в Дубровицькому повстанні 1918 року.

У вересні – жовтні 1920 року знову починається польська окупація. Але при багатьох мінусах у цей період були й плюси. Закінчилися війни, розпочалася стабілізація економічного життя.

У 1921 році  після семирічної перерви була знову відкрита школа. Хоч і польська, але школа, де вчили сільських дітей. Першим вчителем був Горбатовський, потім його перевели в Іванчиці. Квятковський був директором школи. За Польщі працювали вчителями Гердусь Юзеф та його дружина Надія Борисівна.

Вже з 1920 року частину земель в краї польський уряд почав роздавати осадникам – колишнім легіонерам. А з 1924 році з метою послаблення соціального протистояння і невдоволення селян уряд оголосив про часткову парцеляцію поміщицьких земель і державних (їх поділ на дрібні ділянки) з метою продажу селянам комасацію (виділення на хутори).

Перші сім’ї у Вичівці виселились на хутори вже в 1924 році. А до 1928 року процес поділу землі під хутори в селі закінчився.

Хутори мали від 20 до 45 га землі. Радочі, Чертиж, Велике Поле, Березник, Грибина – це була панська земля, а Рубле, Бутове, Став - общинна.

У Горобині біля Дубровиці був маєток пана Плятерка, який жив у Варшаві. Він мав свій спиртзавод, конеферму, де вирощував коні для польської армії, ліс, у якому працювало 110 лісників, і землі у Вичівці.

На пана працювали батьки-наймити та огородники. Різниця між ними була в тому, що наймити мали по 3 десятини землі, а огородники – тільки невеликий огород, а за роботу в пана отримували все необхідне – хліб, одяг.

А якщо дівчина виходила заміж, пан Плятер дарував їй корову, яка коштувала 60 злотих, 1 га землі та 100 злотих. Працювали важко – навіть з грудними дітьми жінки йшли на поле працювати.

Головні ігри дітей були кандиби (ходулі) і дзюрки.

Декілька молодих хлопців слухали радіо (підпільно) і вивішували в селі різні листівки прокомуністичного характеру.