Заспівай мені, мамо (Пісні Ксенії Ляховець, записані дочкою Надією)

Десь на дні мого серця невимовним болем озивається пісня:

Їхали маляри через наше село,

Змалювали неньку на білій оселі,

Змалювали очі, змалювали брови,

Та не змалювали тихої розмови…

Пісні моєї матусі… Вона була закохана в них до самозабуття. У пісні була її доля, її сирітське життя…
У дванадцять років залишившись круглою сиротою, замінила і батька, і матір для восьмирічного Михайла та п’ятирічного Миколи. Про своє дитинство матуся не любила розповідати, бо все життя кровоточила в її серці ця болюча рана. Не загоїлася до останнього подиху. 

Світлим променем того часу був спогад про навчання в польській школі. Закінчила аж два класи і дуже шкодувала, що не змогла вчитися далі. 

У її пам’яті часто виринали картини воєнного лихоліття. Гул літаків, що, мов чорні шуліки, чигали над невеличким мальовничим поліським селом із веселою назвою Новосілля, виття бомб, від якого ставало моторошно і тріскало у вухах, і лісова стежка, по якій, тікаючи від неминучої смерті, котять бочку троє хлопчаків... 

Це менші брати та сусідський хлопчик рятують від фашистського нальоту свою маму-сестру Ксенію, яка захворіла на тиф і горіла в лихоманці…

Коли через декілька днів повернулися до напівзруйнованої домівки, то односельці жахнулися: дівчина, яка пишалася своїм довгими косами, купаними в лише їй відомих травах, стала зовсім лисою. І все ж вижила. Мусила жити, інакше що ж мали робити її братики-горобчики?!

Шила, вишивала, мережила, ткала за шматок хліба чужим людям. Вона знала кожну лісову стежину, кожен кущик, під яким ховався перший гриб, найпотаємніші місцини, що рясніли цілющими поліськими ягодами.

Від мами ще школяркою я дізналася про урочища Турка, Турецьку смугу, Татарський брід, записала пісню «Зоря вечорова над Почаєвом стала», легенду про Святого Юрія…

Мама горнулася до людей, хоч не раз ковтала гіркі образи, мовчки витирала сльози. І весь цей час, долаючи тернистий шлях сирітського життя, не розлучалася з піснею, що стала часточкою її щедрої душі. Доля випробовувала мою неньку не один раз. 

Була довга боротьба з тяжкою недугою, рання смерть чоловіка, турбота про трійко дітей, яких треба було вчити, парувати…

Вистояла, перемогла і в цьому поєдинку з недолею, навіть внуків діждалася. Підтримували односельчани, що йшли за всіляким: комусь потрібна була порада, хтось просив пошити сукенку чи шапочку дитині, а хто просив пошептати молитву «від вітру» чи «від переляку».

Ось уже й роки спливли, давно не стало моєї неньки, а я й зараз чую її мудрі слова, співаю її пісні. А скільки їх не встигла перейняти від мами, бо по-дитячому вірила, що вона – вічна. Пішла у небуття моя моя матуся, та бринить у моєму серці її пісня…

Пісні моєї матусі

Веснянка

- Ой ти, соловейку, ранняя пташино,

Ой, чого так рано з вирію прилинув?

Ой, іще по горі сніжина біліє,

Ой, ще по долині крижин синіє.

- Я тую сніжину лапками погребу,

Я тую крижину крилечками поб’ю.

Да й зроблю кубельце, да й виведу діток,

Да й виведу діток, буду їх навчати.

- Ой, ідіте, дітки, долину клювати,

Долину клювати, себе годувати.

Під білою березою 

Під білою березою сидить брат із сестрою.

Сестра брату кориласа, у сусіди просилася:

- Пусти, брате, у сусіди, бо нема де дітей діти.

- В тебе, сестро, дітей много, а у мене ні одного.

Як я сяду обідати, будуть діти заглядати.

- Як ти сядеш обідати, то я вишлю дітей з хати:

- Ідіть, діти, ви із хати, буде дядько обідати.

- Зови, сестро, дітей в хату, бо не можу обідати,

Посади їх у куточку і дай хліба по кусочку.

Легенда про Святого Юрія

Пам’ятайте, люди, старії і діти,

Як колись ходила черга да й по всьому світи.

Да й дойшла черга до самого цара,

Жертву приносити вже пора.

Ой, да став цар той думати-гадати,

Що проклятому Ілюку на жертву оддати.

- Ой, як сам пойду, то й назад не вернуса,

А як жінку пошлю, жалю набіруса.

Одну дочку маю, да й ту посилаю,

Страшного Ілюка волю ісполняю.

Забраласа пані Марія в золотиї шати

Да й пошла до мора води набірати.

Пірійшла одне поле, пірійшла другеє,

А на третім полі Юрія стрічає.

Ой ти, Святий Юр’ю, будь мені в помочі,

Будь мені в помочі, як вдень, так і вночі.

Тілько пані Мар’я відерце спускає, 

А вже Ілюк проклятий зібра роззявляє.

Ой, як Юрій стрілив, у зібра поцілив,

Проклятому змію да й смерть заподіяв.

Бере змія Юрій за зібра й за вуши

Да й суне Ілюка до отця й матуши.

Отець і матуша да й полякалис,

Що аж за вісокії ганки да й поховалис.

Отець і матуша, да й не лякайтеса

І за вісокії ганки ви не ховайтіса.

Стариї й малиї, до сповіді йдіте,

А маленьких діток до хреста несіте.

Лірична пісня-балада

З ким я ляжу цю ніч спать, ще й вечерю вечерять?

Ой, я сяду край стола, повечеряю сама.

Десь мій милий на Дону, я до нього полину.

Понад Доном обійшла, миленького не знайшла,

Тільки знайшла долину й миленького могилу.

До могили припала, гірко плакать почала.

Устань, мила, не лежи да всю правдоньку скажи:

З ким ти, мила, сюди йшла, що ти мене тут знайшла?

Ой, чи з вітром, чи з дощем, чи з хорошим молодцем?

Ой, не з вітром, не з дощем, тільки з сумом та плачем.

Іди, мила, додому да й не кажи нікому.

Постіль білу послала, сама спатоньки лягла.

Родинно-побутова пісня

Ой, там, під горою, та під кремінною,

Не по правді живе чоловік з жоною.

Вона йому стелить білу постіленьку,

А він їй готує дротяну нагайку.

Біла постелонька порохом присіла,

Дротяна нагайка кров’ю закипіла.

Біла постелонька порохом припала,

Дротяна нагайка біле тіло рвала.

Ой мужу мій, мужу, не бий мене дуже,

Бо у мене тіло біле, болить мені дуже. 

Ой мужу мій, мужу, пусти до броду по воду,

Хочу я довідатися до свого роду.

Не пущу тебе я, мила, до броду по воду,

Бо ти будеш розказувать про свою незгоду.

Не буду, мій милий, нічого казати,

Лиш наберу води – і зразу до хати.

Сирітські пісні 

На калині чорний ворон кряче, 

На чужині сиротина плаче.

- Не кряч, не кряч, чорний ворононьку,

Не плач, не плач, бідна дівчинонько.

- Ой, як же, бідній, мені не плакати,

Як віддає мене замуж не батько, не мати,

Да оддають мене все чужії люди:

- Іди замуж, дівко, лучче тобі буде.

А я людям добру воленьку вчинила,

Пошла замуж, голову втопила.

Не втопила в глибоку криницу,

Пошла замуж за гірку п’яницу.

Ой, п’є той п’яница в корчмі ще ізранку,

Пропив свого коника ще й нагайку.

Гіркий п’яниченька в корчмі п’є,

А прийде додому – мене молоду б’є.

Не шуміте голуби, по хати, 

Не збудіте милого в кровати,

Бо як буде з постели вставати, 

То я буду крізь вікно втікати.

А я буду сама його будити

Да я буду так його просити:

- Вставай, милий, моє шануваннє, 

Уже є тобі, милий, готове сніданнє.

Стоїть вода свята в сінях у куточку,

Висить рушник чистий в сінях на кілочку.

На калині чорний ворон кряче,

На чужині сиротина плаче.

Ой, летіла зозуленька

Ой, летіла зозуленька через круту гору,

Позбирала пшениченьку, лишила полову.

Ой, що мені із полови, як зерна немає,

Ой, що мені та родина, як мами немає.

В усіх дівчат мами рідні, а я батька маю,

Сім раз води принесла з тихого Дунаю.

Сім раз води принесла, восьмий напилася,

Щоб у мене була мати, я б не журилася.

На моєму весіллячку брат горілку носив, 

На маминій могилочці косар траву косив.

Покинь, покинь, косарику, тут траву косити,

Бо я іду на могилу мамоньку просити.

Ой, як стала сиротина да й гірко плакати,

На березі зозуленька почала кувати.

Не куй, не куй, зозуленько, бо немає чого,

Бо я бідна сиротина не маю нічого.