Історія села Храпин

Храпин - один із найстаріших населених пунктів району. 

Професор Цинкаловський подає про нього такі відомості: «Село розміщене над річкою Струменем. У ХVІІІ – ХІХ століттях належало до греко-католицьких єпископів у Пінську. Частина села була у володінні Ридзевських.

У кінці ХІХ століття тут була дерев’яна церква, 144 жителі та 2,880 десятин. Храпин згадується в 1451 році, коли князь Свидригайло надає село Хведорові Гринькові (Архів Сангушків, т. 1, №47). В архіві князів Любешовських Храпин згадується в 1529 році».

Після знайомства з архівом князів Сангушків можна переконатися в недостовірності слів професора Цинкаловського. На сторінці 44 першого тому княжого архіву читаємо, що 24 вересня 1451 року в місті Луцьку князь Свидригайло Олігардович дарує королівському конюхові село Храпино Туровського повіту. 

Отже, це інше село іншого повіту Мінської губернії зі схожою назвою. 

Про те, що в Пінському повіті існував населений пункт Храпин, а в Туровському – Храпино, можна дізнатися в дослідженні Матвія Кузьмовича Любавського «Областное деление и местное самоуправление Литовско-Русского государства» (1892). Відомий російський історик вивчав Литовсько-Російську державу ХІІІ- ХVІ століть. 

У цій роботі на сторінці 196 відзначено: «Між річками Стир, Прип’ять та Струмінь лежать села Муравин, Кухче, Іванчичі, Погост, Храпин, Задовже, Бучин, Морочно, Нобель, Прикладники, Комори». 

А на сторінці 200 розповідається про село Храпино Туровського повіту. Автор відзначає, що нині це Храпунь на річці Ствизі. 

Отже, згідно з архівом князів Любешовських, нинішнє село Храпин Зарічненського району вперше згадується в 1529 році.

Село Храпин у ХVІ столітті відносилося до Стетичівського двору Пінського князівства. Під час ревізії поліських земель, які проводили піддані королеви Бони, за наказом старости Хвальчевського Миколаївська церква  із містечка Нобля була перевезена в село Храпин.

У Ноблі тоді були Миколаївська, Спасівська, Воскресенська, Петровська та Пречистенська церкви. Причина такого перенесення храму не вказувалася. 

Мабуть, це сталося через невелику кількість жителів у Ноблі, адже Война у своїй "Писцевій книзі" зазначає: «Не можна не відмітити, що в такому невеликому місті було аж 5 церков». Першим храпинським священиком став Василь Олешкович.

В актах Віленської археологічної комісії зазначено, що єпископ Пінський Макарій ІІ позбавляє храпинського священика від куничного збору, податку в єпископську казну, зборів на об’їзди, на намісника, побудову замків, мостове.

У Храпині піддані королеви Бони були навесні 1555 року. Результати їхніх обмірів зафіксовано в «Писцевій книзі» Хвальчевського. 

Розділ землі між Храпином та дворищем Половинчичі (Левінча, нині Новосілля) ішов через урочища Крива нива, Лосиний мох, Скучидоха, Ольшани, бо вони спільні для обох сіл. 

Землі ж село Храпин мало багато: аж 10 волок. Там були дворища Даловщинське, Дишовчизна, Милехович. 

Дуже цікаві назви храпинських земель подають королівські землеміри: на Могилці, Під’ям’я, біля Білікового зруба, під Глушею, Пристань біля Кривої ниви, на Нивці, на Могилці, під Ямами, під Любинем, на Малинні, біля Липового куща, на Кучині, на Копані, на Долині, під Двором.

А ось які спогади про виникнення села Храпин зберігають старожили. Панський маєток знаходився за кілометр на захід від села. У селі жило 44 родини. 

У 1861 році пройшла реформа, і обов'язковий наділ землі на родину становив 24 десятини. Але на всі 44 сім'ї землі не вистачало. 

Тому було прийнято рішення пересилити частину сімей далі. На це рішення вплинув також той факт, що панові не хотілося сусідити із простими людьми. 

Отож 8 сімей переселилися на 4 кілометри на південний захід від панського маєтку, по лівий бік від річки. Нове поселення стало називатися Ливінча (по лівий бік), або Новосілля (нове село). 

12 сімей переселилося на відстань 12 кілометрів від пана і стали жити на невеличкому острові навкруг озер - поселення стали називати Острівськ. 

А решта 24 родини перебралися за 1 кілометр на північний схід. Тут пробігав невеличкий струмок. Весною він трохи розливався і жебонів, ніби хропів так голосно, що його можна було чути далеко. Його так і прозвали - Храп. Від назви цього струмка й пішла назва села Храпин. Так з одного поселення утворилися три села.

Але ця легенда недостовірна, оскільки село з назвою Храпин було відоме ще в ХVІ столітті. Мабуть, села Новосілля та Храпин і пішли від Храпина, але сталося це раніше, ніж розповідає народний переказ.

У цих селах із давніх-давен проживали родини з однаковими прізвищами, усі родичалися між собою.

Життя села Храпина стабілізувалося за панування поляка Ридзевського. Цьому панові належало три маєтки, один з них біля самого села. На нього працювали всі жителі.

Десятки сторінок рукописів Героніма Тукальського-Нелюбовича присвячено розповіді про свого дядька, власника маєтку у селі Храпин - Лук’яна Ридзевського, учасника повстання 1863 року.

«Він, - пише автор, - мав серце золоте, і його дуже поважали селяни». Під час однієї із поїздок у маєток Кухче після Першої світової війни поляки застали Лук’яна за дуже незвичайним для пана заняттям: він у полотняній свитці пас власні корови.

На зауваження родичів, що це не панське заняття, відповів: «Гляньте, що сталося із Храпином. Згоріло все село. У всіх селян роботи вистачає. Я жив у Сибірі, і то було добре, а у себе дома й у землянці краще».

Відвідали гості його землянку. Ліжко було чистеньке, по-спартанськи застелене, покрите рядном з рогозу. Пізніше Лук’ян відбудував садибу. Довго довелося це робити, бо не захотів брати кредити у євреїв.

І була це проста хата, але мала традиційний ґанок з колонами. У ній все було влаштовано просто та скромно. Меблі з натурального дерева, не фарбовані. На вікнах кольорові перкалеві фіранки, на підлозі домоткана тканина. А на вікнах у горщиках цвіли квіти.

Лук’ян Ридзевський завжди був мовчазний, рідко сміявся, але це була лише видимість суворості. Від нього практично ніхто не постраждав, бо він був готовий допомогти, чим міг.

Селяни часто приходили до нього із своїми клопотами, особливо після пожежі, коли відбудовувалося село. Як правило, він не відмовляв, але дуже не любив тих, хто робив крадіжку. Казав: «Попроси, для чого красти?».

Земля Ридзевських була родюча, вони мали гарний ліс. За гроші, отримані від продажу лісу, і був відбудований будинок.

Про добросусідське ставлення жителів села Храпин до пана Лук’яна свідчать його похорони. Пізня осінь, вітряно. Але все село зійшлося на похорони. Селяни несли труну на руках аж до самого кладовища. Пан Геронім згадує, що довго було чути, як в оборах ревла худоба. Підтверджувалася поліська легенда, що домашня худоба чує смерть свого господаря. Інакшого пояснення цьому ревові немає. Після пана Лук’яна управляв маєтком села Храпин Тадзьо Ридзевський.

Одного разу, якраз після революції, загін по розкуркулюванню захопив пана Ридзевського, і декілька «особистів» почали погрожувати йому розстрілом. Тоді один із членів загону, житель Храпина І. Шиманський, що мав звання заступника командира загону, відпустив Ридзевського, сказавши на останок: "Снять с него сапоги и отпустить".

Ці слова всі жителі села запам’ятали. Пройшло декілька років, і в село знову повернулася польська влада. І. Шиманського за доносом власного брата (той хотів відібрати землю) ув’язнили й вирішили судити. 

Як один із свідків, на суд був запрошений і пан Ридзевський. І саме завдяки свідченню пана Ридзевського Шиманського було звільнено. 

Пан Ридзевський пригадав останні слова Шиманського і вже після суду ще раз їх повторив. З того часу вони стали приказкою по всій околиці.

А от вже наступний і, до речі, останній володар панського маєтку в Храпині, сам німець за національністю, був людиною дуже суворою, часто навіть жорстокою і брутальною. Він одружився на рідній сестрі пана Ридзевського. Був капітаном за військовим званням, а його імені навіть старожили села не можуть згадати - таке важливе для вимови було його прізвище.

Відомо, що при зустрічі цей німець примушував всіх без винятку скидати шапку, а хто забував, того власноруч шмагав кангчуком, який завжди носив при собі. Про нього в селі залишилась погана слава.

У роки Другої світової війни Храпин від воєнних дій безпосередньо не постраждав, але розруха була й тут. Багато людей пішло в регулярну армію, інші - у партизани чи в бульбовці. Було багато життєвих трагедій і колізій, проте село вистояло, вижило і продовжило свою давню історію.

На початку ХХ століття в селі школи не було - польська влада ігнорувала всі прохання місцевого населення про необхідність навчання. Тому  більшість людей були неписемними. 

Так тривало аж до 1931 року. Саме тоді  міністр освіти Польщі Ліндер виконував інспекційну поїздку по західному регіону і приїхав у село Храпин. За його розпорядженням стали будувати школу, яку закінчили в 1932 році.

Школу збудували дерев’яною, на два поверхи, з грубками для отоплення. Рівень навчання в школі був доволі високий, хоч і вчилися за польськими програмами. Коли розпочалася Друга світова війна і фронт докотився до Храпина, навчання в школі припинилося.

У 1948 році школа була відремонтована, покрита бляхою, зроблені та вставлені нові вікна.До 1964 року школа була початкова. Потім зробили 5-й клас, а далі - 6-й і 7-й класи. Храпинська школа через деякий час стала філією Кутинської 8- річної школи. 

У 1993 році була побудована і відкрита нова цегляна двоповерхова школа. Нині це Храпинська загальноосвітня школа І - ІІ ступенів.