"Косарі" - легенда про повстання в Ноблі (Григорій Дем'янчук)

У Котирі, там, де Прип'ять випливає з озера, на річці є Конюшний брід. Весною тут можна переправитися на поромі, а влітку він пересихає.

Поблизу нього та на висохлих місцях ще й нині знаходять стару зброю, самопали, колеса, осі від возів.

Дід Шкльода Леон, коли йому показували таке колесо чи вісь, починав свою розповідь про Конюшний брід і говорив так, ніби сам бачив те, що тут коїлось.

Тяжко жилося людям з навколишніх сіл, не ліпше було й нобельчанм. Добрі землі належали царським сатрапам, польським поміщикам і місцевим багатіям. 

Гнів людський наростав, як вода весною в озері. І от селяни вигнали поміщика. Та не довго вільно дихалось:від села до села пішов поголос, що йде велике царське військо, а це значить, що за ним біда, злидні, голод. 

Що діяти? Заховатись у пущі? Але доки ж то можна ховатись... Та й хату не перенесеш у ті глухі болотні місця. Юрмилися люди на вулицях у Нобелі, Котирі, Дідівці. І думали-гадали.

- Треба боронитися,- говорили одні.

- А чим?- питали другі.

- Що ми проти війська?- опускали голови треті. 

Проте більше було таких, які стояли на тому, щоб боронитися. А коли у Нобелі почули, що повстали селяни на Волині і в Польщі, то взялися готувати зброю. Задзвеніла в кузнях криця - ковалі кували нові коси, переробляли їх на гостру зброю. 

Клепали чоловіки свої коси, і чути було той тривожний передзвін далеко-далеко. Чекали люди страшної косовиці...

Царське військо зупинилося біл'я Прип'яті. Полковник наказав зайняти Нобель. Перебратися до села можна було тільки через Конюшний брід і довгий обоз рушив... На возах лежали гармати, всілякі військові пожитки. Солдатам доводилось помагати коням: вози загрузали. Полковник усе кричав: «Жвавіше, жвавіше!»

Селянський загін принишк у лісі. І от ватажок подав своїм людям знак: пора! Вони висипали звідусіль до Конюшного броду, обступили непроханих гостей, і почалася «косовиця». Падали повстанці, пробиті кулями. Але й солдатів усе меншало. Ось і полковник звалився у воду.

Коли бій стих, над річкою в голубому небі почувся спів жайворонка. Він нагадав повстанцям про косовицю на лузі, про запах трав, смачну прохолодну воду, що приносили їм у глечиках діти, веселу пісню дівчат і жінок, які громадили сіно...

У воді безладно застрягли потрощені вози. Повстанці познімали з них гармати, покидали у найглибші місця, щоб ніхто більше не міг їх дістати.

І знову в Нобелі клепали коси. Перестоювала трава - чоловіки поспішали на луг.

Коли це діялось, нині тут не відають. Проте можна з певністю сказати, що нобельські косарі - то побратими тих «косинєрів», котрі наприкінці XVIII століття йшли у бій за волю поруч із славним Костюшком.