понеділок, 1 червня 2015 р.

Історія села Кухітська Воля



Перші розвідки археологічних пам'яток Зарічненського району були здійснені польськими археологами в 20 - 30-х роках XX століття.

Із 50-х років ХХ століття століття активізувалися археологічні дослідження Прип'ятського Полісся. Але найгрунтовніші дослідження були проведені під час роботи в 1984 - 1988 рр. Волинської археологічної експедиції.
Завдяки пошуковій роботі археологів було виявлено на північній околиці села Кухітська Воля, на піщаному підвищенні лівого боку берега річки Веселуха,- поселення бронзового віку (виявлене В. К. Плясецьким у 1979 році). Його площа становить 150 х 80 м, у видувах зібрані уламки ліпних посудин зі шнуровим орнаментом і крем'яні відщепи.

За 1 км на схід від села, на піщаному підвищенні на лівому березі річки| Веселуха виявлений -давній курган. Діаметр насипу 15 м, висота -1,5 м.

Існує дві легенди про виникнення  поселення Кухтинська Воля (теперішнє Кухітська Воля).

І версія легенди:

На території теперішнього села Кухче мав землеволодіння і селян-кріпаків жорстокий поміщик - пан Кухта. Залежних від його слова й волі кріпаків морив непосильною фізичною працею, безправ'ям, та повинностями. Знесиленні селяни не витримували важкого становища і тікали від експлуататора "світ за очі".  Між дрімучих лісів облюбували собі місцину, де і стали поселятися. З часом на цьому місці виросло ціле поселення, яке стало називатися Кухтинська Воля, бо втікли від пана Кухти, а Воля, бо отримали нарешті довгоочікувану свободу.

II версія легенди :

На території теперішнього села Кухче жив добрий пан Кухта. Він був милосердною людиною, тому час від часу обдаровував своїх селян - кріпаків "вольними грамотами" - звільняв кріпаків залежності від поміщика. Звільнені селяни за лісами облюбували собі рівну місцевість і заснували там поселення, яке й назвали на честь свого поміщика - Кухтинська Воля, яке з часом перейменували на Кухітська Воля.

Насправді ж історики, досліджуючи матеріали Пінського архіву, знайшли відомості про те, що польські можновладці часто дарували привілеї та права на маєтки, помістя. Так, мабуть, і помістя Кухче подарували разом із навколишніми землями польському шляхтичеві на прізвище Кухта, як нагороду за добру службу.

Пан Кухта не проживав постійно в Україні, а час від часу навідувався аби дізнатися, як ідуть справи в його маєтку. Під час таких наїздів пан давав можливість селянам придбати так звані "відкупні" - грамоти, які звільняли селян від будь-якої залежності від пана. Люди із цим документом мали можливість поселятися на відведених землях пана Кухти. Це спочатку невелике поселення переросло згодом у село, яке й назвали Кухтинська Воля, пізніше перейменували у Кухітська Воля.

Перша письмова згадка про село Кухітська Воля, згідно даних Пінської архіву, датована 1561 роком. Детальних даних по поселенню Кухітська Воля до цих пір не виявлено в жодному архіві.

Перша письмова згадка про село згідно обласного Рівненського архів датована 1789 роком.

Письмових відомостей про подальшу історію села від цього часу до Першої світової війни не збереглося. Про події, що відбувалися під час війни і після неї, селі свідчать самі їх очевидці.

Село Кухітська Воля розташоване в мальовничому куточку нашої країни - на Поліссі і за адміністративним поділом належить до Зарічненського району Рівненської області, є центром однойменної Кухітсько-Вільської сільської ради. Неподалік від села протікає річка Веселуха. Село до періоду осушення Поліських земель було оточене непрохідними болотами та лісами. Село складається з двох частин : Кух-Воля -1 та Кух - Воля - 2 ( її ще називають Новоселля, бо заселення відбулось дещо пізніше).

СЕЛО В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Україна стала ареною жорстокого військового протистояння початку XX століття - Першої світової війни. На території села дислокувалися російські війська, знаходилися продуктові склади армії та сховища зброї. У 1919 році на території села велися бої II Поліського Повстанського полку проти німецьких інтервентів. На згадку про ці події в селі залишилось кладовище німецьких солдатів та російських воїнів, які загинули під час кровопролитної сутички тої війни, коли загін російських козаків напав на німців, які потрапили в засідку .

Про Лютневу революцію чутки в село прийшли від солдатів - фронтовиків. У цей період жителі села опинилися у великій скруті. Не вистачало найнеобхіднішого - солі, борошна, взуття, одягу. Медичної допомоги майже не було, школи не працювали. 

Ще в кінці XIX ст. до села було прокладено вузькоколійну залізну дорогу сполученням Антонівка - Кухітська Воля, її використовували для вивезення лісоматеріалів. Під час війни по ній перевозили, як матеріальне забезпечення для армії так і військові формування. 

Під час Другої світової війни німці хотіли продовжити вузькоколійку до Любешова, аби таким чином з'єднати ці населенні пункти. Ніхто достеменно не знає, що саме завадило здійснитися їх планам, але все закінчилося лише підготовчими роботами. 

Після війни колію до села було розібрано, аби змінити її напрям до села Локниця, а пізніше і продовжити до Зарічного. А в селі на згадку про залізничну дорогу залишився земляний насип та залишки щебеню на так званому "тупіку"- кінцевій зупинці поїздка, якого в народі до цих пір називають "кукушка".

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ

Коли була побудована перша церква в селі достеменно не відомо. Знаходилася вона на місці теперішнього німецького цвинтаря. Її було спалено в роки Першої світової війни. Вуйт Кухітсько-Вільської гміни, аби зашкодити будівництву на цьому ж місці нової церкви (велася політика насильницького окатоличення українців) наказав звезти останки солдатів, які загинули під час Першої світової війни поблизу території села,  і перезаховати їх на місці, де була раніше церква. 

Місцеве населення було глибоковіруючими православними християнами і змінювати свою віру на котолицьку не захотіло. Тому й постало питання про спорудження хоча б тимчасового приміщення для церкви. Із фанери, яка залишилася від воєнних бліндажів, котріі будувалися поблизу села в роки війни, було збудовано приміщення, яке й слугувало деякий час храмом для проведення богослужінь.

Нова церква Святого Іллі в селі Кухітська Воля побудована в 1918 році на кошти прихожан. Приміщення було зроблене із фанери і за станом дуже вітхе При церкві нараховувалося 54 десятини 389 квадратних сажнів землі, котра давала в рік 690 злотих доходу.

Церковний архів заведений з 1891 року. У приході є 2 школи, де навчається 150 хлопчиків і 71 дівчинка. Настоятель церкви - священик Василь Главінський родом із Волинської губернії, 1882 року народження. Від казни отримував у рік 288 злотих. Псаломщик Борис Логанський, 1902 року народження, син священика, родом із Слуцького повіту Мінської губернії. До приходу належать села Кух. Воля, Острівськ. Всього - 352 двори, де проживає 2151 чоловік. З них євреїв - 77 чоловік, католиків - 41 чоловік .

У 1925 році місцевий житель Ковальчук Гнат Кирилович повернувшись із заробітків із США, виділив земельну ділянку та частину грошей на будівництво нової церкви. 

У селі Біле було викуплено дерев'яне приміщення колишньої колгоспної клуні й перевезено як будівельний матеріал для церкви. Так спільними зусиллями прихожан було збудовано церкву Святої Великомучениці Параскеви.
Під час Другої світової війни богослужіння не відбувалися через відсутність священика. Після війни священик з сусіднього села час від часу приїжджав проводити церковні служби. 

У 1967 році церкву було закрито, а все церковне майно було передано церкву сусіднього села Залізниця (Волинська обл. Любешівський р-н), а саме приміщення церкви передано місцевій школі під спортивний зал. 

Через деякий час приміщення було звільнено й занедбано. Довгий час воно взагалі пустувало, тому що йогозовсім не використовували. І лише в 1989 році жителі села зуміли дістати дозвіл на реставраціюта відкриття храму.


СЕЛО В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Польська шляхта забирала на Поліссі кращі землі собі, виганяючи з них місцевих українських селян за межі села. Виселенці шукали незаймані землі, очищали окремі території й там селилися. Так навколо села почали виникати хутори.

Із якого часу в селі з'явились поляки, достеменно ніхто не знає. Однак свідки тих подій стверджують, що відразу після підписання Ризького мирного договору в 1921 році їх чисельність збільшилася.

З 1921 року Кухітська Воля стала гміною й увійшла до складу Пінського повіту Поліського воєводства Польщі. Польська влада перешкоджала розвиткові української освіти та культури. Офіційною вважалась лише польська мова, нею і проводились навчання в школах.

На початку села знаходився великий маєток польського пана Моздрова. Він займав високу посаду у Варшаві, а землі і садибу в Кухітській Волі, як і більшість поляків, отримав в нагороду за службу Короні. Час від часу він наїзджав у село. На його землях працювали і поляки, і українці - місцеві жителі. Навкруги маєтку поселялися й інші польські пани, одні з них прибували в село з Польщі в пошуках кращого життя, інші ж отримали тут землі в нагороду за службу. 

Всього в цій окрузі налічувалось близько 40 польських сімей. Неподалік від маєтку поляки спорудили і католицький костел, де проводили свої богослужіння. У цьому ж костелі й знаходилася початкова польська початкова школа, в якій викладали польські вчителі. Поруч знаходилося польське кладовище. 

Землю для кладовища виділив польський пан Позняк Франко. Осінню 1942 року на запрошення місцевих поляків із Любешова приїхав ксьондз, який і висвятив той цвинтар.

У селі залишилися сліди ірригаційної системи, яку створив один із польськіх панів для зрошування своїх земель, так звана „Саджівка".

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Німецькі окупанти в селі з'явилися вже в перші дні після нападу на СРСР - в кінці червня 1941 року. Окупаційна влада ввела натуральні податки населення, яке не мало можливості їх сплачувати. У самому селі не були окупанти постійно, мабуть, тому, що село було віддалене від великих населених пунктів та й густі ліси навколо села наводили страх на гітлерівців. 

Саме тому вони сюди потикалися рідко. Німці наїжджали сюди з Любешова або Морочного  з каральними експедиціями - розстрілювали комсомольців, комуністів, активістів села та тих, кого підозрювали в допомозі партизанам. Щоб тримати село під контролем,  вони залишили в селі свою "адміністрацію" - старосту та поліцію.

Партизанський загін, що діяв в навколишніх лісах поблизу села, очолював А.Бринський. Уцьому загонові партизанили й деякі місцеві жителі. Недалеко від села, у ліс, розміщувався партизанський аеродром, на який час від час прилітали радянські літаки, поставляючи боєприпаси, зброю, харчі, одяг, агітаційні листівки. 

На території села, незважаючи на відсутність окупантів, відбувалися сутички між партизанськими загонами та німецькими окупантами.

Старостою села при німецькій окупації був Гриценко Василь Гордійович (засуджений після війни радянською владою до 25 років ув'язнення). 
Весною 1942 року через райуправу на кожне село визначалася певна кількість юнаків і дівчат для відправки на роботу в Німеччину та Австрію, незалежно від сімейного та майнового стану. Місцеві жителі чинили опір вивезенню, тому окупанти посилювали репресії, закривали млини, забороняли продаж худоби, сільськогосподарської продукції. Частина примусово вивезених так і не повернулися до рідного села з далекої чужини.

Весною 1943 року загострилися бойові сутички між радянськими партизанами й учасниками національно-визвольного руху Коли партизани відходили вглиб лісів або для виконання завдань, переходили на інше місце, у селі відразу ж з'являлися воїни загонів ОУН - УПА, яких у народі називали просто  -  "бандерівці ". Вони теж чинили розправи з тими, хто допомагав партизанам, агітували до свої рядів та забирали у місцевих жителів продукти харчування.

Книга Пам'яті України закарбувала імена десятків партизан, які віддали життя в боротьбі з ненависним ворогом. Із села Кухітська Воля всього загинуло 44 партизани,  серед яких - Агафія Марчук, Василь Макаревич. Німецькі окупанти вживали рішучих дій для придушення опору. 

У районі було спалено для остраху кілька сіл. Кухітська Воля уціліла, мабуть, лише через віддаленість та близьку присутність партизан. Адже за кілька кілометрів поблизу села Лобна Любешівського району дислокувався партизанський загін під командуванням І. Федорова.

Багато односельців із самого початку війни були мобілізовані до лав Червоної Армії. Інші потрапили на фронт вже після того, як 3 березня 1944 року радянські війська звільнили Зарічне. 

Після визволення від фашистів, зимою 1944 року, у селі Морочно був організований мобілізаційний пункт, до якого звозили з інших сіл (у тому числі і з Кух-Волі) військовозобов'язаних і відправляли на війну.

Після звільнення поляки зазнали переслідувань, як з боку радянської влади так і з боку "бандерівців". Частина з них повернулися назад в Польщу, деякі польські сім'ї було звинувачено в антирадянській діяльності й вислано в Сибір. 

Костел теж було закрито в 1944 році. Деякий час там ще діяла польська школа, яка теж згодом була закрита. На його території після війни розпочато облаштування сільської дільничної лікарні.

Землі та маєтки поляків, які проживали в селі до війни, захопили й почали використовувати для місцевих потреб .

Всього, згідно документів, у Другій світовій війні брало участь більше 195 односельчан, з них 155 чоловік були нагороджені орденами та медалями. Найбільше нагород мали Авдейчик Микола Пилипович, Шустер Григорій Остимчук Іван Андрійович, Брень Григорій Миколайович та Артисюк Григорій Прокопович.

Багато односельчан так і не повернулися з фронту до рідних домівок після перемоги. Частина з них загинула, а деякі, як писалось в повідомлення, "без вісті пропали". На сільському кладовищі поховані радянські воїни Орлик та Демченко. Червоні слідопити місцевої школи зуміли розшукати родичів загиблих воїнів і повідомили про місце поховання солдатів. Могили воїнів постійно доглядають місцеві школярі й донині.

Багато односельців загинули, перебуваючи в складі партизанських загонів та загонів ОУН - УПА (у ті страшні часи було важко визначитися). Всього загинуло у війні понад 100 односельців. На їх честь в центрі села в кінці 50-років споруджено обеліск Слави. На кам'яній брилі його викарбувано імена воїнів, які не повернулися живими.

Війна принесла великі втрати як для всієї держави, так і для кожної родини. Багато потрібно було прикласти зусиль, аби відбудувати зруйноване. 

Та і колгоспи в селі знову почали відновлювати лише в 1948 році. Як і до війни,  колективних господарств було утворено два: один на Кухітській Волі-1 названий іменем Сергія Кірова, а другий - на Кухітській Волі-2 - названий іменем Тарас Шевченка. Відповідно, і сільських рад у селі було дві - одна на Кухітській Волі-1,  друга на Кух-Волі-2. 

У 1950 році було видано директиву про укрупнення колгоспів. На виконання даних вказівок вищого керівництва в 1952 році відбулося об'єднання і колгоспів в один, аобох сільських рад - в одну. 

На території Кухітської Волі -2 було утворено другу бригаду вже єдиного колгоспу, а центральну садибу перенесено в центр села, який знаходився на Кухітській Волі - 1. Колгосп носив ім'я  С. Кірова (у 1992 році перейменований на колгосп імені Л. Українки).  Після того, як в 1958 році було ліквідовано МТС, сільськогосподарська техніка поставлялася безпосередньо в колгосп. 

Поступово колгосп вже мав всю необхідну техніку. Ще на початку 50-х років розгорнулася широка кампанія - меліорація земель та осушення боліт. Навколо села були проведені меліоративні роботи, внаслідок яких для сільського господарства були значно розширено площі земель. Незважаючи на всі труднощі, які виникали, і колгосп, і все село розвивалося, зміцнювалось, багатшало. 

Для переробки вирощеної сільськогосподарської продукції було збудовано консервний цех. Із часом колгосп перейменовано у КСП - колективне сільськогосподарське підприємство, а ще через деякий час - у СВК - сільськогосподарський виробничий кооператив. 

Протягом існування вже єдиного колгоспу його почергово очолювали:

- Доронін

- Брень Іван Олександрович

- Ходневич Василь Іванович

- Шкода Іван

- Марчук Григорій Якимович

- Мінчук Григорій Володимирович

- Антосюк Юрій Іванович.

На 2007 рік у зв'язку з розпаюванням колгоспних земель господарство майже повністю занепало. Колгоспники отримали свої земельні частки в натурі і ведуть свої особисті господарства. Частина земель залишається не займаною. Консервний цех не працює, худобу розпродано, частину сільськогосподарської техніки забрали в ра­хунок боргів колгоспу, а частину - розпродали. На базі колишньої колгоспної пилорами створюється приватне підприємство.

СІЛЬСЬКА РАДА

Сільська рада - це є орган, який представляє не лише інтереси держави на місцях, але й захищає права та свободи населення села. Функції сільської ради постійно змінювалися і змінюються. Від встановлення радянської влади на території села діяло дві сільських ради: одна була утворена на території частини села Кухітська Воля-1, а друга - на території іншої частини села - Кухітська Воля - 2.  Перша сільська рада була утворена в селі в 1940 році. 

Під час Другої світової війни на місці сільської ради окупанти створили старостат. Після звільнення  сільську раду було відновлено.

Дві сільських ради працювали в різних частинах села до 1952 року, коли їх було об'єднано в одну. Протягом часу існування єдиної сільської ради (з 1952 року по  2008 рік) на посаді голови сільської ради перебували:

- Кулик Микола Лукашович

- Шиманський Володимир Максимович

- Надієвець Адам Мусійович

- Ошита Адам Іванович

- Кулик Микола Лукашович

- Веремчук Денис Іванович

- Мініч Василь Миколайович

- Макаревич Петро Васильович

- Антосюк Юрій Іванович

- Шевчук Василь Олексійович

- Брень Петро Леонідович.

До Кухітсько-Вільської сільської ради входять села КухітськаВоля-1 та Кухітська Воля-2 , село Острівськ, село Ждань, та 13 хуторів (Кутні, Загір'я, Волугове, Павліново, Кичач, Лепське, Стрімське, Калашівк Порослі, Климів Ріг, Любки, Бірки, Христі). 

За чисельністю населення сільська рада одна з найбільших у Зарічненському районі, її територію розбито на 18 округів. Кожен сільський округ у органах місцевого самоврядування представляє сільський депутат. Сільська рада за всю історію існування входила до Дубровицького району, Морочненського району,  Володимирецького району, а 1946 року - до Зарічненського району.


Посилання на джерело:http://zaribiblioteka-kyhcit.blogspot.ru/p/blog-page.html

Немає коментарів:

Дописати коментар