понеділок, 1 червня 2015 р.

З історії села Кухче



Назву села Кухче пояснено в «Словникові місцевих географічних назв» Є. і В. Мурзаєвих: «Куща або кухча, - говориться в ньому, - тимчасове житло в далекому лісі».

Село Кухче згадується в 1495 році у книзі Г. Б. Воловича «Ревизия пущъ и переходовъ звериныхъ въ бывшемъ Великомъ княжестве Литовскомъ, съ привосокуплениемъ грамотъ и привилегий на входы въ пущи и на земли, составленная Старостою Мстибоговскимъ Григорыемъ Богдановичемъ Воловичемъ въ 1559 году с прибавлениемъ другой актовой книги, содержащей в себе привилегии, данные дворянамъ и священникам Пинского повета, составленной в 1554 г.» у зв’язку з наданням Пінською княгинею Марією та її сином Василем привілею Матієсу Зенкевичу на користування маєтками Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці.
1 травня 1495 року пан Матіяс Зенкевич звернувся із проханням до княгині Марії Семенової та її сина Василя Семеновича підтвердити право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці:

«Билъ намъ чоломъ бояринъ нашъ Пинскій Матьяс Сенковичъ Зенковича и поведалъ передъ нами, што жъ какъ ещо кнегини Семеновая Олекговича кнегини Марья и зъ сыномъ своимъ княземъ Василемъ дали отцу его Сенку Зенковичу за его службу имение въ Пинскомъ повете на имя Муравинъ, а Кухче, а Тевковичи, а Иванчичи…». 

Пінське князівство було передане Марії Гаштольд (вдові київського князя Семена Олельковича) та її синові Василю в 1471 році. Значить, тоді вже названі села існували.

А ось відповідь княгині Семенової та її сина: «Дали есмо слузе, што жъ онъ служил отцу нашому и матце нашой, и мне верне и накладне. А дали есмо ему тые села со всемъ съ тымъ, што къ тому здавна слушало, зъ данью медовою и грошовою, и съ пашными землями и зъ бортными, и зъ ловы и зъ реками, и зъ луги и съ сеножатми, и съ озеры и съ езы, и съ бобровыми гоны…»; « А его людемъ подводъ не давати, ани въ облаву не ходити и повозу не возити». «Маеть тые имения держати, волен он тамъ розширити и прибавити и людми осадити и ставы зъ млыны справити…».

Про те, що село з’явилося набагато раніше, говорить у своїй грамоті король Сигізмунд: «какъ ся тые сельца здавна въ собе мають…»

Сенко Зенкевич, батько Матіяса, вірно служив Семеновим і за це отримав ці маєтки «з даниною медовою і грошовою, з пашними землями і з бортними, з ловами і з ріками, з лугами і сіножатями, з озерами і з лісами, з бобровими гонами. 

Цей привілей був підтверджений королем Польщі Сигізмундом 17.06.1522 року: «какъ ся въ собе мають водле листу княгини Семеновое и сына ее князя Василья». А вже на ст. 317 грамоти короля Сигізмунда село назване «Кухчо».

Є згадка про село Кухче і в «Писцовой книге Пинского и Клецкого староства, составленной пинским старостою Станиславом Хвальчевским в 1552- 1555 гг.», виданій у Вільно в 1884 році. Входило воно до війтовства Фоїнської пущі: «Въ томъ селе короля его милости Кухчи люди Матея Сазенковича, земенина Пинского, посполу домами своими седять, земли, нивы посполу ж, сумежъ, и дерево бортное судеревъ мають».

Досліджуючи етимологію назви Кухче, Я. О. Пура відзначає, що в різних архівних документах назва його звучить по-різному: Kuchcze (1555, 1561), Kochzyce (1772), Кухта (1946), Кухче (1969). Село основане на місці однойменного урочища, де була маєтність поміщика Кухти й належало королю Сигізмунду, а пізніше королеві Боні.

З поселення, яке мало в 1561 році всього одне дворище, воно перетворилося на чимале село, центр якого співпадає приблизно з центром сучасного села Кухче. Про це свідчать розміри кладовища на пагорбі села (площа більше 1 га). Поховання на ньому здійснювались кількасот років тому (найстаріші люди не пам’ятають, щоб там були якісь могильні знаки, лише надмогильні горбики та хрести).

Влітку 1812 року дорогою біля Кухча втікало від російської армії генерала Тормасова, щоб з’єднатися з головними силами в Білорусії, південне угрупування наполеонівського війська.

Це засвідчує знахідка Сілівчука Миколи. У грудні 2008 року на відстані 50 метрів від старовинного шляху в селі Радове учень 7 класу, копаючи біля батьківської хати ямку, у піску, на глибині 90 сантиметрів, знайшов напівзгнилу металеву коробочку, в якій було 35 жетонів (вони дуже схожі на монети), виготовлених штампуванням 1808 року у Франції.

23 жетони із цієї колекції передано в Зарічненський краєзнавчий музей.  На жетоні зображено наполеонівського солдата-переможця, бо над головою в нього гілка лаврового дерева.

Ними, очевидно, нагороджували найсміливіших солдатів. Та, втікаючи від російських військ, якомусь французькому командирові було не до цього. Тож загубив чи викинув він аж 35 нагородних жетонів на шляховій дорозі в поселенні, яке сьогодні має назву Радове.

У 1921 році село Кухта (Кухче) стало родовим маєтком польської пані Гордзіни, яка щороку влітку жила у власній панській садибі на березі невеличкої річечки Ножик, притоки Веселухи. Постійно жив у маєтку і управляв усім господарством пан Гродський, вимогливий і часто жорстокий по відношенню до селян, за що й зазнав від них насильницької смерті у вересні 1939 року.

У  польський період із дозволу кухченського пана з’явилася хутірська система. Головним хутором, що простягнувся від центру теперішнього села Радове вздовж старої піщаної дорогина південний схід, був Піддеревок.

Були поблизу Кухча хутори Підстрижень, Підмітла, Остриганець, Коришень, Волоса, Параха.

У роки Першої світової війни село було в епіцентрі «Брусиловського прориву». Влітку 1916 року після сильної пожежі вціліла лише одна хата та залишилися вириті нашими земляками дві лінії окопів, що тягнулися від Жовтої гори до стохідських боліт під Глушею. 

І зараз знаходять тут стріляні гільзи, а то й бойові патрони російського й австрійського зразків випуску 1911-1913 років. 

У листопаді 1966 року мешканці хутора Рудка здійснили перепоховання за християнським обрядом на кладовищі Кутинок залишків австрійського кавалериста.

Неоднозначним було ставлення жителів села до вигнання у вересні 1939 року власниці маєтку пані Гордзіни та розправи  над управителем маєтку шляхтичем Гродським. У панський двір прийшло двоє братів, один із них із двома синами.  Незабаром пролунав постріл: то Гродський вистрілив, коли нападники накинулись на нього, щоб відібрати зброю.

Куля влучила одному з братів в ногу. Згодом зв’язаного  Гродського вивели надвір і повели за конюшню.  Пролунали постріли, а через кілька днів на піщаній гірці за конюшнею з'явився горбик жовтого піску.

У квітні 1940 року (після Благовіщення) в нього хтось вткнута вербову гілку. Як з’ясувалося пізніше, святу вербу посадила на панській могилі Колошинська Федора Романівна. І це при тому, що її бідна сім’я нерідко потерпала від крутого за своїм норовом пана Гродського.

Останки замордованого пана перепоховав польський ксьондз із Пінська, коли в село прийшли німці. На це дійство за наказом старости зібралися кухтенці. 

З піщаної ями дістали згорнуті калачиком останки тіла вбитого пана (руки за спиною були зв’язані колючим дротом). Ксьондз висловив прокляття вбивцям-душогубам. Почувалися винними всі. Вбивці ж втекли із села. Пізніше одного з них розстріляли у власній клуні німці.

Немає коментарів:

Дописати коментар