понеділок, 1 червня 2015 р.

З історії села Муравин


У письмових пам’ятках село Муравин згадується в 1495 році у зв’язку з наданням Пінською княгинею Марією та її сином Василем привілею Матієсу Зенкевичу на користування маєтками Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці. 

1 травня 1495 року пан Матіяс Зенкевич звернувся із проханням до княгині Марії Семенової Олександрівни та її сина Василя Семеновича підтвердити право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці.
Сенько Зенкевич, батько Матіяса, вірно служив Семеновим і за це отримав ці маєтки «з даниною медовою і грошовою, з пашними землями і з бортними, з ловами і з ріками, з лугами і сіножатями, з озерами і з лісами, з бобровими гонами.

А його люди підвод давати не мають, в облаву не ходять і повозу не возять. Господар може володіння розширити та прибавити, людей осадити і стави з млинами справити».

Цей привілей був підтверджений королем Польщі Сигізмундом 17.06.1522 року. 

Називаючи кордони «пущи войтовства Христоболотского и Зарецкого, волости Пинское ж», автор «Ревизии пущ и переходов звериных в бывшем Великом княжестве Литовском с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пуще и на земле» Волович декілька разів згадує болото «Муравиницкое».

А ще на сторінці 120 пише, що «Ониско а Васко въ селе Моровине три дворища мають, тому дворищу поля, и сеножати, и будованье, рыбные и вьюнные ловы»; «А Ганна Ждановна въ томъ жо селе Моровине четвертину дворища маеть».

У «Писцовой книге Пинского и Клецкого староства, составленной пинским старостою Станиславом Хвальчевским в 1552- 1555 гг.» село згадується під назвою Murawa.

Село засноване в урочищі Мурава, де була лугова трава. Такої трави дуже багато в заплавах ріки Стир, що цілком відповідає історичному найменуванню поселення, яке й розкинулось на березі цієї річки.

У центрі села в 30-ті роки ХХ століття проживало кілька сімей польських осадників із Варшави. Вони володіли більшою частиною земель навколо Муравина, і на них працювало більшість поліщуків села.

Згодом місцевість, де проживали поляки, стала називатися «Варшавкою», польською частиною, на відміну від інших, «мужицьких» вулиць. 

Після повернення радянської влади, польські сім’ї виїхали з села, проте народні назви збереглися. І до сьогодні місцеві жителі Зарічного та інших сіл розрізняють «мужицький» та «панський» Муравин, а багато його жителів мають етнічне польське коріння, що яскраво видно з прізвищ – Конопліцький, Думанський, Цермолонський, Лозіцький тощо. 

У середині ХVІІІ століття село належало римо-католицьким ченцям Домініканського ордену. Окружна резиденція ордену довгий час перебувала в місті Пінськ.

Саме з ініціативи монахів Домініканського ордену і збудували в 1760 році нинішню Різдво-Богородичну церкву. 

Освячена була споруда як католицький храм, але із поширенням впливу російської церкви на Поліссі на початку ХІХ століття вона перетворилася на православний храм. 

Для християн західного віросповідання в Російській імперії ХІХ століття було століттям випробувань, тому і відбувся в «добровільно-примусовому» порядку перехід віруючих людей в православ’я, запровадженні нових обрядів і церковних правил. 
До середини ХХ століття Муравин був окремим поселенням, але з перенесенням у 1946 році районного центру із села Морочного в Погост Зарічний останній був перейменований в Зарічне. 

Місцевість між ним і Муравином стала швидко забудовуватися, так що невдовзі в адміністративно-господарському плані села Муравин не стало, а все поселення, де розкинувся райцентр, стало називатись селищем Зарічне. 

Проте в людській історії і побутовому вжитку ця частина Зарічного називається по-колишньому. 





Немає коментарів:

Дописати коментар