понеділок, 1 червня 2015 р.

З історії села Кутин


До реформи 1861 року на території поблизу села Кутин, у сусідньому селі Шпикатівщина (зараз Задовже), знаходилося поселення та маєток пана Артура Чернецького.

Цей маєток з великою площею землі, лісу, разом із кріпаками подарував йому його батько, який сам проживав у селі Залізниця Волинської губернії.
Після скасування кріпосного права з панського двору Задовже було переселено дванадцять сімейств, їм було надано невеликі земельні наділи. Першими переселенцями були сім'ї Мацеруків і Серців, які були куплені паном Воловичем у селі Бучин Волинської губернії, і поселені в селах Кутин і Задовже. 

Колишня поміщицька економія називалася маєтком пана Воловича. Вся земля, сінокоси, водойми належали йому.

Максим Дем'янович Окач (один із старожилів Кутина) розповідав: "Коли було скасоване кріпацтво, селяни мали змогу викупляти землю. Звичайно, не всі, а ті, які мали за що викупити. 

Створювалися окремі хутори. Деякі селяни мали по 10-15 га землі. Вони працювали як на своїй землі, так і панській. Для обробітку землі тримали коні, воли, велику рогату худобу, розводили свиней ".

Із розповідей старожилів відомо, що село Кутин було дуже маленьке: налічувало всього декілька десятків хатинок і невелику дерев'яну церкву. 

Навкруги було болото, вода, часто розливалася річка Веселуха та її притока. Весною дуже важко дбуло добиралися сюди із сусідніх сіл. Тільки зимою поновлювався зв'язок із навколишніми поселеннями. 

Селяни працювали на панській землі, і самі були в повній залежності від нього. Праця селян у пана була малопродуктивною: землю обробляли сохою, дерев'яною бороною з дерев'яними зубами. 

Жили селяни в курних хатах. Виловлювати рибу в озері й річці селянам заборонялося. Пан виловлював рибу,  возив продавати її у Варшаву та Гданськ.

Ось що розказав про те життя за Польщі старожил Репецький Микола Адамович: "На той час кожна сім’я мала свою землю, де дуже важко працювала. 

Два рази на рік мала за неї сплатити податок, який вимірювався у два рати. Для цього селяни годували бичка, щоб потім продати й заплатити податок. А якщо сім’я не могла заплатити, то в неї силоміць забирали корову або дві свині.

Кожна родина тримала по дві, а то й по п’ять корів. Великих доходів із своїх клаптиків землі кутинці не мали, тому ходили підробляти до пана Василевського, який оселився в селі Любинь.

Сам пан родом із Росії, втікаючи від більшовиків (адже був білогвардійцем), пристав до полячки і, отримавши маєток у селі Любинь, переїхав сюди із дружиною та донькою Уляною.

Пан мав багато землі, тому постійно наймав селян на роботу: косити, орати, збирати врожай. За день робітники заробляли 1,5 пуда жита. 

У 1938 році панська дочка захворіла на сухоти й раптово померла. Ще й досі на кладовищі села Любинь стоїть пам’ятник для неї. Пан разом із пані перед приходом радянської влади втекли в Пінськ. 

Маєток Василевських зразу забрали під школу, потім у роки війни там був комісаріат німців, після війни його знищили. Але бузок, який росте зараз на місці панського маєтку, щовесни своїм цвітом заставляє кожного старожила згадати про ті часи під Польщею".

Окрасою села була церква, побудована у 1865 році на народні пожертвування . У 1908 році в сусідньому селі Задовже теж була відкрита школа. Приміщення школи знаходилося у найманій хаті. 

Трохи пізніше, у 1920-х роках, у селі Задовже була відкрита польська школа, куди ходили вчитися й діти із села Кутин. Предмети викладались польською мовою. До польських дітей  приїзджав ксьондз, а до українських - піп .

Учні, які ходили в польську школу, мали чотирьохрічну освіту, але вчилися сім років:

1 клас - один рік,

2 клас - один рік ,

3 клас - два роки,

4 клас - три роки.

Навчалися діти безкоштовно. Вивчали такі як предмети як письмо, арифметика, читання, Закон Божий.

За хутором Лукаші, який до 1953 року належав до Кутинської сільської ради, стоїть хрест. Він нагадує про трагедію Другої світової війни.  

Ось що розповідають про цю трагедію старожили: "Посварилися сестра з братом, і при сварці сестра назвала брата партизаном. 

Через деякий час по хуторах почали ходити чутки, що сім’я Троневичів допомагає партизанам, бо сам господар приєднався до них. 

Одного сонячного дня, коли чоловік, жінка і діти працювали на полі, прийшли німці, схопили родину, кинули в хату й підпалили. Сім’я згоріла живцем. 

І лише один хлопчик з родини Троневичів, який на той момент був у сусідів, залишився живим. На місці трагедії і зараз стоїть хрест, як пам’ять про страшні роки війни".

Колгосп почали створювати в 1948 році. Ініціаторами створення колгоспу були Зінькевич Іван Сазонович - голова сільської ради та Дверман Іван Федотович - секретар сільської ради, Татусь Павло Терентійович, Кухтюк Станіслав Мартинович, Зінькевич Явтух Сазонтович.

Пізніше було створено колгосп "Шлях до комунізму", першим головою якого був Татусь Павло Терентійович.

Люди працювали на трудодні, на один трудодень давали 200 г зерна, розраховувалися в кінці року.  Перші роки праця у колгоспі була дуже тяжкою, оскільки всі роботи виконувалися вручну. Наприклад, кожна доярка на фермі мала по 20 корів, і взимку вона повинна була напоїти їх два рази на день водою із колодязя. 

У кінці 60-х років колгосп  очолив Сачевчич Федір Григорович. Під його керівництвом господарство по виробництву с/г продукції довгий час тримало першість у районі. За виробничі успіхи багато колгоспників удостоєні урядових нагород.


Немає коментарів:

Дописати коментар