Гора Татарка (Григорій Дем'янчук)

Як розливається Прип’ять від Заборка до Омита, то на всій просторіні між островом чорніє лиш Переволока, через яку переходили з Нобеля в Омит.

Улітку вода збігає, та не вся: залишаються невеличкі річечки, які протікають в заростях очерету, осоки. Серед цих очеретів і знаходиться гора з білим піщаним берегом - Татарка. Це назва – пам’ятка далеких часів...

Як вступили в Нобель татари, то застали тут немічних дідів і бабусь та тих, хто не встиг утекти. Всі, хто міг заховатися в непролазних очеретах, пішли із своїх домівок.

Татари пограбували двори, старих людей повбивали, над вагітними жінками познущалися. Шукали стежок, щоб знайти непокірних, але це їм не вдалося. 

Минуло більше місяця, і вже не мали вони чим поживитися в Ноблі. Підпалили його і пішли через Переволоку на Омит. А була поміж ними одна татарка - хитра і кровожерна.

Знала українську мову, могла почути те, що інші не розуміли. Її погана слава хвостом тягнулася за татарським загоном. Так ця татарка придумала таке, щоб виманювати жителів з їхніх хованок. 

Взяла вона невеликий загін і повернулася з Омита на піщану гору серед очеретів.

- Тікаймо звідсіль, - шепотів старий татарин. - Хіба не бачите - то не очерет хитає своїми китицями, а козацькі бунчуки вітер полоще: не рогіз киває нам пухнастими верхівками - то тисячу списів піднято угору...

Та не послухали старого. Поховалися ординці на схилах, в ямах, а сама татарка одяглася в український одяг, стала на горі і зачала гукати:

- Іване, Петре, а мерщій-но сюди, уже вільно, пішки погані татари!

Зраділи люди, що настав кінець сумному життю в болотах, зібралися виходити. Та один із них, який бував у всяких бувальщинах, зупинив їх.

- Щось чуже вчувається в мені в тому голосі. Хай-но кілька сміливців непомітно доберуться до гори і придивляться, чи то не татари засіли. Так і зробили. 

На горі - татари, і гукає не поліська жінка, а переодягнута татарка. А тим часом молоді чоловіки, озброєні косами, вилами, кийками вийшли з очеретів, оточили гору зі всіх боків, накинулися на ворогів і побили їх. Татарку взяли живою.

- То ти нашої мови навчилася лиш для того, щоб обманювати і нищити? - допитували її. - Чи не ти отак виманила людей отак у Локниці, Кухче?

Мовчала, підступна, все косила очима в сторону Омита, чекала підмоги. Та ніхто не прийшов за нею. Тільки вітер погнав пісок через її могилу на горі, що відтоді стала зватися Татаркою.