Заняття поліщуків та їхній матеріальний стан

Як же йому, поліщуку, жилося в глухій глибинці Полісся? Ознайомившись із змістом спогадів Героніма Тукальського-Нелюбовича, дізнаємося про окремі деталі життя поліського люду.

Геронім говорить, що селяни на Поліссі ніколи не бідували, жили безбідно. Мається на увазі, що селянин мав їжу, бо трудився зранку до ночі.
«Поліщук не бідний, бо все своє має: вбрання із шерсті, білизну льон дає, на постоли лози зможе надерти. Але багато в чому ці багатства залежали від погодних умов…» 

Але з розповідей наших бабусь ми знаємо, що для того, аби забезпечити сім’ю продуктами харчування, взуттям (постолами), за Польщі селяни мали придбати у пана квитки на дертя лози, на право ставити нерети та гаті на рибу, на збирання ягід та грибів.

І далеко не всі могли купувати ці квитки, значить, не всім жилося безбідно. А те, що поліщук щоденно працював тяжко, щоб мати хліб та до хліба, факт незаперечний.

Автор рукописів розповідає про гать і глушіння риби. Підкреслює, що риби на Поліссі було скрізь повно: і в річках, і в озерах, і навіть у калюжах. Якось він спостерігав картину, як в урочищі Вольче селяни, сидячи в рову, ловили руками рибу. Більших щупаків і карасів руками кидали у відро, а менших повертали знову в яму. У вірші «Глушіння» осуджує лінивців, які вибирали для ловлі риби такий жорстокий метод.

Окрема тема розповіді – ловля в’юнів і раків. Їх, наголошує Геронім, вивозили із Заріччя до Пінська возами. Автор не оправдовує таку торгівлю, бо з роками раків на Поліссі ставало все менше.

Обов’язкове заняття поліщука взимку – биття очерету. Ним покривали дахи будинків і сараїв, утеплювали їх. Тут необхідно було неабияке вміння. Стоячи в постолах на льоду, треба було швидко підбивати рослини, зв’язувати їх у снопи, і доки снігом не замело дороги, завезти очерет додому. Кожен господар за зиму мав запастися очеретом на цілий рік. 

Описує автор, якими були поліські села: направо – гумна, наліво – будинки, на роздоріжжях – хрести. Будинки з «негебльованого» дерева. Не забув розповісти про освітлення в сільських будинках - лучину на коминку; про комарів, які роєм кружляли в будинках. Поліщуки, виявляється, знайшли цікавий спосіб боротьби з ними: створювали дим, натикаючи на вила шишки, хвою або щось інше й запалювали, щоб диміло.

Одним із улюблених занять поліщуків було збирання грибів, а їх в ті часи родило на Поліссі багато. Кожен мав своє власне місце. Найчастіше це були низькі місця, де росли дуби, осики, клени, липи, а пізньої осені і в травні грибів більше було на сухих пагорбах, як наприклад, у Мутвиці в Гірках.

Насправді білих грибів було стільки, що на інші види грибів ніхто уваги не звертав. Ще брали «красноголовців» на сушіння за їхній приємний запах. Любили рижики, але їх було мало. Солили приболотухи, зелениці й рижики. Лисички не збирали, бо були надто тверді. Сироїжки пропускали, бо вони гіркі. І лише в деяких селах збирали маслята.

Коли росли гриби, все село вибиралося в ліс. Конкуренція була велика. Виходили ще вночі, щоб попередити інших. Особливо грибною вважалася пора, коли під час дощу світило сонце. Поліські сушені гриби користувалися великою популярністю в Пінську на ярмарку, їх скуповували євреї.

Сушили гриби в печах після випікання хліба, а потім досушували на сонці. Робили це в перший же день збору, нанизуючи на спеціальні прутики лише самі шапочки грибів.

Неписані правила були у поліщуків при збиранні грибів: виривати з коренем, а не різати, бо грибницю попсуєш. Гриб діставали пальцем і місце це закривали, щоб не зурочити. Вирізані корені ховали, щоб ніхто не виявив грибне місце.

Багато літнього часу забирала заготівля сіна. Хоча навкруги стояло болото, сіна у селянина завжди не вистачало. Навесні корови ледве виживали. Їх вигонили на пасовища, коли трава ще й не вибилася із землі. У навколишніх лісах валили дерева граба, щоб корови об’їдали гілки. У деяких господарів воли та корови з’їдали очерет, який знімали з дахів сараїв.

Описує Геронім заготівлю сіна біля озера Сосно. Виїжджали чоловіки на косовицю на кілька днів. Будували собі курені та жили в них. Робили їх із лози, а покривали сіном. Потім цілу зиму у тих куренях жили комарі.

Косили, стоячи у воді, цілий день на жарі, під палаючим сонцем. Пили болотну воду, викопавши на вищій місцевості невеличкі колодязі. Косили уже перестиглу траву. Молода болотна трава була багата на білки, але скосити її було неможливо, бо в болотах іще не спадала вода. На ніч селяни ставили нерета, аби зранку зварити рибку юшку. Інколи на плотах плавали по озеру й відстрілювали качок.

Збір сіна, підкреслює Геронім, - нечувано важка праця, що дає мінімальні прибутки. Сім’ями гребли сіно і складали його в стоги. Так стояло воно до самої зими, доки не замерзало болото, а тоді його можна було вивезти кіньми. Стоги зсідалися і нахилялися. Серед селян існувало повір’я: якщо стоги нахилилися в сторону Пінська, то сіно в тому році буде дороге і покупців буде багато.

Спалювання сухої трави, незібраних покосів часто призводило до пожеж, коли горіло все болото. Єдина користь від того вогню – попіл, що залишався після пожежі. Як правило, випалювали болото тоді, коли мороз сковував усе й випадав сніг.

Якщо якийсь господар вчасно не вивіз стіг або не обкопав його, сіно могло згоріти. Під час паління болота вночі можна було бачити море вогню. Якщо раптом виникала стріла з вогню, то це означало, що горить чийсь стіг. Бувало, що вогонь наближався до села. Тоді створювали зустрічну пожежу, і вогонь вщухав. Багато болотних жителів знаходили свою смерть у тих пожежах.

Їхати взимку болотами було небезпечно, тому що можна було потрапити на місця, які ніколи не замерзають. Там завжди на зиму осідали дикі качки. Селянин з конем міг провалитися в таку яму. Бували випадки, що селяни рятували один одного із цієї небезпеки. Навіть панич Поло Орда попав в одну із таких ям. Тому селяни їздили за сіном тільки групами.

Узимку їздили і по замерзлих ріках, доки один селяни не втопив там коня. Пішов поголос: «Їхати по льоду небезпечно!» Почали їздити групами, обв’язуючись шнурами, взявши із собою сокири та гострі палиці для випробування льоду.