Документи ХVІ століття про зарічненські села

Наш край в усі часи був своєрідним «запасним фронтом» його власників: якщо ставало потрібним заспокоїти якогось верховоду чи відмітити когось із вірних слуг, йому давали у володіння декілька сіл або дворищ.

Тому населені пункти Зарічненщини нерідко переходили до різних власників, які між собою часто ворогували, розподіляючи майно.

Як це відбувалося, розповідають документи ХVІ століття.

У Великому князівстві Литовському проводилися ревізії, перевірки стану державної нерухомості. Їх метою було визначення доходності і встановлення податків у казну. Цей акт періодичного контролю здійснювався при передачі володінь новому власникові чи посадовій особі, після військових розрух та епідемій, при перевірці підсумків волочної поміри, а також з метою одержання засобів на «кварцяное» (наймане) військо.

Здійснювалися ревізії спеціальними ревізорами (люстраторами), які в підсумку перевірки складали спеціальний документ – ревізію (люстрацію, опис, реєстр). У них описувалися замки, міста, маєтки, жилі і господарські будівлі, вміщувалися відомості про прибутки господарів, кількість орної землі і худоби, ремесла і промисли, оренду млинів, корчми та інше. Показувалася кількість сіл у володіннях, їх назви, перераховувалися селянські дворища, їх господарі, визначалися їхні земельні наділи й повинності. 

В інвентарній книзі Пінського староства значаться місто Пінськ, містечка Нобель і Мотоль та 101 село, які входили в 7 війтовств. 

До найдавніших ревізій стосовно нашого краю слід віднести «Ревизию королевских пущ в бывшем Великом Княжестве Литовском с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пущи и на земли Григория Воловича», 1559. Вильна, 1867; «Организацию королевских пущ в лестничествах близ Великого Княжества Литовского», 1641. Вильна, 1871; «Ревизию Пинского и Клецкого княжеств 1552—1555 годов»; «Ревизию Берестейского староства, Кобринской и Гродненской экономий, Бобруйского, Гомельского, Пропойского староств».

Відомими пам’ятками поліської історії та писемності стали статистичні праці-огляди «Писцовая книга Пинского и Клецкого староства, составленной пинским старостою Станиславом Хвальчевским в 1552- 1555 гг.», видана у Вільно в типографії Сиркіна в 1884 році (140 сторінок) та «Писцовая книга Пинского староства, составленная по повелению короля Сигизмунда Августа Лаврином Войной в 1561- 1566 гг.», видана у Вільно в 1884 році (381 сторінка). 

Із цих книг і слід розпочинати вивчення історії зарічненських сіл, адже вони є цінним джерелом для дослідження економічної історії, історичної географії, етнографії та ономастики Полісся. 

У 1552 році Бона веліла пінському старості Станіславу Хвальчевському спільно з королівським ревізором Мельницьким, підкормчим Олексієм Чесновицьким провести розмежування усіх належних їй земель. Землемірні роботи проводилися 3 роки, були переміряні і поділені всі орні землі. Для обмірів використовувалися такі міри, як морг, прут та волока. Великі лісові простори і покриті водою болота залишилися не виміряними. 

У «Книзі» Хвальчевського можна знайти описи дворищ багатьох наших сіл. Тут вказуються й умови, на яких віддаються в користування королівські землі. Норми наділу не було. Кожен міг брати землі стільки, скільки міг обробити, аби лиш міг виконати всі повинності. А вони залежали від якості землі (вона визначалася під час обміру як добра, середня та погана). 

Землі всіх зарічних села Пінського князівства відносилися до поганих, тому власники цих земель були залишені на попередніх повинностях, по «стародавніх звичаях». Це були нижчі повинності, як в маєтках інших землевласників.

А скільки ж було тих повинностей! 

«Издельная» або тяглова: відпрацювати за одну волоку по 2 дні в тиждень з чим накажуть (волом, конем, косою, серпом, сохою). 

Грошова: заплатити 20 грошей та одну солянку жита за одну волоку. 

«Стація» - збір на утримання королеви у випадку її приїзду: 2 гроші, одну курку, 10 яєць, із 5 волок – 1 гуску. 

Толока - поголовна робота всіх дорослих селян: 6 днів на протязі року, коли прикажуть. 

Сторожування та надання підвод почергово з кожної волоки, а хто не мав коней, мав за цю повинність заплатити. 

Медовий податок: зібраний мед ділився порівну між володарем бортей та королевою. Під час збору меду полазник перевіряв його видобуток, щоб селянин не обманув королеву. 

А ще платилися грошові збори: 

куничний, 

бобровий, 

перевізний, 

мито річне, 

збір із млинів, 

«капщизна» (за право куріння вина), 

«пенязі неводичні», 

«пенязі лляні». 

На протязі ХVІ століття повинності селян збільшувалися. У довгі літні дні людям і худобі по годині (перед обідом, у полудень та перед вечором) надавався відпочинок. 

Разом із орною землею на чинш і на право користування надавалися сінокоси, вигони, ліси, право ставити борті, «ези» та гаті (запруди для ловлі риби та в’юнів), рубати ліс і дрова, сплавляти ліс, пасти худобу.

В описі війтівства Фоїнської пущі згадується село Кухче: «А від Озерець п’ять миль до села Пінського Кухча пущею, далі землі з князем Андрієм Коширським. У тому селі короля його милості Кухча люди Матвія Сазенковича, землянина Пінського із своїм будинками сидять, землі, ниви всі поруч, і дерево бортне мають».

У науковця Музею архітектури і побуту України Раїси Свириди можна знайти пояснення слова «бортні знаки». Виявляється, їх робили на довжі – зовнішній дошці, якою закривали повздовжній виріз збоку борті. Традиція поширена з тих часів, коли борті довбали в живих деревах. Вони ще й досі збереглися на Рівненському Поліссі. Щоб розрізняти приналежність, кожен власник мав свої знаки і позначав свої борті. Система знаків на борті виконує водночас і функції освячення, і позначення ідентифікації власника. 

Найдавніші записи про села нашого району знаходимо в 1495 році у зв’язку з наданням пінською княгинею Марією та її сином Василем привілею Матієсу Зенкевичу на користування маєтків Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці. 

У 1471 році польський король Казимир віддав Пінське князівство, куди входили наші землі, Марії Гаштольд, вдові київського князя Семена Олельковича. 30 років правили Олельковичі Пінщиною. І був це час культурного піднесення на Поліссі, особливо при управлінні їх зятя, князя Федора Ярославича. 

В історії Пінщини відоме ім’я художника Навоші, якому князь Федір подарував «два дворища в селі Серники і двір у місті Пінськім». Дворище – це господарська організація, селище великої сім’ї, групи родичів, що включала 5 – 10, а то й більше сімей. Сім’ї вели спільне господарство, користувалися спільним інвентарем, порівну розподіляли продукти. У свою чергу дворища розпадалися на дими. 

1 травня 1495 року пан Матіяс Зенкевич звернувся із проханням до княгині Марії Семенової Олександрівни та її сина Василя Семеновича підтвердити право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці. Сенко Зенкевич, батько Матіяса, вірно служив Семеновим і за це отримав ці маєтки «з даниною медовою і грошовою, з орними землями і з бортними, з ловами і з ріками, з лугами і сіножатями, з озерами і з лісами, з бобровими гонами». Цей привілей був підтверджений королем Польщі Сигізмундом 17.06.1522 року. Крім того, у грамоті відзначалося, що «його люди підвод давати не мають, в облаву не ходять і повозу не возять. Господар може володіння розширити та прибавити, людей осадити і стави з млинами справити». 

У цьому ж 1522 році серед кордонів і входів маєтку пана Матіяса Зінкевича села Іванчиць згадуються інші зарічненські села: «Те село Іванчиці від Пінська по праву руку - кордон з підданими його милості господарськими Старокінцями із попівськими Стиром і Кожим озером, болотом по Стублі до Піщаниці, від Піщаниці болотом до Гработина.

Ті ж люди Іванчицькі з підданими його милості господарськими від серничан до Боброва моста аж до Піщаного броду, до кордону Дубровицького, до дерева бортного вхід мають, і там же в острові Бутові ті ж люди пана Зінкевича Іванчицькі з підданими його милості господарськими з Вижчана до дерева бортного вхід мають». У змісті цього уривка знаходимо спогади про Старі Коні, Бутове, Піщаницю, Серники, Вичівку.

У досліджуваному документі згадується «Дарча грамота Федорова Івановича Ярославича службовцю Федору Шабану на два дворища у селі Кутин» (1522 р.). А на сторінці 120 повідомлється, що «Ониско а Васко въ селе Моровине три дворища мають, тому дворищу поля, и сеножати, и будованье, рыбные и вьюнные ловы». «А Ганна Ждановна въ томъ жо селе Моровине четвертину дворища маеть». Про трьох тодішніх господарів села Муравин дізналися ми: Ониска, Васька та Матіяса Зінкевича.

Бояриня пінська Ганна Василевська «просила дати їй на прожиття два дворища в селі Морочній, на ім’я Хмелівське і Величківське, які її небіжчик Василевський за листом нашим тримав. І ми з ласки нашої, на прохання її виділяємо їй на прожиття ті два дворища. А за це службу військову, земську, як інші бояри наші тамтешні служити», - писала в дарчій грамоті королева Бона 23 лютого 1522 року.

А після смерті Ганни Василевської з’являється нова грамота: «Так як Ганна Василевська померла і три дочки залишила, всі вони заміж пішли. Перша дочка Марина, на якій одружився Матеуш, друга – Світохна, на якій одружився наш земляк Пінський Андрій Головня, третя – Ганна, на якій одружився Семен Данилевич. Від себе і своїх дружин вони просять уділити їм на прожиття ті ж дворища. І ми, з ласки нашої, наділяємо їх двома дворищами в селі Морочній. Писано в Варшаві. Літа Божого народження 1556, місяця січня 3 дня». Значить, королева Бона була прихильною і до дітей тих, хто віддано їй служив.

24 травня 1523 року боярину, судді пінському Сеньку Домановичу грамотою королеви Бони було дано у власність два чоловіки із села Комори «на ім’я Василя Байчакова та Семена Дідовича та два чоловіки з Прикладник на ім’я Тиша Яневич та Андрій Демидович із синами їхніми, «и землями пашными и бортными, и сеножатьми и со всемъ съ тымъ, какъ ся тыи люди здавна въ собе мели».

Дуже цікавий «Наказ королеви Бони про вчинення справедливості між Антоном Андрійовичем та ігуменом Нобельського монастиря 1524 р. Лютий 21»: «Жалівся боярин Антон Андрійович на ігумена Нобельського монастиря про те, що він тримає його поле батьківське, а не церковне, на ім’я Горбаківщина. А слід з нього тільки десятину мати. І хочемо, аби з тим боярином поступили справедливо, щоб він нам більше не жалівся».

Згідно грамоти королеви Бони 1526 року «Лук’ян Полюхович Дмитрович разом «зъ братьею своею рожиною, на имя тъ Богданомъ, Грынцомъ, Мальцомъ, Степаномъ, Сеньцомъ» (а ще згадуються Сава та Кирик) були звільнені від тяглової служби і переведені на службу військову.

У грамоті відзначено, що Полюх вірно стереже кордони від князя Чорторийського. Лук’ян з братами надав королеві підтвердження на володіння свої в Серниках, писані на пергаменті, закріплені державною і кустодійною печаткою. Королева звільняє Полюховичів від тяглової служби і переводить їх у військову, тобто дарує їм боярське звання, додаткові угіддя і прізвище Полюховичів.

У 1537 році привілеї підтверджуються королевою, і рід Полюховичів удостоюється шляхетського звання та можливості нести «земскую службу зъ конемъ». Отримали вони і родовий герб «Наленч». У книзі йде мова і про іншого володаря Серник – Богдана Васильовича Велятицького, який мав «дворища, люди тяглые и данники» в цьому селі.

Пінський хорунжий Семен Юхнович Орда в 1528 році заявляє про свої права на 3 дворища в Лемешевичах, Погості та Сушицьку, які в нього забрав князь Федір. Бона повертає йому ці володіння. Пізніше королева дарує Орді дворище в селі Старі Коні: «Бона, з Божою милістю, королева польська. Цим листом повідомляє тим, хто хоче знати, чути: звернувся до нас землянин наш Пінський, на той час слуга пана і старости Краковського, канцлера Корони Польської, Семен Юхнович Орда і повідомив нас, що 2 дворища в повіті Пінському з людьми, перший в селі Старі Коні, на ім’я Осташевське, він просить приєднати до його володінь… І хоч він на них права не має, ми хочемо обділити його своєю ласкою» (10 березня 1532 року). Отже, хорунжий Орда мав володіння і в Погості, і в Старих Конях.

На сторінці 229 книги розміщена підтверджуюча грамота Бони від 28 жовтня 1529 року боярину Богдану Домановичу на дві пустуючих землі в селі «Морочной, на имя Осташковская. А маетъ онъ намъ зъ того служыти службою боярскою по тому, якъ передъ тымъ служывалъ». 

Є дуже цікаве свідчення Семена Домановича про те, що півдворища в селі Морочне він придбав у зем’янки пінської Ганни Олехнової Тишкевич, її синів Михна та Богдана, зятя Томила та дочок Овдотьї, Оксимії, Томіли, Катерини, Ганни, Тетяни, Насті. Вони продали третю частину свого маєтку материнського за вісім коп грошей «монеты и личбы Литовское» для Домановичів.

У 1534 році в «Писцевій книзі» з’являється запис про село Няньковичі (Нюньковичі). Воно було подароване боярам Федьковичам як вислуга за князя Вітовта та Жикгимонта, але документальні дані були відсутні, тому в 20-х роках ХVІ століття про свої права на село Няньковичі вони мали заявити при свідченні місцевих бояр. Дмитро Федькович мав трьох дітей: синів Олізара та Івана і дочку Авдотью. І от Олізар отримав від Бони підтверджуючу грамоту 1534 року на село Нюньковичі. Подаючи документ на володіння селами Неньковичі та Жабчиці, Олізар вказав, що це «отчизна и дедицтво ихъ есть зъ веку». Значить, село засноване задовго до 1534 року.

Так як Олізар був бездітним, 5 дворищ з людьми та землями в цьому селі він подарував М. І. Тенюку, брату своєї дружини: «Даю, дарую, записую ему по моем животе имение дворецъ мой Ненковичи, зо всими людми, которые тому двору прислухають, и их службами и повинностями, съ пашнею дворною, зъ землями и сеножатми, боры и лесы, зъ озеры и реками и зо всимъ на все…», «речи мои рухомые: пенезе, серебро, золото, перла, шаты, ценъ, челядь невольную, быдло и стадосверепее и иные речи…» 

За цією дарчою грамотою можна простежити, хто ж був предками нинішніх жителів Ненькович: «…на дворище Мордачовскомъ Пилипъ а Несторъ, а Сенецъ, сыны Устиновы; Макар а Федор, а Лоцъ, сыны Чорнышовы, на дворище Щуровичъ Гринъ а Сергей, Дмих а Малецъ, сыны Щуровы; на дворище Пасынковичъ Данецъ а Ходор, а Пилипъ, сыны Пасынковы; на Якимовщине Жданецъ; полдворища Присталовское…».

У «Дарчій грамоті на маєток Неньковичі Олізара Дмитровича Михайлу Івановичу Танюку» від 27 червня 1545 року вказується, що разом із Неньковичами він дарує йому «въ Синчичохъ дворище, на томъ дворищи Андрей а Иван – зо всими службами и подачками стародавными повиноватостями». Отже, село Сенчиці теж існувало в ХVІ столітті.

Часто королева Бона заселяла пустуючи землі. Так «две дворища пустых въ селе Коморы, на имя Ивановщину а Батыевщину» 11 квітня 1536 року вона дарує Сеньку Домановичу, судді пінському: «Маеть тотъ судья Пинский Сенько и жона его и сын его Иван тые дворища держати зъ данью грошовою и медовою и куничною, со всими иншими доходы и пожитки».

Деякі прохання королева Бона не підтверджувала. Так, Левку Романовичу на півдворища в селі Морочному підтвердження не дала.

Чому ж дехто із володарів поліських земель не мав підтверджуючих документів? Це пояснює в «Географічному нарисі» Олександр Грушевський. Коли полчища татар пройшли по Волині, Київщині, Полісся стояло в стороні від їх шляху. Охоплене панікою, населення цих місць рятувалося на півночі в менш доступному і тому більш захищеному Поліссі. Коли ж пройшов перший страх, частина втікачів повернулася на попелища. Але дехто залишився там, де в хвилину випробування знайшов притулок. Пізніше Прип’ятське Полісся все-таки страждало від набігів татарських полчищ. Ось чому при ревізії володарських прав у багатьох відсутність документів пояснювалась пропажею чи втратою їх внаслідок набігу татар. На словах же Бона вірити не хотіла.

Отак за давнім документом ХVІ століття можна прослідкувати далеку від нас історію нинішньої Зарічненщини.