Поліські ярмарки у спогадах старожилів Зарічненщини

"Всім відомо про існування бермудського трикутника, але чи багато людей знає про трикутник поліський – не менш загадковий край зі своїми віковими таємницями. Вершинні точки цього трикутника – Могильов, Київ, Брест. А в центрі його – Пінський повіт, серце Полісся", - писав дослідник Петро Кошель.

І ось тут, у самому центрі Полісся, судилося жити й нам, нинішнім мешканцям Зарічненського району Рівненської області, і нашим предкам. Нелегким було це життя колись.

У кожній поліській оселі вам можуть розповісти, як в далекі від нас часи поліщуки пішки ходили до Пінська за покупками, до лікарів, як потім їздили туди кіньми, на човнах, на автобусах, на автомобілях.

А це біля півсотні кілометрів від нашого села, а від більш віддалених сіл і до сотні. Це цікава, але мало досліджена сторінка із життя поліського люду. Ось які розповіді записано від старожилів про поліські ярмарки.

     
"Зовсім іншим було життя в нашому селі за часів панської Польщі. Чи було де купити товари, питаєте ви? Можна сказати, було. У кожному селі жив єврей, який тримав лавку, тобто магазин. У Мутвиці господарями лавки були євреї Плотницькі.

Всіх їхніх імен не пам’ятаю, а от знаю добре, що хазяйку звали Естерка. У 1939 році, з приходом «совєтів», ця сім’я  виїхала до Америки. Лавка їхня була порівняно невелика. Там продавали найнеобхідніші речі: сірники, керосин, мило та інше.  

   
Але запитайте, чи були в людей гроші. Якщо селяни працювали в пана, то одержували від нього хліб. Якщо могли щось продати з господарства, то треба було віддати зароблене на податок.

Тому жителі поліських сіл масово йшли до міста Пінськ, де можна було продати продукти харчування, саморобне полотно, домашніх тварин і за отримані гроші купити щось для сім’ї чи виторгувати гроші на податок", - розповів  житель Мутвиці Степан Михайлович Корнійчук.

   
"Колись у наших краях не було великих магазинів і люди ходили за покупками аж у Пінськ. Брали із собою сир, масло, сметану, яйця, сухі гриби, сухі сливи, ягоди, гарбузове насіння.

Часто обмежували дітей у їжі, щоб вторгувати копійку на базарі. А в Пінську купували хліб, сіль, речі для дому, одяг, взуття. Я пам’ятаю, як мені привезли батьки з Пінська валянки на зиму. Ото було щастя!

     
Хліба брали стільки, скільки могли донести. Слабший брав менше, а сильніший - більше. Коли взимку йшли через річку, часто провалювалися. Всі речі опинялися під льодом, і їх діставали довгою палицею із закрученим на кінці залізом. Її в нашому селі називали «багрями». Літом ішли через Комори, а зимою - через ріку", - розповідала Корнійчук Галина Максимівна.

     
"Ціле літо жінки сушили в печі білі гриби, нанизували їх на нитку, щоб потім продати на торгах у Пінську. Гриби вибиралися найкращі, нанизувалися по розмірах: посередині більші, по краях – менші. Люди несли продавати часник, який вирощували самі.

Влітку непоганий заробіток давали чорниці. Назбирати їх у лісі було нескладно, а от доставити до Пінська, щоб продати, було тяжче, - повідала Мовчун Леонідія Іванівна. - Ходили до Пінська в постолах, а з собою брали іншу пару цього взуття, щоб було в чому повернутися.

Адже від довгої ходи постоли зношувалися. Ноги ж були часто мокрими до колін. У декого вони навіть пухли від тієї  важкої та далекої ходи. Після таких походів люди потім довго хворіли, особливо, якщо потрапляли під дощ".

     
"У передвоєнний час всі хотіли потрапити на літні ярмарки, бо там було дуже багато товару і його можна було дешевше купити. Взимку ходили рідко. За літо і осінь намагалися придбати все необхідне для сім’ї, щоб до морозів не дотягувати.

Чемоданів чи сумок не було, то несли покупки в ряднах. Складуть акуратно все куплене в рядно, зв’яжуть його, закинуть на плечі та й несуть отак всю дорогу. Чоловіки інколи використовували для цього полотняні мішки. 

     
А коли селян обложили податками, а платити їм було нічим, поліщуки несли до Пінська на продаж полотняні сорочки власного виробництва, рушники і за отримані гроші сплачували податки", - розповідала Корнійчук Ольга Степанівна.

   
"Пізніше до Пінська почав ходити катер. Наші односельці добиралися до села Старі Коні, там ночували, а зі сходом сонця сідали на катер і їхали на ярмарок. Хто мав власного коня, їхав до села Паре і там уже пересідав на катер, бо це був найкоротший шлях від нашого села до Пінська.

   
Якщо селяни не встигали вирішити всі свої справи за один день, вони залишалися в Пінську на ніч. Ночували на березі річки Піна. Якось, пам’ятаю, ми вийшли з міста пізно і заночували по дорозі, бо вночі страшно було йти, адже можна було провалитися в болоті. Знайшли стоги сіна, зарилися туди та й переспали до ранку. А як тільки зійшло сонце, пішли додому.

     
Із Пінська везли чи несли обов’язково дітям бублики, солодку воду, цукерки, булочки. Хто не виготовляв власної олії, купував її в Пінську. Тоді вигідно було купувати матерію і шити самому плаття, спідниці, штани. То жінки везли із цього міста різні «отрєзи», як говорили на Поліссі. А тоді вже швачки виготовляли необхідний одяг", - розповідала  Галина Михайлівна Корнійчук. 

              

Усім відомо, що на Поліссі здавна було багато риби та раків. У своїх мемуарах Геронім Нелюбович-Тукальський розповідає про те, що поліщуки возами везли до Пінська на продаж раки.

Рибу ж мусили доставляти у спеціально обладнаній посудині, щоб вона була свіжа, ніби щойно виловлена. «Скудком» або ж «скудою» називали на Поліссі спеціальний човен, повністю закритий і заповнений свіжою  рибою. У ньому й везли поліщуки виловлену в озері, річці чи просто в болоті рибу.

Інколи рибу з віддалених сіл до міста доставляли найняті купцями люди. У Пінську за мостом на річці Піна знаходилася сторожка Красовського. Там була спеціальна скриня розміром 3 на 4 метри,  зроблена з дощок із просвердленими дірками.

Заповнена рибою скриня топилася у воду й піднімалася тільки тоді, коли з’являвся покупець. Рибалки, у яких був невеликий улов, продавали рибу прямо на березі річки Піни.

       
Дуже цікаву бувальщину розповіла Савчук Віра Іванівна із села Морочне. Виявляється, у місті Пінськ продавалася голуба глина із фільварку Глинне, що знаходився неподалік нашого села.

До цих пір там залишилося плесо, де розвертався транспортний катер, який курсував по маршруту Пінськ – Глинне. Це був дуже прибутковий промисел поміщиків Адамських, яким належав фільварк Глинне, адже на ярмаркові голуба глина користувалася великим попитом.  

       
Узимку селяни везли на продаж до Пінська сіно, якщо в господарстві його було вдосталь. Серед населення Зарічненщини побутувала така прикмета: якщо стоги сіна, які стояли на болотах, похиляться в сторону Пінська, то ціна на нього буде високою. Якщо ж навпаки – виторгу за сіно не буде.

   
Довгорук Домінік Петрович із села Морочне  розповів про те, що існувало ще одне прибуткове джерело заробітку для селян, які жили поблизу боліт або озер: вони займалися заготівлею очерету.

Найчастіше робили це взимку. Сам  Домінік Петрович купував очерет для того, аби накрити хлів. «Вибирав очерет озерний, бо він твердіший, ніж болотний. Сорок років прослужив», - стверджував наш респондент.

   

Із роками життя наших земляків змінювалося. У гмінних містечках  Морочне, Кухітська Воля та в містечку Серниках стали теж проводитися ярмарки. Звісно, вони не були такими гамірними і багатолюдними, як повітові, але життя поліщука полегшували.

Але ще довго-довго, навіть і в 70-х роках ХХ століття,  зарічненці їхали до Пінська за покупками. Усі наші бабусі та дідусі, майже всі наші батьки бували там. 

   
У фондах Державного архіву Рівненської області зберігається текст, записаний у Новому Селі Зарічненського району від Костюкович Марії Дмитрівни: «У 1949 і 1950 роках ми ходили до Пінська за хлібом.

Стояли там в чергах по 2-3 дні, бо ж продавали в магазині по 2 буханці хліба. Доводилося і ночувати. Зберемося отак жінок сім, переночуємо на березі, притулившись одна до одної, а на другий день знову стаємо в чергу за хлібом.

Купимо по 6-10 булок і несемо додому. Коли сухо, то йшли через Паре, а як мокро, то на Федори. Ой, горе було, і зараз від тієї ходки коліна крутить…»

Отака палітра спогадів про Пінські торги.