Сільськогосподарські експерименти поміщика Героніма Тукальського-Нелюбовича

Такий вигляд має стара ялина колишнього панського маєтку

У свої дитячі роки Геронім уважно спостерігав, як велося господарство в Мутвиці дідусем, татом. Потім, закінчивши навчання, розпочав займатися двором сам. Друзі Героніма говорили, що він «заключив себе в Мутвиці, як у тюрмі».

Перші дні господарювання не приносили задоволення, бо все було занедбано, інвентаря не вистачало, коні були спрацьовані, а грошей, аби щось закупити, не вистачало.
 Одне із перших його нововведень - це позбавлення селян чиншу. Автор згадує, що раніше жителі села брали кращі панські землі в оренду, а платили натурою. Селянин віддавав чинш не з того, що засіяв, а з того, що зібрав. Це було корисно для селянина, але зовсім не вигідно для власника землі, адже селянин не ніс відповідальності за те, що занедбав поле. Геронім вирішив господарювати на своїх землях сам.

Одним із перших на Поліссі він запровадив обори - великі приміщення для відгодівлі свиней, корів, овець, коней. Розведенням усіх цих видів тварин займалися в маєтку Мутвиця. Крім цього, тримали курей, голубів, кролів. Неодноразово сюди приїздили інспектори для контролю відгодівлі, стану ведення господарства. З часом мутвицькі обори були визнані в Пінському повіті найкращими, а їх господаря було обрано головою Союзу власників дрібної худоби при Поліській землеробній палаті. 

У Мутвицю було завезено племінних корів та биків. Біля їхніх кліток над жолобом висіли таблички із кличками цих тварин. Господар вів родословну кожної тварини. Деякі корови було спочатку закуплено і від місцевих селян, але згодом у корівнику були лише племінні корови. У своїх спогадах Геронім називає десятки кличок і корів, і биків, пам’ятаючи, яке потомство вони давали. Корови всі були червоної масті. 

В оборах дотримувалася температура не нижче + 130. Сам господар слідкував, аби в приміщенні була вентиляція. Він вів контроль молочності корів, аби знати, що впливає на жирність молока. Планував провести експеримент із відгодівлі корів мукою із жолудів.

Ритуал доїння корів у Мутвиці був суворий: у цей час не можна було ні кричати, ні голосно розмовляти, тим більше не підштовхувати корів. Гігієна була відмінна: у доярок чистий одяг, чисті руки, щоразу практикувалося підмивання вимені корів.

Збут молока до Пінська був справою невигідною, адже на транспортні затрати йшло грошей більше, ніж вдавалося виторгувати за продукцію. Пан Геронім наводить цифри перших прибутків від корів: за день надої становили 250 л молока; для телят ішло 75 л, на дім – 30 л, для продажу 175 л. 

Спочатку прямо в маєтку виробляли масло. Розпаковували його по 0, 5 кг, загортали в папір з особистою етикеткою. Це масло користувалося в Пінську великою популярністю, особливо зимою, бо в літні місяці у місті масла була надмірна кількість.

Ним торгували навколишні селяни. Влітку їхні корови мали в лісі добрий корм і давали високі надої, а взимку вони ледве животіли від нестатку їжі, і про селянське масло не могло бути й мови. Тому влітку ціна масла доходила до 1, 5 – 1, 75 злотих за 1 кг. Тоді в селах Полісся з’явилася приказка: «Дешевше змазувати вози маслом, ніж дьогтем».

Такий стан справ не задовольняв Героніма. Тому він ініціював будівництво молочарні у село Морочне, куди могли звезти молоко для переробки володарі найближчих маєтків. Вечірній надій молока в Мутвиці тримали в льодовні. Вона хоч і була дуже примітивна, але лід тут зберігався круглий рік, навіть у велику спеку. Збудована льодовня була давно, про що свідчили старі липи, які росли навколо неї.

І місце було вибране вдале – у міру сухе. Дах з очерету, насип з піску до самого даху. Лід привозився взимку із річки Прип’ять і вкладався в середину. Глибина льодовні була 2 метри. Всі щілини в ній засипалися товченим льодом. Вночі у мороз їх заливали водою, в результаті чого утворилася велика льодова брила. Під лід клалося гілля, яке грало роль фільтру. Так двір мав де тримати молоко, м’ясо та інші продукти.

Із часом корівники у Мутвиці почали давати господарю великий прибуток. У 1939 році на молочарню везли 400 літрів молока щоденно. Мріяв пан Геронім про виробництво власних сирів у маєтку. Але була одна невигідна справа: сир мав лежати на зберіганні 6 місяців, а це означало, що на півроку господарі залишалися б без «живих грошей» .

У спогадах пана Героніма подається цікавий документ - інформація про результати господарювання у 1937 році. За цими даними стає відомо, що у Нелюбовичів-Тукальських надій від однієї корови був 2298 кг молока, його жирність становила 4,18%. 

Про те, що мутвицькі корівники були добре відомі на Поліссі, свідчать наступні дані: 240 одиниць молодняка було продано в Пінському, Камінь-Каширському, Букінецькому, Столінському, Пружанському повітах.

Визнанням успішної діяльності Мутвицької обори були три медалі за поставку худоби на поліські ярмарки в Пінськ: бронзова – у 1937 році, срібна – у 1938 році та золота – у 1939 році. Таке визнання привело до незадоволення інших господарів. Наприклад, поляк Стас Олевський з Почапова мав більше корів, але не був таким відомим .

Зовсім спрацьованими застав молодий господар коней у маєтку. Через деякий час замінив їх новими. Купував коней по всій окрузі, у Пінську, навіть у Варшаві. Сам дуже любив коней. Тільки в зв’язку з тим, що Мутвиця знаходилася за багато кілометрів від Пінська, змушений був купити автомобіль. Та старожили села запам’ятали його саме на коні. 

Ці тварини використовувалися в маєтку щоденно на різноманітних сільськогосподарських роботах. Якось господаря чекали великі неприємності: без всякої епідемії загинуло 13 коней. 

У маєтку була велика вівчарня. Розведення овець у великій кількості не було в планах Героніма. Але навкруги було вдосталь пасовищ, і не використати цю можливість він не міг. Було закуплено білих овець англійської породи. Хрещена Марина Радзевич подарувала в Мутвицю багато овець із Грушової. Годівля цих тварин не вимагала багато грошей і часу, а прибутки були значні. Крім м’яса, продавали тоді й вовну. 

Займався Геронім і розведенням свиней. Закупив елітну породу в Каролевії і зайнявся розпродажею молодняка. Матеріал, призначений для годівлі й продажу, вибирався суворо. Після народження слабші поросята використовувалися для потреб двору, а для розведення залишилися лише здорові тварини.

Із перших днів життя вони привикали до чистих приміщень і води. Пан Геронім доводив, що свині не люблять болото й багнюку: для свиней була навіть приготовлена купіль із чистої води. Їм не жаліли молока та сонця. Корита були найновішої моделі. Щоб прикрити нечистоти, кругом стояли в горщиках петунії. У кожного поросяти на вухах був хлівний знак із гербом Костєша. 

Попит на молодняк був такий, що покупці просили для продажу ще ненароджених поросят. Приїжджали купці із сіл Пінського повіту, Камінь-Каширського, Лунінецького. У 1928 році Геронім був нагороджений Похвальним листом «За успішне розведення свиней». Довго розведення свиней приносило прибуток. 150 маток тримали тоді у свинарнику. Але потім ціни на поросят різко впали, і на цьому це заняття в маєтку припинили. Свиней тримали лише для власних потреб.

Пан Геронім розповів про один цікавий експеримент, який йому довелося спостерігати. У місцевих лісах було дуже багато диких свиней та кабанів. Одна із свиноматок великої англійської породи під час прогулянки були покрита диким кабаном. У неї народилися білі, рябі і чисто дикі свині. Для експерименту в маєтку залишили одну таку свиноматку. Назвали її «Дичка».

Вона зі своїми поросятами часто ходила по свіжому повітрі. Якось прибіг пастух і сказав, що Дичка втекла до лісу. Пошуки до самої ночі нічого не дали. Лісники із собаками знайшли її в глухих болотних заростях. У другому поколінні атавізм діяв так сильно, що свиноматка поросилася уже в лісі. Третього покоління вивести вже не вдалося.

Так як розведення свиней не стало приносити прибутку, поросят по кільканадцять штук вивозили на віддалені ярмарки. Із метою конспірації робили це селянськими підводами. На сніданок і вечерю подавали печених поросят. Отак слава про мутвицьких поросят зникла в поліському краї.

Одним із вдалих експериментів пана Героніма була сортова пшениця Вишенька. Нелюбовичам-Тукальським належав, крім Мутвиці, маєток Вишня (нині Республіка Білорусь). У Вишні селяни сіяли дуже багато озимої пшениці. На бідних грунтах Полісся вирощування пшениці не було надто прибутковою справою. Тут краще родило жито. А от у Вишні пшениця завжди давала добрі врожаї, навіть не зважаючи на пізній посів.

У свій час у Вишню Владислав Нелюбович-Тукальський завіз пшеницю Великолитовку. Через роки вона втратила свої першоознаки й акліматизувалася до умов Полісся. Пізніше зерно для посіву із Вишні привезли в Мутвицю, а в пам'ять про село, звідки її привезли, стали називати «Вишенькою». Вона мала багато хороших ознак: була безоста, мала колос середньої величини, високу стеблину, була стійка до вилягання та вимокання, стійка до вимерзання, стійка до хвороби рожки, добре кущилася. Тобто, повністю підходила для мокрих мутвицьких грунтів.

Пан Геронім, будучи аграрієм за спеціальністю, вирішив на основі даної пшениці вивести сортову пшеницю Вишенька. Велику допомогу в її вирощуванні надавав пан Болеслав Фіфедер, інспектор насінництва.

Це була дуже клопітна робота. Кращі рослини виривалися з коренем, зв’язувалися у снопики. На них прикріплювалися етикетки. Потім ішли лабораторно-зважувальні виміри, велися розрахунки. Зерно у кожного колоска перелічувалося, описувалося й поміщалося в окремі торбинки.

В останні передвоєнні роки до двору приїжджали на практику студенти, аби взяти участь в експерименті пана Героніма. Планувалося організувати постійну лабораторію. Навіть план її будівництва був готовий. Там передбачалося спеціальне місце для сушіння експонатів дослідження .

У 1939 році, коли керуючий справами села Мутвиця Михайловський їхав із села, він забрав із собою книги спостережень за вирощуванням Вишеньки і зберіг їх, але нікому в голову не прийшло забрати хоча б декілька торбинок із зерном. І так праця, яка була на стадії завершення, пропала марно.

Навколо села Мутвиця було дуже багато боліт, а орних земель обмаль. Більшість земель завжди підтоплювалися водою, бо були дуже низькі. Річка Гнила Прип’ять, яка протікала біля села, була непередбачувана: в одному місці широка, а в іншому надто вузька, що не давало можливості воді швидко витікати із цієї місцевості, а лише накопичувало її у прибережних болотах. Рови навесні теж не відводили воду, бо були переповнені.

Необхідна була меліорація. Але вона на Поліссі в той час не фінансувалася. Пан Геронім власними силами взявся за осушку болота. Ще раніше біля маєтку він викопав великі рови, які повністю осушили територію маєтку. До речі, вони до цих пір круглий рік стягують воду з навколишньої території.

Свій експеримент з меліорації Геронім розпочав в урочищі Підлужжя. Спочатку викопали рови до Прип’яті. Була це дуже важка робота, але вона давала подвійну вигоду: торф і осушку території. Торф складався акуратно, а пізніше перевозився у двір для приготування добрива. Клався шар гною, потім шарф торфу, а взимку таке добриво вивозилося на поля.

Після осушки вирішили переорати клаптики болота, щоб одержати землю для посіву зернових чи висадки картоплі. Це теж була нелегка праця. Купували для цього спеціальні плуги. Лемеші від них часто ламалися. Коні не могли орати цілий день. Після полудня їх змінювала інша партія. Орали й волами. У поліських селах тоді частіше використовувалися воли, ніж коні. Вони виконували таку ж роботу, що й коні, але в разі нещасного випадку м’ясо волів можна було вигідно продати.

Місцеві селяни приходили дивитися на те, «що задумав панич зробити з болота». Не вірили, що у нього щось вийде. Розорювання пасовищ планувалося проводити 10 років. Почали з урочища Стайла. Цілі дні панич проводив там. За цим заняття якось застала його Марія Камінська з відомої на Поліссі родини Бутримовичів.

У Мутвиці було обмаль сіна. Слід було культивувати сінокоси. Це була сізіфова праця: оранка, культивування, боронування, через рік знову глибока оранка, боронування, а потім уже посів трави мішанки. Та й ціна насіння цієї трави була дуже висока. Але й цією справою деякий час займався пан Геронім.

Автор спогадів пише, що великою проблемою в селі були сервітути. Як стверджує дослідник Полісся О. Цинкаловський, сервітут – це право користуватися дорогою, пасовищем, водопоями тощо. Це відносилося в ХVІІ столітті до поміщицьких полегш, що не завжди надавалися селянам. 

На Поліссі сервітут зберігся до початку ХХ століття. За твердженням пана Героніма, одна з негативних сторін пасовищного сервітуту заключалася в тому, що він не давав можливості раціонально вести якісне господарство й належно охороняти ліс. Випасання худоби в лісах приводило до знищення молодих дерев, руйнування гнізд, адже не можна було знайти кордон, до якого, згідно сервітуту, можна було гнати череду.

Лісний сервітут дозволяв селянинові брати ліс на опалювання будинків, обгороджування садиб. Виходило, що цей сервітут дозволяв і селянину бути в лісі господарем, хоча цей ліс належав панові. Виникала маса суперечок. 

У польській державі в структурі земельної власності переважали великі господарства. Наприклад, маєтку села Мутвиця належало 1300 га землі, маєтку села Неньковичі - 5000 га. Аграрною реформою, що проводилася у 20-ті роки ХХ століття на поліських землях, передбачалася і комасація (об’єднання) грунтів в єдиний наділ, і ліквідація права користування лісами та пасовищами (сервітутне право) взамін отримання землі, а також підвищення продуктивності землеробства.

Пан Геронім розповідає, як саме відбувалася ліквідація сервітуту в Мутвиці. Селянам необхідно було взамін сервітуту виділити землі. Домовлятися господарям слід було так, аби та земля влаштовувала селян. Було вирішено віддати землі, на яких ріс ліс. Довелося провести вирубку й продавати ліс. Перед тим, як розпочати рубку, ліс сфотографували. Залучено було до роботи багато людей. Розраховувалися з кожним індивідуально. 

З’явилося багато перекупщиків, які скуповували ліс. При покупці вони дуже багато деревини відносили до браку. Але їх прилякали, що господарі самі повезуть продавати ліс у Гданськ. Тоді цього браку стало набагато менше. У часи ліквідації сервітуту на Поліссі набагато поменшало лісів.

Господарство у мутвицькому маєтку велося з великим розмахом. У дворі були млин, кузня, стодола, льох. Для безземельних селян (в селі їх називали батраками) було збудовано окремий комплекс будинків. Кожна із цих сімей мала клаптик землі біля будинку для овочів і квітів. Той із найманих працівників, хто тримав у своєму помешканні чистоту, одержував винагороду – щось із меблів чи кухонного інвентаря. 

Ні вдень, ні вночі ніхто із працівників двору не міг знаходитися там, де йому не слід бути. Все в маєтку використовувалося з максимальною вигодою. Наприклад, там стояли попільниці для попелу. Його використовували як цінне добриво.

Такі ж попільниці були поставлені і на сільських вулицях. Якщо селянин згоджувався віддавати попіл свого двору, йому давали 2-3 підводи дерева з лісу. Деякі селяни за прикладом володарів маєтку теж поробили такі попільниці й успішно використовували попіл.

Гордістю пана Героніма була теплиця. Там вирощували не лише овочі, але й квіти. На вулиці стояв мороз, а в теплиці цвіли троянди. Пані Анна дуже любила квіти та вазони. Вона привезла із Пінська до села дуже багато насіння, цибулин квітів і розводила в Мутвиці все нові й нові сорти. З ранньої весни і до самих приморозків цвіли тут примули, нарциси, тюльпани, іриси, сальвії, маки, півонії. Були також декоративні кущі та дерева.

За часів пана Героніма будинок маєтку було добудовано, перефарбовано. Тут стояло навіть піаніно. У кімнатах була маса вазонів. Щонеділі квіти посилали до морочнівського костелу.

Маєток Мутвиці

Разом з іншими поляками пан Геронім приймав участь у будівництву костелу в Морочному. Землю під нього виділила володарка маєтку цього села Ядвіга Пашкевич. До цих пір у навколишніх селах був костел лише у селі Вичівка.

Пан Геронім виділив для костелу 100 метрів сосни й дуба. А коли костел був побудований, там створили спеціальну «мутвицьку» лаву, а над нею висів родовий герб Костєша. Щонеділі й на свята Нелюбовичі-Тукальські їхали на службу до костелу.

Часто фінансові проблеми господар маєтку вирішував продажею лісу. І коли комісар охорони лісів пан Рейсмюллер виявляв велику порубку, не штрафував панича, бо останній дуже багато зробив для розведення й очистки лісу.

Для підняття землеробства польським урядом був виділений спеціальний кредит. Ним скористалися паничі при будівництві молочарні у селі Морочне. Багато хто, в тому числі і пан Геронім, взяли такий кредит для розвитку власного господарства.

А потім ціни на сільськогосподарську продукцію впали, і на цих господарів чекав крах. Пан Геронім був поручителем ще декількох своїх друзів, які не внесли вчасно свої кошти в банк, тому він змушений був сплачувати борги й за них.

Настав період, коли село Мутвицю постійно відвідували секвестатори. Маєток Нелюбовичів-Тукальських був занесений у чорний список неплатників податків. Але до банкрутства справа не доходила. Приїжджі секвестатори дивувалися, що у володарів є кошти на квіти, а немає коштів, аби розрахуватися із банками.

У той час у мутвицьких лісах висохло багато дерев. Сухостій був цінним матеріалом для столярки, але чомусь не користувався попитом у Пінську. Тому ці дерева почали використовували для мостів на дорогах. А гроші від продажі цього лісу використовували на податки.

Господарство в Мутвиці процвітало аж до 1939 року. Пан Геронім уважно слідкував за тим, що сталося з його майном після його від’їзду. Події того часу відтворені за спогадами одного з працівників маєтку - Казимира Хінальського, який виконував функції завідуючого оборами.

У 1939 році розпочалися розправи й грабежі. Знаряддя праці з мутвицької обори розібрали селяни. Зостався лише бик Павук, бо був дуже злий. Три пастухи змушені були гнати його до водопою або давати йому воду в клітку. Декілька чоловік намагалися вбити його, аж доки Павук нарешті впав від втрати крові.

Хінальський скурпульозно записував, хто що брав із панських обор. Із приходом більшовиків згідно тих записів було забрано у селян 90% майна Нелюбовичів-Тукальських. 

За його свідченнями, Морочне було зайняте більшовиками через 2 тижні після Пінська, десь в кінці вересня 1939 року, і повністю безкровно.

У червні 1940 році інвентар і худобу мутвицького маєтку було передано у радгосп села Перекалля, де раніше був фільварк, закладений Антоніо Войткевичем на частині маєтку Річиця, який належав його дружині Терлецькій. Будинки й господарські будівлі там не були знищені, але так як там було мало пасовищ, ця худоба була забрана з Перекалля і вивезена в глибину Росії. Корови потрапили спочатку до Житомира, а подальша їх доля невідома. Частина корів маєтку залишилася у місцевих селян. Вони якимось чином приховали їх або віддавали замість панських корів свої власні.

У 1966 році про долю садиби у Мутвиці повідомили Янек Шрамук, Серафима Т. і той же Казимир Хінальський. У листі від 24.11.66 р. Казимир повідомив, що всі будови маєтку в травні 1942 року були спалені партизанами. Із усієї бібліотеки, яку палили на газоні перед маєтком, уціліла лише ікона Матері Божої Остробремської.

Янек Шрамук писав пану Героніму: «Навколо все змінилося. Вікові ялини коло двору спалили при пожежі. Уцілів лише один свірон. Тільки солов’ї співають, як і раніше. Під час своїх відвідин Мутвиці ми стали і слухали солов’їв, згадували пана Героніма». 

А пан Геронім до кінця своїх днів мріяв побувати в селі, але це йому так і не вдалося. 

Ось так завершилася історія господарювання пана Героніма в маєтку села Мутвиця. До цих пір у польських виданнях можна зустріти інформацію про те, як у далекій глибинці Полісся успішно експериментував молодий поляк.