"Я закохалася в країну Полісся й Волині..." (Ванда Василевська)

У своїй книзі «Автобіографія» Ванда Василевська пише: «Недалеко від моїх Камен, відразу ж за Бугом, починалися українські села. Дивно, як події мого життя ніби навмисне йшли прямою дорогою в єдиному напрямі.

Мабуть, і тут теж вплинуло моє дитинство.
Українські пісні знав і любив мій батько, писав про них словами, повними захвату… Я ще змалку успадкувала від нього любов до України» .

Сам Леон Василевський (батько) у 1883 – 1884 роках навчався у Львівському університеті, дружив з Іваном Франком, перекладав польською мовою твори українських письменників, виступав з монографією «Україна та українська справа», у якій проаналізував ряд моментів з історії та культури українського народу, зв’язки польських та українських письменників, зокрема Т. Шевченка та польських засланців.

Стає зрозумілим, чому Ванда Василевська з такою любов’ю пише про українців. Ці почуття до нашої країни перейшли до неї з генами батька.

І взагалі, відносно того, чия вона письменниця, існують серед літературознавців різні думки. Про це дуже точно сказав Юрій Смолич: «Ми вважаємо Ванду Василевську письменницею польською, що жила й працювала з українським народом, а в Польщі інколи схильні поцінювати її як письменницю українську, що пише польською мовою».

Уперше на Рівненщині  письменниця побувала в другій половині 30-х років, подорожуючи по ріках Волині та Полісся. Тоді вона відвідала багато місць нинішніх Володимирецького, Зарічненського, Дубровицького районів. На байдарці В. Василевська плавала по багатьох річках і озерах Полісся. 

І скрізь розкішна природа викликала захоплення письменниці.

«Широкий Стир, - писала В. Василевська в «Щоденнику письменника», – буйною хвилею котиться по щедрій землі. Кущі калини в білому цвітінні, непрохідна гущавина квітів, а далі – дуби у високій, по пояс, трави та гнізда лелек на високих деревах. Запаморочливий запах квітів. Казкова земля, голуба, золота, зелена земля, здається, створена для щастя».

Проте щастя на берегах Стиру, Прип’яті та Горині Ванді Василевській не довелось побачити. Серед розкішної природи її, «як ніж, вражав скрізь стогін мужика». 

Ось «на березі Стиру два живі скелети в лахмітті. Молодий і старий. Але треба як слід приглянутись, щоб визначити їх вік. Глибокі морщини надають всьому їх видові вираз гіркоти. Пальці, як кігті птаха-хижака, худі, довгі шиї. На фоні зелені серед квітів, у сяйві сонячного дня ці люди здаються привидами.

- Пани, хліба!

Простягають до нас руки. Благаюче дивляться на нас».

Це мешканці села Біле нинішнього Володимирецького району. Він них письменниця дізнається про страшну трагедію в селі: «У хатах лежать опухлі з голоду люди. Старі, діти й хворі. Решта розбрелася за куском хліба по сусідніх селах, таких же знедолених, як і це».

А неродючі піщані землі позбавляють поліщуків надії на новий урожай: «Село Біле не збере в цьому році ні хліба, ні картоплі, і піде село Біле по світу».

Ванда Василевська бачила на Поліссі різкі соціальні контрасти. Кращі землі, пасовища захопили поміщики, куркулі, осадники, духовенство, залишаючи для решти селян білі піски, болотяні мочари та драговини.

«Без кінця тягнуться панські луки. А поруч з ними - столочені, поганенькі селянські пасовища. Над Стоходом, над Стиром гине, падає без корму селянська худоба, бо луки ці – пана Орди, пані Хайницької, батюшки з Рафалівки».

Край величезних природних багатств, Полісся манило до себе «всіх, хто почував, що тут можна вершити «хороші справи», користуючись темнотою, неосвіченістю, добродушністю тутешнього мужика. Злітаються, як ворони, почувши легку, вірну здобич».

За час своїх мандрів Ванда Василевська не раз бачила, як важко заробляли поліщуки на кусень хліба. Задля цього вони тягли вверх по Прип’яті та Стиру важкі баржі до Любашева, Луцька та інших міст. 

«Для заморських далеких портів, для чужих доків ростуть тутешня сосна і тутешній дуб, - з гіркотою відзначає Ванда Василевська. - А в мужицьких хатах нема палива, нема жердя для огорожі, нема брусів для нового хліва».

У книзі «Автобіографія» Ванда Василевська напише: «Протягом кількох років я мандрувала під час відпустки байдаркою по волинських та поліських річках, часто-густо добираючись туди, куди б не могла добратися дорогою, а тим більше, залізницею.

По черзі – Тур’я, Стохід, Стир, Горинь, Ясольда, Мухавець, більші й менші річки та річечки, що впадають до Прип’яті, і сама Прип’ять, озера, вузькі протоки серед боліт і села, і містечка, розташовані над водою.

Я закохалася в країну Полісся й Волині, в українську й білоруську землю, оповиту річками. Взнала долю людей, які тут жили в таких злиднях, що їх важко навіть змалювати буквами, боролися, гинули замордовані».

Це воістину признання у любові. З достовірних історичних джерел відомо, що поляки називали наш край «Полісся чар». Зачарував він і Ванду Василевську.

Через деякий час Ванда Василевська знову побувала на Рівненщині. 7 вересня 1939 року вона залишила палаючу Варшаву і разом з іншими біженцями попрямувала на схід.

На Рівненщині Ванда Василевська зустрічає Радянську Армію, бачить у поліських селах радість визволення. Деякий час вона живе у Рівному і лише в другій половині жовтня виїжджає у місто Львів.

У грізні роки Другої світової війни Ванді Василевській знову довелося побувати на Рівненщині. Вже з перших днів війни рівненська земля горіла під ногами окупантів. І письменниця публікує у газеті «Правда» від 18 липня 1941 р. статтю «На дорогах війни». У ній розповідає про події біля міста Дубно, зокрема, про прорив гітлерівців

У роки війни на Рівненщині діяло партизанське з’єднання імені Ванди Василевської.

Отже, Рівненщина займає помітне місце в житті та творчості Ванди Василевської.