«Спогади про Волинь, Полісся і Литву» Юзефа Ігнація Крашевського були видані у 1840 році в Парижі. Вони визнані одиним із найвідоміших творів раннього подорожнього письменства.
Для шанувальників минулого Зарічненщини особливо цікавими є два розділи «Спогадів». Перший із них – це "Осада Серницька".
Тут знаходимо захоплюючу розповідь про перебування в поселенні, яке було, як пише автор, «місцем особливим». Перебував письменник тут 7 квітня, коли «деякі породи верб пустили бруньки, на полях ледве деінде починали зеленіти дрібні листки, траву вкривали водні береги, а худоба, випущена на пасовисько, шукала з великими труднощами хоча б якогось більшого листя, щоб мати змогу захопити його губами.
Кози обгризали галузки, лошаки (муфлони) всілякої масті (білі, пістряві, руді, чорні, плямисті) по коліна в воді плямкали смачно пашею, від якої наші мериноси потруїлися б. Доїжджали ми греблею, потім частиною села пана Скірмунта до осади Серницької шляхти, яку я хоч і мав змогу спостерігати, але яка мені ніколи не видавалася так напрочуд оригінальною, як тепер».
Дізнаємося, що Серники стоять на річці Стубла, яка літом так пересихає, що її кури перейти можуть, але навесні несе на собі невеликі човни і навіть барки.
Автор порівнює два різні способи побудови села: за мостом – село пана Скірмунта з охайною, під шнур забудовою; осада ж шляхетська не має вулиць, кожен там живе і будується, де хоче, кожен хлівець в інший бік повернений.
А одяг! Жінки – босі, жовті, худі! Діти – напівголі!
Крашевський звертає увагу на те, що серницька шляхта зовні майже нічим не відрізняється від простих людей, з якими її поєднує спільне віросповідання і мова, а також однакові злидні. Єдине, що дозволяє їй попри все зберегти відособленість – це різновид пихи, відчуття вищості і часте посилення на переказ, згідно з яким шляхетські привілеї і герб колись надала шляхті сама королева Бона.
Письменник описує серницьких корчмарів Лахмана і Хеля. Їхні корчми тут для шляхти є тим, чим колись були у містах ратуші і ради, а орендарі можуть називатися правителями, бо без них нічого не відбувається.
Лахман шляхту мирить, сварить, наймає і половину їхнього заробітку собі бере, одружує, сварить бідних і багатих. З однієї сторони Стубли править пан Скірмут, з другої – орендар Лахман.
Ось письменник залишає село: «Я думав тоді про це дивне селище, про його звичаї і життя, таке бідове, про що свідчить хоча би їх одяг».
Звертає увагу дослідник на вбрання зубожілої шляхти: «Її семряги були білими, зшитими, як у селян (тобто, призібрані біля стану), коміри – іншого краю, пояси – не червоні, а чорні, на ногах постоли, як у інших, але із шкіряними ремінцями».
Згадує автор найзаможнішу родину Махновичів, а також Серницьких , Полюховичів, Дубінів, Шоломицьких, Шумків, Боричевських, Кудерницьких і т. д.
А ось роздуми автора про долю шляхти серницької:«Герб Серницьких не знайдеш в Нєшєцькому. Поміж шляхтою міститься і не шляхта, звільненці, які від панів звільнені і тут землі купують,– і таких звільнених існує кілька родин.
В околицях Серник є ще кілька подібних селищ шляхецьких, але інших не згадаю. Диковицька серед недоступних боліт ближче до Пінська розташована, але здається, що шляхта тамтешня втратила більше тієї особливої характерної гордовитості.
Хто знає, якими є їхня приналежність і походження? Чи є вони лише частиною великої шляхетцької родини, чи все ж таки залишками якогось народу розсіяного, який примандрував в ці краї, і якому надано свободи, як то часто бувало.
Залишаємо це питання для подальших досліджень».
Немає коментарів:
Дописати коментар