«Покійниця на голові мала намітку. У труну клали все, що небіжчиця любила, до чого торкалася щодня і чого могла потребувати там, по той бік темної води, за яку зайшла. Люди хрестилися широким потрійним хрестом, уклонялися низько перед іконою в кутку хати.
А ось розмова біля небіжчиці:
- Дайте льону, вже не буде прясти його, хай же візьме пасмо з собою.
- Хліба принесла шматочок, не знаю, чи у вас є, поклади, Олесю.
- Зніми, Параско, того рушника над столом, самі гаптували.
- Біжи, Олесю, до клуні, може, невимолочених колосків знайдеш.
- Сіна б жменьку отут біля ніг покласти.
- Вуглинку з печі дайте, мало вона вогню розпалила.
- А дай-но, Олесю, другі личаки. У далеку дорогу йде, хай має в запасі.
- А кухлик? Щоб мала чим напитися, як пити схоче.
Старші жінки на похорон вдягалися в темне, але дівчата були в кольорових хустках.
Покійницю перевозили на човнах. Кузьма, сідаючи в останній човен, намалював на піску рівну лінію і хрест, щоб жалобна процесія не потягла за собою ще одного похорону, щоб між нею і селом виріс поділ і знак, що захищав вихід на воду, яка зараз була шляхом до могили.
- Труна важка. Баби всього напхали. Нащо воно там їй здалося?
- Здалося, не здалося, а так годиться. Завжди так було, то їй теж належить.
Жінки заводили голосно, жадібно, як чайки понад луками. На поставлений хрест Олеся повісила фартушок, тканий червоними смужками.
- Сусіди кохані, приятелі наші, на почастунок прошу до нашої хати, за наші низькі пороги, матір мою, що померла й сьогодні похована, вшанувати як годиться.
У печі в горщику клекотіла картопля, голосно сичав жир, на якому смажили млинці, жарили рибу, варили юшку з риби.
По самогон Олеся послала в десяте село, бо тут ніхто самогону не гнав, не було з чого.
Чарка йшла колом від старих чоловіків до молодших».
Немає коментарів:
Дописати коментар