Легенди та прикмети села Морочне (за романом Андрія Дугінця "Стохід")

У романі російського письменника Андрія Дугінця "Стохід" відтворено багато цікавих легенд. Усі вони записані в селі Морочне.

Антосі всі завидували, бо лелека другу весну селився над її закутком. Бузько приносить щастя в той дім, на якому виведе пташенят.

Коли Григорія забирали в поліцію, усі в хаті присіли на хвильку на лаві (аби добре було).

Якщо в юнака перша зорана борозна пряма, то й життя піде рівно, спокійно.

Якщо замість овочів біля будинку росте жито, значить, тут живе вдівець чи бездітні старі.

Одна з легенд розповідає про походження назви села Морочне: «Розповідав батько діда Конона, що прадід був відважним воякою. 

Погнався він із загоном партизанів за французькими солдатами, настиг їх у Пінських болотах, перебив. Але й самі партизани полягли в бою.

Зостався в живих лише він. Та й то заблудився в непрохідних болотах, закружили його болотні вогні, заморочили.

Якось дійшов до лісу. Зрубав собі хатинку й зажив відлюдником. Їв дичину, рибу, гриби. А від запасів залишилася лише засушена дичка-груша. 

Довго беріг її як єдину пам’ять про матір, яка виряджала в дорогу. Потім закопав грушу в землю перед своїм куренем і забув.

І тільки через два роки помітив три стрункі молоді деревця. Потім знайшов на болотах таких же, як сам, відлюдників, які рятувалися в кущах від панського гніву. Розжився у них зерен жита. Почав розчищати ліс, сіяти, завів худобу.

Дізнавшись про цю історію, прозвали його замороченим. Згодом навколо одинокої хатини виросло село, і стали називати його то Морокою, то Морочною».

Одна з легенд розповідає про те, як циган з голки багатів: «Дожився циган до того, що зосталася в нього тільки голка в драній шапці. Нічого продати. 

От він і давай мізкувати: продам голку подорожче, куплю шило; понесу шило чоботарю – виміняю на черевики. Продам черевики…Так дійшов до коня. А тоді голодна смерть хвать його за горло».

Висновок селянина: працювати треба. 

Письменник Дугінець записав у Морочному легенду про звірячу жадобу до наживи пана Казимира: «Був посеред непрохідної трясовини, прозваної Чортовою дрягою, острів. Старі люди твердять, що на тому острові, серед гущі лозняку та очерету, жив сам чорт, господар болота. 

Кажуть, що квітневої ночі, у самий розлив, батько нинішнього пана Казимира пробрався туди на човну й  всю ніч один на один розмовляв із нечистим.

Те, що старий туди плавав, - суща правда. А от про що розмовляв поміщик із дияволом, ніхто не знав цілий тиждень.

Але потім все вияснилося. Навіть дітям стало зрозуміло, про що торгувався пан з чортом. Керуючий на сходці показав папери з печатками та жовтими диявольськими підписами.

За цими паперами всі болота навкруги переходили у власність пана Жестовського, і за кожен клаптик сінокосу чи орної землі на болоті тепер треба було платити чи відпрацьовувати.

І ще в цих паперах було написано, що тепер пана Казимира Жестовського слід величати ясним паном та ще й графом.

Через рік після цієї події багато мужиків стали боржниками ясного пана. Бідняки розуміли, що вони скоро розоряться, вимруть, як мухи, але боялися навіть пошепки сказати недобре слово про пана, який продав душу нечистому».

Ось так пояснювали свою бідність поліщуки.

Серед звичаїв, описаних у романі, заслуговує на увагу обряд виготовлення хреста-оберега та рушника-оберега: “При неврожаї, при падінні худоби, при повіні – у всяку негоду морочляни ставили жертву Богу: великий сосновий хрест, увішаний красиво вишитими рушниками та фартушками. 

Причому, все робиться за одну ніч. Чоловіки із заходом сонця їдуть у ліс за сосною для хреста. А жінки прядуть льон. 

У північ тчуть. Після перших півнів вишивають. А на світанку з молитвою і поклонами вивішують своє рукоділля на хрест.

Бог мовчки приймає жертву. Сонце й дощі з охотою його вибілюють. Осінні вітри тріпочуть і рвуть полотно на вузькі смужки». 

Цей звичай на Поліссі зберігається й донині.