Широкий Стир, вибігаючи з-за обрію, вигинається біля пристані Топець, розливається навсібіч, і низенькі береги ледь-ледь стримують його. На березі, втомившись, затихли трактори; височіли гори навезеного лісу.
Віддалік, на тихому плесі, спокійно влігся довжелезний пліт, ніби вигріваючись на призахідному сонці.
Завтра на світанку його потягне катер звивистою водною дорогою до Пінська. На плотах стануть люди у довгих гумових чоботях, брезентових брюках і куртках, з баграми у руках.
А зараз вони вмостились на траві під вільхами. Переговорили про все: наступний рейс, сімейні справи, підступність обмілин, випадки аварій.
— Бригадире, є новина,—обізвався і наймолодший, Василь, який тільки-но приступив до роботи.—Зустрів я в Зарічному одного чоловіка, пісні народні записує. Як почув, що я плотогон, то почав розпитувати про якихось плисаків і їхні пісні, збирається приїхати до нас. А що таке плисак — убий не знаю. Я йому сказав, що на плоти риба сама викидається із води. Щоб зацікавити...
Бригадира Феодосія Тихоновича Хомича новина не здивувала. Покурюючи люльку, він, здавалося, нічого й не чув, дивився у надвечірнє заріччя, порізане вузькими довгими смужками туману, що висіли над меліоративними каналами. Там, ніби гостроверхі шоломи казкових богатирів, стояли копиці сіна. А далі темнів ліс.
— Скільки ж то Стиром, Прип'яттю пропливло тих плисаків навіть за мій вік, а слово забулося,— перегодом каже Феодосій Тихонович.— Чув, Василю, про бо-корашів? Може, й картину бачив, як вони гнуздають бурхливий Черемош, стоячи на плотах? Так от: на Буковині нас, плотогонів, називають бокорашами, а тут, на Поліссі,— плисаками. Ти і є плисак.
— Не звучить,—новачок підвівся назустріч чоловікові, котрий підходив до гурту.— Правда, Іване Дмитровичу? Хай краще буду сплавником... Бо й назва плотогон уже мало підходить до нас: хіба гонимо плоти? Катер тягне.
— А чому тобі не до вподоби плисак?— запитав, присідаючи до гурту, капітан катера Іван Дмитрович Федюшко.—Пливеш по річці—тому й плисак. Влучна назва.
— Старовиною відгонить,— скривився Василь.— Тепер і доярка—майстер машинного доїння корів, а вантажник — оператор.
Феодосій Тихонович підсунувся ближче до нього:
— От ти, хлопче, не любиш старовини. Та й справді: тобі про майбутнє думати. Але знати історію не завадило б. Ось хоч би про те, яка давня наша професія і що воно за люди були, оті поліські плисаки.
Багато чого не знав новачок: що дубові бруси називалися ванчосами, дубові колоди — верходульцями, а дванадцять колод, збитих рублем (перекладиною) і наглями (такі гранчасті цвяхи),— гуськом, що три чи чотири гуськи — полпасок, його сплавляли два чоловіки...
— Ну от ви все знаєте,—усміхнувся Василь.—А скажіть, чому отой горбочок за Іванчицями називається Савиною горою?
— Думаєш, не знаю?—усміхнувся і Феодосій Тихонович.— Був такий Сава, провідник плотогонів, чи, як по-теперішньому, лоцман. Знав усю річку як свою долоню. Пан завжди наймав його, бо ніхто так щасливо не проводив плоти через усі мілини, як він.
От випливає Сава попереду плотів у маленькому човні, де мілина — втикає жердину, або, по-плисацькому, вару, а де глибокі місця — то жердину з віхтем соломи, що називалось вінком. Дивляться плотогони на ці віхи — і пливуть собі спокійно.
А раз трапилося так, що плоти сіли на мілину: один на одного напирають, налізають — таке там почалосяі і нічого не можна вдіяти. Сава побачив це і кинувся помагати плисакам. Поміж колодами у воді і загинув.
А був не винуватий: то другий пан, щоб нашкодити сусіду, підіслав своїх людей, і вони переставили віхи... Поховали Саву на березі річки, насипали високу могилу — от і стала там Савина гора.
— Важко, важко було їм раніше,— повертається Василь до капітана катера Федюшка.— Надіялись, бідолахи, лише на течію води та на оті свої дригавки...
— Це називалося: сплавляли вольницею,— нагадав Федюшко.
— ВольницяІ Була як те путо на шиї. А не скинеш, бо голод без пута задавить,— каже Феодосій Тихоно-вич.— Майже на рік розлучалися плисаки із сім'ями, з коханими. Казали тоді: трудимось на річці «від льоду до льоду». Дівчата і хлопці співали таку пісню-веснянку:
Весна красна, весна красна,
Вже з стріх вода капле,
Вже нашому плисику
Бистра річка пахне.
Нехай пахне, нехай пахне,
То і помандрую.
Таки свою дівчиноньку
Іншим не дарую.
Деякі назад не верталися, у дорозі гинули. А причвалає чоловік додому—пообгнивала шкіра на ногах у постолах, од вітру хитається. У піснях правда тих часів осталася.
Андрій Павлович Ходневич і Антон Йосипович Гричина, найстарші плотогони, пригадали ще одну старовинну пісню про те, як плисаки горовали і співали на плотах:
Не все ж то гороват,
Станьмо пісню заспівати
По плисацькому життю
На водяному буттю.
Браття наші коханії,
Матки, сестри, всі любії,
Плисацке життя наше
Не такеє, як то ваше.
Ви во свято святкуєте
Прийде будень — горуєте,
А ми щодень од поранку
До вечора безперестанку.
Ми то тепер всюди були:
Польщу, Пруси ісходили,
Брест-Литовський і Гданськ-місто...
Така була «вольниця» і при панській Польщі. Від зорі до зорі люди не знали спочинку, знеможені, правили плотами, і за це мали один злотий на день.
— Василю, а знаєш ти, хто такі бурлаки?— питає Микола Петровець.
— Як — хто?— стенув плечима Василь.— «Бурлаки на Волзі».
— Бурлаків з Волги всі знаюгь, бо Рєпін їх намалював. А бурлаків на Стиру тільки наші діди згадують,— продовжує Петровець.— Запряжуться чоловіки у полотняні шлеі' і тягнуть баржу. Ноги до колін грузнуть у багні, в прибережному мулі. З лоба — піт, з поранених ніг — кров...
...Плисаки розходилися на ночівлю. Завтра треба в'язати нові плоти.
Капітан катера Федюшко поведе лісний караван до Пінська.
Посилання на джерело: http://ukrlit.vn.ua/lib/demyanchuk/15.html
Немає коментарів:
Дописати коментар