Історія села Річиця

Недалеко від районного центру (за 21 км) розмістилося село Річиця.

Перша письмова згадка про село відноситься до 1553 року, але, ймовірно, перші поселенці на території майбутнього села з’явилися набагато раніше.
Про це свідчать археологічні знахідки, які відносяться до періоду кам’яного віку. Це кам’яні наконечники до списа та кам’яні сокири, які нині передані до музеїв.

Зараз село має площу 38,756 км² і кількість населення (станом на 2007 рік) 653 особи. Є школа, клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв'язку. 

Відстань до обласного центру  Рівне – 202 км. 

Окрасою Річиці є спокійна річка Виро́к, яка протікає через усе село, розливаючись невеличкими ставками та заплавами, і на околиці його впадає в обійми повноводного Стиру. 

Оспівана у піснях,  бурхлива, крутої вдачі, річка Стир, що теж протікає селом, при наближенні до нього ширить русло, сповільнює свій біг, ніби набирає сили, щоб ще завзятіше нести свої води далі, на зустріч із Прип'яттю, а з нею – до славного Дніпра-Славутича.

Як не дивно, але легенди про походження назви «Річиця» дуже часто переповідалася різними старожилами, які виїхали або й досі проживають на території села, але вони завжди сходилися. Різниця була лише в маленьких деталях, які з часом зникли взагалі. Зараз ми знаємо ось таку легенду про походження назви села.

Це було в сиву давнину, тоді, коли з'явилося наше село. Не було спочатку в нього назви, бо воно було невелике, закинуте в глибоких лісах та нетрях.

Заселяли його сильні, роботящі та сміливі люди. Можливо, Сьохи, Палії чи Лідичі.  Поселення це лежало між великою річкою Стир та малою швидкоплинною річкою Вирок. Ці річки годували людей рибою, оберігали від дикого звіра. 

Недалеко Вирка, на піщаному горбку, під віковічними дубами, стояла невеличка дерев’яна хатинка, крита соломою, у якій ріс-виростав гарний хлопець Іванко. Ще зовсім малим він став вправним рибалкою. Згодом навчився робити легкі та міцні човни. Над усе хлопець любив річку, її силу, свіжість та вічний рух. 

В Іванових сусідів росла дочка-одиначка Ганнуся. Моторна, роботяща, ніжна і добра, як весна, а привітна і щедра, як Боже літечко. А краса? Хоч води з лиця напийся. Іванко задивлявся на Ганнусю, а одного разу зустрілися з нею віч-на-віч біля річки. Довго молодята говорили про різні справи. 

Але очі їхні випромінювали вічну закоханість одне в одного. Із цього часу зустрічалися вони на одному й тому ж місці, біля річки, під округлими кущами верболозу. Зустрічі були короткими і нечастими.

Життя серед прекрасної і водночас жорстокої поліської природи було тяжким. Треба було багато працювати, щоб здобути їжу і все інше для життя. 

У поселенні всі здогадувалися, що восени поберуться Іванко з Ганнусею. Але зараз тільки починалося раннє дощове літо. Майже щодня йшли проливні дощі.   Розлилися річки, із калюж утворилися цілі озера. Все село вже було залите водою. А вода все прибувала та прибувала. Жертвою цієї повені стала й Ганнуся. 

Забрала холодна стихія Ганнусю навіки Й понесла десь у море. Все село оплакувало дівчину. А Іванко?..

Іванко кожного ранку, як сходило сонечко, і кожного вечора, як воно заходило, ішов на те місце, де вперше поцілував свою любку, і тужно виплакував своє невимовне горе, звертаючись до річки: “Ріко, річице, верни мою Ганнусю або забери й мене до неї!” 

Його жалі й муки чули сусіди із сусіднього села (через річку), яке носило назву Телковичі. Часто, дуже часто до них виразно долітало слово «річице». Ось ті сусіди з Телкович і назвали поселення Річиця. Згодом і Сьохи, і Палії та Лідичі почали називати своє село Річицею.

Отаку легенду оповідає нам історія. Вірити їй чи ні – це вже особисте діло кожного. Але деякі моменти можна прослідкувати й зараз: біля Стиру часто відбуваються побачення закоханих, а те, що відбувається за річкою, у сусідньому селі, дійсно дуже добре чути, особливо коли святкують якесь велике свято чи весілля.

Палій, Дивульський, Сьох, Саган, Лідич, Петрушкевич – це найпопулярніші прізвища у селі. Коли подивишся на перепис населення села,  напрошується висновок, що його мешканці  всі є родичами. Це свідчить про те, що село спочатку було невеличким хутірцем, у якому проживало лише декілька родин.

Тривалий час село перебувало під польським володінням. 

У роки Національно-визвольної війни 1648-1657 років жителі села піднялися на збройну боротьбу проти поляків. 

Історія села зазнавала таких же змін, які відбувалися і в державі, до якої воно входило. 

На початку 1918 року було проголошено Радянську владу. 

У ході громадянської війни влада змінювалася не один раз. Внаслідок загарбання західноукраїнських земель Польщею, село увійшло до складу Пінського повіту Поліського воєводства Польщі. 

Знову в селі стали хазяйнувати польські пани, а селяни працювати на них. Звісно, про покращення життя людей не думав ніхто. 

Так тривало до 1939 року. У вересні цього року вся Західна Україна була возз’єднана з УРСР. Тільки почало налагоджуватись життя, як світ сколихнула страшна звістка: почалася війна, яка не обминула і Річицю. 

Багато селян пішли до лав Червоної Армії,  мужньо боронили рідну землю. Чимало з них не повернулися з фронту. 

За тимчасової фашистської окупації у навколишніх лісах діяли партизанські загони, яким жителі допомагали продовольством, одягом. 

На фронтах німецько-радянської війни та в партизанських загонах билися проти нацистів 82 жителі села, 36 із них отримали нагороди, 54 чоловіки загинуло. 

Страшна доля німецького рабства не обминула річицьких юнаків та дівчат, які свою молодість і силу змушені були витрачати на користь країни, яка полонила їхню землю. У березні 1944 року село було звільнене від гітлерівських окупантів. 

У 1949 році в селі було створено колгосп ім.Орджонікідзе. Селяни стали колгоспниками. 

На території села Річиця до 1939 року діяла семирічна польська школа, рік заснування якої невідомий. Діти навчались в будинках пана Рудницького (нині приміщення майстерні школи) та Лідича Марка. 

До 5-го класу навчання було безкоштовним, після 5-го - платним. Заняття проводили польською мовою пані Яновська, пан Анджей та пан Болеслав. 

Директором школи був пан Іван Палюх. Два рази на тиждень (середа, п’ятниця) приїжджав священик Горячко навчати дітей слову Божому. 

До школи могли ходити лише ті хто міг придбати все необхідне для навчання. Викладалися предмети: арифметика, читання, історія, трудове навчання, польська мова, природа географія. 

Існували покарання за невиконання завдань або порушення поведінки. 

Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною з 1939 року по 1941 рік в селі діяла українська школа, у якій директором був Коробка Іван Григорович, студент Львівського державного університету. 

У часи німецької окупації деякий час знову функціонувала польська школа. У 1942 році навчання перервалося. Восени 1946 року почала працювати школа. Цей рік і вважається роком заснування школи. 

Навчали дітей вчителі, які приїхали з Полтавщини, Донеччини, Київщини. Це Пшенична Л.І., Кісіль В.В., Ярошенко М.., Дункан Р.В., Коваленко (Шарко) М.П., яка й очолила вчительський колектив. 

Відкрилися два початкових класи, які об’єднали близько двохсот дітей різного віку. Декому з учнів першокласників виповнилось 14 – 15 років, декому – сім. Навчалися в умовах повоєнного часу голодні, напівроздягнені. Серед учнів було багато напівсирот та сирот. 

За одяг слугували домоткані сорочки, штани, спідниці. У 1950 році вчительський колектив поповнився новими кадрами. У цьому ж році було відкрито 5-А та 5-Б класи (так звана «прогресивка»), наступного – 6 клас, а перший випуск відсвяткували в 1953 році. На цей час директором був Бухало Г. В. 

Навчалися все в тому ж таки будинку пана Рудницького у дві зміни. У 1956-1959 роках приміщення школи було добудовано.

Посилання на джерело:http://vk.com/topic-22415182_25450230