Влітку та восени 1995 року віддалені села Зарічненського району обстежувались студентами IV курсу РДІК - Оленою Прохорчук, Тетяною Пархоменко, Василем Пилипенком, а також викладачем-хореографом А. Самохваловою.
Виявлені зразки народної творчості (аудіозаписи, розшифровки касет) були передані у фонди лабораторії Поліссязнавсгва (на той час очолювані Людмилою Марчук) [1, 207].
Тільки через с. Серники пролягали маршрути 2-х студентських експедицій, тож не випадково саме тут була записана значна кількість різножанрового фольклору.
Згідно з академічним виданням «Історії міст і сіл Ровенської області» перша письмова згадка про село датується 1449 роком, до 1940-го року село Серники носило статус містечка [2, 307],
Рікою Стублою Серники поділені на дві частини: «шляхту» та «мужики». Як пояснюють його мешканці, це пов'язано з тим, що з одного боку річки жили переважно поляки, а з другого - українці. До недавнього часу такий поділ був досить відчутним. Навіть рибу в річці ловили з різних боків, і важко пригадати, щоб з подібною метою хтось з рибалок переходив міст [3].
З польового звіту керівника літньої експедиції (29 червня - 2 липня 1995р.) А.Самохвалової дізнаємося, що територія «мужиків» відома серед односельців під назвою «Нове Село» (була заново відбудована після спалення німцями в роки Другої світової війни). Тільки на боці «шляхти» збереглись старі будинки, там же знаходиться й православна церква.
У селі поширені перекази про дивний камінь, який можна побачити біля церкви. Кажуть, начебто він «росте з-під землі», «має корені». Згідно з іншими переказами, цей камінь був поставлений ще в ті часи, коли село було винищено шведами... До приходу радянської влади на камені був хрест.
У 20-30-ті роки XX століття два дерев'яні хрести традиційно знаходились на боці «мужиків» (знищені за радянської доби, відновлені за, незалежної України). Як згадує Климович Ольга Платонівна, 1922 р.н.: «Раніше біля хрестів святили паску і печених «поросюків».
Під час першої експедиції в с.Серники від інформаторів Костю-кович Марії Платонівни, 1930 р.н.; Ксстюкович Віри Платонівни, 1932 р.н.; Климович Ольги Платонівни, 1922 р.н. (Нове село); Полюхович Ганни Філіпівни, 1914 р.н. («шляхта») були зібрані цикли календарних пісень: «зима», «весна», «літо», «осінь»; а також весільні пісні; записані танці; дитячі ігри; загадки.
Вереснева фольклорно-етнографічна експедиція в с.Серники (за участі й авторки даної статті) була плідною на музичні знахідки, зокрема від скрипаля Горицевича Павла Івановича, 1925 р.н., записані народні пісні: «Погубили корови...», «Да пливи, пливи...», «Ой ти, дівчино, червоная вишня...», пісня-коханка «Я до Дарки ходив, в Дарку влюбивса...», мелодії «Шивертом-вивертом», «Трійці»; весільний марш до вінчання, мелодію з піснею «Весілля», мелодії молодим «Под порцію», «Молодим на сто лят...»; українські частівки, вальс «Баламута, вийди з хати, хочу теба розкохати...», три польки: «Гопці-цюці», «Куда ти, жинонька, по ба-зароку біжиш...», «Польку-кадрелю»; «Гопак», «Козачок» та ін. [4].
Значна кількість фольклорних записів пов'язана з весіллям, і це не випадково, адже воно є однією з найважливіших подій у житті людини. Порівняно з іншими видами родинно-обрядових пісень (хрестильними, голосіннями) весільні пісні продовжують залишатись найбільш повно збереженими зразками усної народної поетичної творчості.
Так, традиційний обряд випікання весільного короваю не обходився без коровайних пісень. Маловідомими серед них є пісні, в яких згадується участь в обрядах чоловічої статі, тим ціннішим фольклорним зразком є обрядова пісня «До нашого коровая пустили да негодяя...». Обряд зустрічі молодих солодким медом та восковими свічами супроводжувався піснею «Через верби, верби, та на тих вербах квіти...».
Пригощання свекрухою звінчаних молодят згадується в пісні: «Ой свекорка й рада, наварила да винограда...» Інші пісні виконувались свашками: «Ой мамонька ж, ютко, да увертайса хутко...» [5], «Єй стояв коровай й у неділю...» [б].
Зроблені в селі етнографічні записи розширюють ареал побутування маловідомого обряду «змагання короваю», раніше зафіксованого в окремих селах Дубровицького, Рокитнівського, Рівненського районів [7,109]. Його варіант у сс. Серники та Вичівка Зарічненського району відбувається з короваєм з боку молодого та„хлібом (булкою) із свічкою з боку молодої [5].{mospagebreak}
До весільних обрядових ігор у с.Серники належить гра в «Зайця» (характерна риса - почерговий біг то в один, то в другий бік). Вдалося записати повний текст пісні-супровіду [5].
Інший танець, що побутував в селі - «Довгий», виконувався під пісню: «Ох хлопці, да соколики, / Підвяжіте да постолики.» [8].
З календарно-обрядового фольклору записано жартівливу веснянку «на хлопців» «Плавала качечка кола берожечка...» та жниварську пісню «Жніте, й женчики, й жніте...» [б], [8].
Численні народні перекази супроводжують календарний цикл літніх свят. Згідно з одним із них на Зелені свята можна зустріти русалок. Першими присутність демонологічних істот відчувають домашні тварини: вони стають полохливими, не слухають наказів господаря. Чоловік, який опинився в лісі, щоб накосити вівса, здивувався незвичній поведінці коня й мимоволі став свідком русалчиного свята. Він побачив, як русалки — двоє дівчат та хлопець – впродовж всієї ночі витанцьовували краков'як, коли ж з'явились перші промені сонця, — музика стихла, а русалки увійшли в чорну горобину [б].
Сумна жіноча доля оспівана в піснях про родинне життя. Окремі зразки таких пісень: «Йой у полю два дубочки...» та «Ой я ж в бору ягід беру...» [б], [9]. У першій співається про двох братів, які віддавши сестру заміж, наказують їй не приїжджати в гості впродовж довгих 7 років; їхньому ставленню протиставляється чуйність сім'ї свекра [б]. Друга пісня, навпаки, оповідає про підневільне становище невістки в свекра, адже за день їй наказано надоїти 9 корів та виконати 7 справ, тож не дивно, що бідна невістка забуває на полі свого сина; горю зараджують брати, які знаходять сина та повертають його матері [9]. У пісні «Там за горою, та й за крем'яною...» жінка нарікає на жорстокість чоловіка, що завдає болю дротяною нагайкою (подібний сюжеті в пісні «Кажуть люди муж добрий...») [9]. Не кращою є доля дівчини-сироти: «Гіркая сиротина я й до году...», «Ой да на камені чорний ворон кряче...» [9].
В селі побутують пісні про кохання: «Попуд гаєм зелененьким...», «Ой ти, дубе кучерявий...», «Ой у полю озеречко...», «Ой мила кума, люба...»,«Ой я тебе не питаю...» «Ой береза моя кучерявая...», «Чарочка й рюмочка й храмовая...», «Ой не лежи вітре в межі...», «Ой за гаєм зелененьким...», «Да й приїхав козак з поля...», «Ой гілля, гусоньки...» [9].
Етичні погляди на родинні стосунки відображені в місцевій баладі «Мої воли недужи, не везіте в кальози...». Ця пісня про сестру з братом, які не здогадуючись про існуючі між ними родинні зв'язки, побралися; а щоб спокутувати свій гріх, перетворились на квіти-братки [6]. Сюжет балади «Ой пузволь. Боже, неділеньки дождати...» поширений по всій Україні: молода дівчина не дотримується свого слова вийти заміж за парубка, що привезе чарівне тройзілля, то ж виправданою є й розв'язка балади - смерть дівчини за зраду.
Тема вірності, кохання простежується і в пісні «Битим шляхом москалі йдуть...»: помираючи, «козаченько» заповідає товаришам переказати останню волю жінці - не оплакувати його загибель, а виходити заміж за іншого [9]. Протилежний сюжет пісні «Чом в неділю рано ще сонце й ни сходить...»: зрада жінки (поява чужої дитини) змушує козака покинути сім'ю [9]. Окрім українських, відомі в селі й зразки російських народних балад «Садилса я на кресло...», «Ехали солдаты со службы домой...» [10].
Від Полюхович Агафії Михайлівни, 1905 р.н., була записана низка солдатських пісень: «Ти калинушка-розмалинушка...», «В двенадцать часов темной ночи...», «Пришло письмо печальное...», «Весілля не грають, гіркей водочкі не п'ють...» (про рекрутський набір у солдати в 21-му році); від Костюкевич Ксенії Платонівни, 1925 р.н., — соціально-побутова козацька пісня «Йшов козак, у похід забиравса...».
Майже забутим є жанр усної народної поетичної творчості – молитва. Тільки один зразок його зафіксований нами в с.Серники [5]. У народній молитві «У неділю раненько да й сонейко сходить...» згадується сон Божої Матері, в якому вона водить по святих містах свого Сина, та про його страдницькі муки за гріхи світу: «Кілько на древі листу, / Кілько у морі піску, / Стілько в чоловіка грехов». Молитва має захищати від будь-якої насильницької смерті, а також від топлення на воді чи «угару» від вогню. За 65 км від с.Серники розташоване село Вичівка, перша письмова згадка про яке датується 1553 роком [2, 303]. За польовими матеріалами А.Самохвалової, у Вичівці побутували цікаві дитячі ігри, пісні, танці, серед яких «Валєц», «Оберечок».
Тут, як і в сусідніх селах, зафіксований звичай малювати крейдою «лінію-коло», хрести на хлівах, зберігаючи малюнок впродовж року. За місцевими уявленнями, такі обереги мали захищати худобу від вужів. У селі були опитані інформатори: Парчук Ганна Каленівна, 1906 р.н., Кідун Євгенія Василівна, 1923 р.н.; родинний квартет у складі Шепелик Ольги Іванівни, 1944 р.н., Місюри Надії Миколаївни, 1950 р.н., Місюри Надії Василівни, 1978 р.н., Місюри Галини Василівни, 1976 р.н.{mospagebreak}
Під час експедиції оригінальною знахідкою став фрагмент старовинного жіночого головного уборул- намітки, що мав традиційне для Полісся червоне оздоблення (належав Парчук Ганні Ка-лениківні, 1906 р.н.). Зауважимо, що в колекціях Рівненського обласного краєзнавчого музею зберігаються лише три намітки із Зарічненського району: з Омиту, Серників, а також Вичівки [17088/ IV Т 3639], [18125/IV Т 3718], [17108/IV Т 3655]. Архаїчність такого весільного серпанкового убору підтверджують польові матеріали: «У свекрухи накидають серпанок на голову. На серпанку (кінцях — Т.Пархоменко), який тягнеться за молодою, зав'язують гості вузли, щоб родилися дітки.» [11].
За вісім кілометрів від районного центру розташоване село Вовчиці, перша достовірна згадка про яке сягає 1561 p. [2, 303].
Участь у складі експедиції хореографів О.Прохорчук, А.Самохвалової зумовила увагу до місцевих народних ігор і танців. Так, були зафіксовані танці: «Коханочка», «Коза», «Гречаники».
До танцю «Коза» виконувалась пісня «Казав батько козу дам / Козу дам, козу дам, / Козенята не продам.» [12].
Під час виконання танцю «Коханочка» дівчата стають парами, руки тримають навхрест і рухаються по колу. Основний рух - «мілке переступання» (при виконанні руху коліна легко зігнуті):
1 такт: раз - невеликий крок правою ногою вперед на всю стопу; і — невеликий крок лівою ногою вперед на всю стопу;
2 такт: повтор 1-го такту, тільки з лівої ноги.
Через 8 тактів дівчата зупиняються, повертаються обличчям одна до одної й роблять «плескач» (вдаряють в долоні, ніби струшуючи борошно) [13].
3 календарно-обрядового фольклору записані апокрифічні колядки про пошуки Христа «жидовою» - «Ой там на горі там горять огні...» [14], «Упала зоря посеред двора...», а також про Божу Матір, яка, шукаючи Сина, зустріла трьох «колядок» («Тростила трости з калини мости...») [15]. Мисливське полювання — поширений сюжет колядок парубкові. Його мотиви знаходимо в колядці «Ой рано, рано куроньки піли...» [16]. Зовсім інші міфологічні мотиви притаманні колядці «Стоїть яворко тонкий високий...», у ній сокіл мріє збудувати мосточок, звити весільний віночок, щоб побратись з коханою рибкою [17].
Серед «троєчних» пісень варто виділити: «Трійца, Трійца, Пресвятая Богородіца...», «Косарі косять, а вітьор повеває...» [14]; петрівчаних - «Тепер у нас Петровица...», «Святий Петро Іллю кличе...» [17]; жниварських - «Ой я жала не лежала...», «Перенеси, Боже, хмару...» [14].
На жаль, мало зібрано зразків родинно-обрядового фольклору, лише 3 колискові пісні та 5 весільних. Серед останніх дві коровайні: «Короваю, мій раю, я ж тебе вбираю...» (виконувалась під час вбирання коровая), «Коровайници ручки мили...» (при виливанні води з-під тіста під вишню) [16]; «Ой мати сина виражала, місяцом опаразала...», «Політе рожейку, стеліте дорожейку» (до вінчання); «Не лякайса свату, що перезви багато...» (за столом) [17]. Козацька пісня «Ей за Дунаєм да сталася новина...» була записана від Шваї Марії Михайлівни, 1940 р.н.; повстанська пісня «Ой там старий батько окопи копав...» - від Манкжа Володимира Івановича, 1933 р.н.
Улюбленими залишаються в с.Вовчиці пісні про кохання. Деякі з них: «Ой ти, дівчино, розмаїтеє зіллє...» (про парубка, який зрадив кохання дівчини, одружуючись на іншій), «По саду ходила, цвіточки рвала...» (про сватання козака до сироти, чеснот якої не знайти в жодному з 8-ми міст) [16], «Ой на горі на високій...» (про дворянина, який просить дівчину втамувати спрагу коня з «ведеречка», а свою — із «кубочка»), «Ой казали подорожниї ж люди...» (про дівчину, що ніяк не дочекається сватів від милого) [14], «Ой сяду я край стола...» (про жінку, яка шукає милого на Дону, проте замість нього знаходить могилу під калиною) [18].
Про складні стосунки між невісткою та свекрухою співається у піснях: «Калина й малина червоная, й журавлино...», «Калино-малино, голля поламала...» [14]. Сюжет парування працьовитого чоловіка з питущою жінкою покладено в основу пісні «Гей поїхав Сав родімий у поле горати...» [17]. Нелегке родинне життя рекрута згадується в пісні «Ой у полю-полю стоїть два дубочки...» [17].
Серед самобутніх зразків поетичного фольклору особливе місце належить народній баладі. Один з віднайдених сюжетів балади «Ой чи то воли по горі ходили...» пов'язаний з отруєнням козака, якого любили дві дівчини [14]. В іншій баладі - «Задумала Маруся, пішла в сад гулять...» розповідається про дівчину, що зустрічалась з двома парубками, один з яких, зраджений у своїх почуттях, втопив її у криниці. Важливою є дидактична роль цієї балади: народна мораль засуджує поведінку легковажної Марусі, але й не схвалює насилля-самосуд парубка, тому закономірною є розв'язка сюжету — арешт вбивці [15]. Ще одна балада «Покололаса сухая лещинонька...» розповідає про кохання, яке не зважає на соціальний стан закоханих (бідний козак - багата дівчина), про раптову хворобу козаченька та його милої, смерть козака й вірність коханої [12].{mospagebreak}
На наш погляд, своєрідною перлиною цього жанру є балада «Ой там на горі, ой там на крутій...» [17]. Поширеність сюжету вірності голубів підтверджується варіантністю балади: 19 зразків названого сюжету вміщені в академічній збірці українських народних балад [18,149-163]. Голубина вірність - це найвищий еталон подружніх відносин. Коханого ніхто не в змозі замінити, бо він єдиний і неповторний. Передчасна насильницька загибель , милого спричинює невтішне горювання, глибоку тугу його половинки - вірної голубки. Як в житті людей, так і в житті птахів . любов з примусу, «золота» неволя не приносить щастя ні новому володарю голубки, ні самій пташці, вона щодня оплакує коханого та мріє про його одуження:
Ой там на горі, ой там на крутій
Ой там же сиділо пара голубів. (2)
Вони седіли, любовалиса,
З правого крилечка обмішалися. (2)
Ой зкулься узявсь охотнік-стрілец.
Убив-розлучив пару й голубів. (2)
Він голуба вбив, голубку зловив
Й узяв под полу, й приніс додому. (2)
Насипав пшонця аж по колінця,
Налив водици аж под крилици. (2)
Голубка не їсть, голубка не п'є,
Всьо на круту горку всьо й плакати йде (2).
-Голубка моя, чого ти така,
Чого ти такая й невеселая? (2)
Ой єсть у мене сем пар голубое,
Пойди, вибирай, которий любив. (2)
-Ой я ходила ще й вибирала -
Немає такого, як потірала. (2)
Не такий душок, не такий пушок,
Ще й не так гуде, як до мене йде (2)
На території Волинської губернії подібна пісня була зафіксована М.Костомаровим ще у 1844р. [20, 320]:
А над річкою, над бистренькою,
Седить голубець із голубкою;
Зайшов стрелець із-за гори,
Вдарив голубця з правого крильця.
Седить голубка, седить сивенька,
Седить же вона в конці роженька,
Седить голубка, жалостно гуде!
- Ой цить, голубко, да й не гуди!
- Піду крозь землю, істи не буду;
їсти не буду, пити не буду,
Крозь землю піду - жити не стану!
- Ой цить, голубко, ой цить, сивенька,
Вийди стань конець роженька,
Ой єсть голубців повнесенький двур! -
- Єсть голубець рябокриленький;
Сякий не такий, як муй миленький!
Гострі життєві ситуації притаманні багатьом баладам, життя і смерть в яких часто нероздільні. У баладі «Ой на горі сонце затухає...» чудесний порятунок козака на морі спричиняє загибель його вірної дружини. За баладною етикою, можна простити зраду в коханні, але натомість з'являються інші моральні вимоги, зокрема, піклування про дітей першої дружини [21]. Як і в героїко-фантастичних казках, герої балади можуть потрапити в потойбічний світ, звідки отримують відповіді на життєво-важливі для них запитання:
1. Ой на горі сонце й затухає,
Ой на морі козак потопає
2. - Й не тописа, козаче, бо загинеш,
Кого вірно любиш - да й покинеш.
3. - Ой не бойса, милая, не загину,
Кого вірно люблю - не покину.
4. Ой поїхав милий у дорогу,
Да й покинув милую нездорову.
5. Приїжджає козак із-за Дону,
А вже його мила наражона.
6. Ой приехав козак з України
Да й прив'язав коня до калини.
7. Да й прив'язав коня до калини,
А сам припав грудьми до могили
8. - Ой ти, сира земля, рознимиса,
А ти, моя, милая одзовиса.
9. А ти моя, милая одзовиса
Чи дозволяш меніженитиса?
10. - Ой в суботу рано заручайса,
А в неділю рано повенчайса.
11. А в неділю повенчайса,
А із моїх дєточок не знущайся:
12. Ой як будеш знущатися
Будуть з тебе люби смеятиса.{mospagebreak}
Сільраді Вовчиці підпорядковане сДібрівськ. Згідно з польовим звітом А.Самохвалової, у 1995р. у ньому поруч із сучасними новобудовами можна було зустріти й дерев'яні хати, криті соломою. В селі проживає багато віруючих (переважно «баптистів»). За селом знаходяться могили «старчиків» (місце поховання позначене трьома дерев'яними хрестами).
Як і в сусідніх селах, у Дібрівську побутують перекази про «шведів». Один із них (про «шведиху») оповів Ковтуневмч Іван Микитович, 1935 р.н.
Весняно-обрядові ігри, танці, так само, як і етнографічні відомості про весільний обряд «полоскозуб», було записано від Ковтуневич Федори Олексіївни, 1910 р.н.
За двадцять кілометрів від смт Зарічне знаходиться село Коворічиця (до 1947 р. — Булька Річицька, а ще пізніше — Іванники) [2, 306]. У письмових джерелах вперше село згадується на поч. XIX ст.
Влітку 1995р. у селі працювала студентська експедиція в складі Олени Прохорчук та Василя Пилипенка. Основними інформаторами були: Войтович Галина Пилипівна, 1931 р.н.; Усіч Стефа Романівна, 1931 р.н.; Лук'янчук Лідія Петрівна, 1941 р.н.
У Новорічиці були записані рідкісні відомості з родильної обрядовості, зокрема, звичай обводити породіллю навколо столу; зв'язувати докупи пуповину братів й сестер, щоб діти були дружними. Архаїчною є обрядодія розв'язування пуповини: перед тим, як дитина мала йти до школи, пуповину тричі обносили навколо хати та розв'язували (робили це для того, щоб дитя добре навчалося у школі).
Проте найбільше фольклорно-етнографічних відомостей зібрано про місцеві весільні пісні, звичаї й обряди. Записані відомості про сватання дівчини, коли вона брала у приймаки. Якщо дівчина була багата, часто батьки віддавали не ту сестру, яку сватав хлопець, а другу.
Коровайний обряд супроводжувався піснями «Де ти, Васильку, воду брав...», «Коровайници, мої сестрички...» (співала мати молодого).
Окремого дослідження вимагає весільний звичай: після того, як садили коровай у піч, били по кутках хлібною лопатою. Забутим є й тлумачення звичаю перекидати через хату миску з водою (як правило, коровайниці спостерігали за тим, яким боком впаде кинута миска).
Згори коровай оздоблювали шишками, яких робили стільки, скільки було рідних, ще одна знаходилась посередині короваю. Особливу — потрійну шишку - пекли для молодят; багато шишок, випікали для гостей.
Під час обсипання молодих обряд супроводжувала пісня «Я на ґаночку стою, золото в руках маю...», при їх зустрічі співали «Щип-літе руженьку, стеліте дорожейку...», при виряджанні до вінчання «Ой суседочки, да голубочки, просим вас...», «Ой щоб же нам на ту гіроньку крутую...», після обвінчання «Подякуймо батюшкові, як рідному батейкові...», «Дяку тобє, моя мамойко...», «Ой казали нам люде, що невєнчани будем...».
Якщо одружувалась сирота, то виконувались інші весільні: «Чи не жаль тобі, Боже, що сирітонька плаче...», «Кругом церковки раба зозулька літає...».
Після того, як молодих повінчали, біля хати молодої, при від'їзді молодого за його ріднею співали пісню «Ой Іванко й од'єжджае да Галюсю покидає...»; коли бояри в домі молодої сідали до столу — «Ой звився ройок із ярих пчолок...», «Да високо соловейко ; гнездо в'є...»; пізніше — «Увогнулися лавки, як сіли боярки...», «Под столом ведмідь лежить...», «Ой просимо, гостоньки, просимо...», «Ви те нас не просіте...», «Ой прибудь-прибудь да сам Господь Бог із неба...».
Прощання молодої з матір'ю та батьківським подвір'ям відображено в іншій низці весільних пісень: «Ой буде тобє, моя мамойко, без мене,..», «Ой дай, мати, горщик масла...», «На добраноч, мамонько, добраноч...», «В неділю рано сонейко сходить...». Проте й рідня молодої відпускає дитину неохоче, припускаючи, що в новій хаті її чекає важка вдача лихої свекрухи («Ой в лісі, в лісі ведмідь рикає...»). Спробу зупинити сестру, робить й брат молодої: він боронить її постіль, очікуючи на викуп («Оддавай, мати, давай...»).
Перехід у статус заміжньої жінки знаменував обряд покриття голови молодої серпанком («Мамонько да голубонько, скрий мою да головоньку...»).
На другий день після обряду «комори» в молодого очікували на приїзд родини молодої («Ой добрая да годинойка настала...», «Ой братики-паничі, куди ви те єдете, ой, уночі...», «Високиє вербоньки поросли, куди нашу Галочку, ой, повезли,..»).
З етнографічної точки зору цікавою є традиція підміни молодої, коли замість неї родичів молодої зустрічала зовсім інша особа. («Свашенько, наша пташенько, просим вас...»).
Молода мала почастувати гостей сніданком — звичай, зафіксований і в обрядовій пісні «Смачнеє сніданнєчко, смачнеє...». Мати молодої і в хаті свекрухи продовжувала навчати дочку годити новій родині («Да приїхала мати да до дочки й у гості...»).{mospagebreak}
Обряд ділення короваю супроводжувався піснями «Зажуривса коровай у комороньци стоячи...», «Засвети, Боже, з раю, нашому короваю...» і приказусами: «Дарую чотири дуби на чотири рали, щоб чотири сини усе єнерали...», «Дарую платка на чотири канти, щоб були чотири сини, й усі музиканти...».
Якщо батьки одружували останню дитину, їм на голову накладали вінки, а тоді на візку возили по селу.
З родинно-побутової лірики в с.Новорічиця зафіксовані пісні про родинне життя: «Ой пойду я понад лугом...» та «Ой не гнися, гілко, листячком додолу...». У першій жінка проливає сльози за докори чоловіка, який тільки й бачить вроду старшої братової, а не помічає працьовитості своєї жінки. В другій співається про безрадісне життя сестри, яку брат згадує лише раз на 10 років, вона нарікає брату на свою нещасливу долю: раніше була тільки сиротою, а тепер стала ще й вдовою.
У селі побутують пісні про кохання «Ой да ти парубок, а я дівка красна...», «Ой пойду я дорогою...».
У порівнянні з сімейним циклом обрядовості відомості про календарний цикл обрядів більш фрагментарні. Традиційними залишаються різдвяні страви: гриби, кутя, узвар, борщ. Цікавим є місцевий звичай встромляти в кутю невеличкі «крижики» із сіна; з поминальними мотивами пов'язана різдвяна традиція лишати на ніч в куті ложки (зранку вершечка дають худобі).
Як і в інших поліських селах, після святкової вечері загадували на врожай льону: дивилися довгою чи короткою буде витягнена з-під настільника сінина. На Кутю гукали міфічного Мороза.
Як і в інших поліських селах, після святкової вечері загадували на врожай льону: дивилися довгою чи короткою буде витягнена з-під настільника сінина. На Кутю гукали міфічного Мороза.
Колядники ходили не лише з різдвяним атрибутом — «Звіздою», але й із справжнім вертепом. Від села до села підводою подорожували Жид, Циган з ланцюгами, Смерть з косою. Тоді ж можна було почути колядку «Вийшла зірка ясна з восток на полудень...».
Як в селах Корецького, Володимирецького, так і Зарічненського районів, на Щедрий вечір обов'язково пекли млинці. З першим млинцем відбувалось новорічне ворожіння: дівчина потайки бігла на двір, прислухаючись, з якого боку загавкає собака.
Фольклорні записи засвідчують поширення в селі «троєчних» пісень: «Ой Тройця, ой Тройця, Святая Богородіца...», «Вода розлила, бережком позаймало...» (для вдови).
Найважчою порою року в календарі селянина було літо, адже майбутній врожай мав годувати родину впродовж всього року.
Дещо вдалося записати про особливості місцевих «зажинок», «дожинок». На «зажинки» годилось одягнути чистий одяг, роботу розпочинали з молитви. При завершенні жнив на полі лишали «бороду», танцювали навколо неї, качались по стерні, несли вінка господарю. Дожинкові пісні: «Типера в нас дожиначки...», «Ой котиться вінок з поля...», «Ой сонечко за раз, пусти пане додому нас...».
Серед святкових вечорниць на увагу заслуговує свято Андрія. Дівчата ворожать на заміжжя: замикають замок та ховають ключ під подушку, посівають насінням льону (конопель), примовляючи «Святий Андрію, суди Боже, з ким маю до шлюбоньку стати...». За нашими спостереженнями ареал поширення останнього звичаю - села Березнівського, Корецького, Дубровицького, Рокитн-івського районів...
Дана стаття Ę. спробою ознайомити з окремими польовими фольклорно-етнографічними матеріалами студентських експедицій, які, безперечно, заслуговують на подальше дослідження науковцями. На жаль, до цього часу по Зарічненському району не маємо жодної публікації з ґрунтовним аналізом як зібраних пісенних текстів, так і аналізом художньої майстерності виконання таких творів. Маючи на меті вирішити це завдання, варто пам'ятати, що пісня — це складна узгоджена система кількох компонентів - слова, музики, танцю, жесту, міміки. В майбутньому подана автором класифікація ймовірно ще буде доповнена, змінена, проте й наведені зразки фольклору засвідчують традицію спадкоємності пісенної творчості краю.
Як засіб висловлення емоційних переживань, думок, подій пісня повчає, розважає, згуртовує, розвіює тугу, дарує наснагу до праці; під час важливих подій родинного життя виконує сакральний акт громадського визнання нового члена сім'ї, його повноправну участь у діяльності громади.
Неписані засади морального кодексу українців найкраще втілила й пронесла крізь віки балада. Це пісня утвердила вічні людські цінності добра, справедливості, вірності, щастя, вона ж оберігала й опоетизовувала справжнє кохання - кохання, яке сильніше за родинні почуття, сильніше смерті. І в радощі, і в горі пісня завжди поруч з її творцями.
Багатство духовного світу мешканців району знайде гідне місце в золотій скарбниці українського фольклору.{mospagebreak}
Джерела
1. Марчук Л. Експедиційна хроніка фольклорної лабораторії Поліссязнавства рівненського державного інституту культури // Етнокультура Волинського Полісся і чор-нобильска трагедія. Ч.ІІ. - Рівне: ПТ «Україна-синтез», 1996. - С. 206-207.
2. Історія міст і сіл УРСР: Ровенська область. - Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1973. - 655с.
3. Запис А.Самохвалової в 1995р. у с.Серники (Нове село) Зарічненського р-ну від Климович Ольги Платонівни, 1922 р.н.
4. Запис Т.Пархоменко, О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Серники Зарічненського р-ну від Горицевича Павла Івановича, 1925 р.н.
5. Запис Т.Пархоменко, О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Серники Зарічненського р-ну від Костюкевич Марії Платонівни, 1931 р.н., Костюкевич Віри Платонівни, 1922 р.н.
6. Запис ТЛархоменко, О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995 р. у с.Серники Зарічненського р-ну від Костюкевич Ксенії Платонівни, 1925 р.н.
7. Пархоменко Т. Ритуальне застосування свічки у весільних обрядах / Минуле і сучасне Волині й Полісся: народна культура — шлях до себе: 36. наук. пр. за матеріалами Волинської обласної наук.-етнограф. конф., 10-11 квітня 2003р., м.Луцьк. - Луцьк, 2003. - Вип. 11. - С.108-109.
8. Запис Т.Пархоменко, О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Серники Зарічненського р-ну від Костюкевич Марії Платонівни, 1931 р.н., Костюкевич Віри Платонівни, 1922 р.н.
9. Запис ТЛархоменко, О.Прохорчук, ВЛилипенко в 1995р. у с.Серники Зарічненського р-ну від Полюхович Ганни Філіпівни, 1914 р.н.
10. Запис ТЛархоменко, О.Прохорчук, ВЛилипенко в 1995р. у с.Серники Зарічненського р-ну від Полюхович Агафії Михайлівни, 1905 р.н.
11. Запис О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995 р. у с.Новорічиця Зарічненського р-ну від Костюкевич Ксенії Платонівни, 1925 р.н.
12. Запис О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Вовчиці Зарічненського р-ну від Шваї Софії Петрівни, 1927 р.н.
13. Запис А.Самохвалової в 1995р. у с. Вовчиці Зарічненського р-ну від Мельниковим Олександри Данилівни, 1922 р.н.
14. Запис ОЛрохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Вовчиці Зарічненського р-ну від Шваї Василини Гнатівни, 1925 р.н.
15. Запис О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Вовчиці Зарічненського р-ну від Манкжа Володимира Івановича, 1933 р.н.
16. Запис О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с. Вовчиці Зарічненського р-ну від Шваї Марії Михайлівни, 1940 р.н.
17. Запис ОЛрохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с. Вовчиці Зарічненського р-ну від Грушовець Євдокії Миколаївни, 1924 р.н.
18. Запис О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с. Вовчиці Зарічненського р-ну від Ковтуневич Любов Йосипівни, 1929 р.н.
19. Балади кохання та дошлюбні взаємини. - К.: Наукова думка, 1987. - 471с.
20. РОКМ, бібліотека №14360.
21. Запис О.Прохорчук, В.Пилипенко в 1995р. у с.Вовчиці Зарічненського р-ну від Герман Надії Дмитрівни, 1924 р.н. (родом із с.В.Телковичі Володимирецького р-ну).
Пархоменко Т. Фольклорно-етнографічні обстеження Зарічненського району студентами Рівненського державного інституту культури (за матеріалами експедицій 1995 р.) / Т. Пархоменко // Західне Полісся: історія та культура: Мат. краєзн. конф., присвяч. 60-літтю утворення Зарічненського району та 20-літтю аварії на Чорнобильській АЕС. – Рівне: видавець Зень О.М., 2006. – Вип. 2. – С. 145-157.
Немає коментарів:
Дописати коментар