Половинчичі – перша назва нашого населеного пункту

На світ народжується людина. Вона отримує власне ім’я, а ще все життя пам’ятає день свого народження, щоб знати свій вік. Так і населені пункти: вони з’явилися в певний період історії, отримали свої назви і мають свій певний вік. 

Що ж ми знаємо про період заснування населеного пункту, де народилися? Чому наше Новосілля часом називають Ливінчою, інколи Левінчою? Відповідь на ці питання будемо шукати в давніх історичних документах ХVІ століття.

Наш край в усі часи був своєрідним «запасним фронтом» його власників: якщо ставало потрібним заспокоїти якогось верховоду чи відмітити когось із вірних слуг, йому давали у володіння декілька сіл або дворищ на Поліссі.

Тому місцеві населені пункти нерідко переходили до різних власників, які між собою часто ворогували, розподіляючи майно.

У ХVІ столітті у Великому князівстві Литовському проводилися ревізії, перевірки стану державної нерухомості. Їх метою було визначення доходності і встановлення податків у казну. 

Цей акт періодичного контролю здійснювався при передачі володінь новому власникові чи посадовій особі, після військових розрух та епідемій, при перевірці підсумків волочної поміри, а також з метою одержання засобів на «кварцяное» (наймане) військо.

Здійснювалися вони спеціальними ревізорами (люстраторами), які в підсумку перевірки складали спеціальний документ – ревізію (люстрацію, опис, реєстр). У них описувалися замки, міста, маєтки, жилі і господарські будівлі, вміщувалися відомості про прибутки господарів, кількість орної землі і худоби, ремесла і промисли, оренду млинів, корчми та інше. 

Показувалася кількість сіл у володіннях, їх назви, перераховувалися селянські дворища, їх господарі, визначалися їх земельні наділи й повинності.

До найдавніших ревізій стосовно нашого краю слід віднести «Ревизию королевских пущ в бывшем Великом Княжестве Литовском с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пущи и на земли Григория Воловича», 1559. Вильна, 1867; «Организацию королевских пущ в лестничествах близ Великого Княжества Литовского», 1641. Вильна, 1871; «Ревизию Пинского и Клецкого княжеств 1552—1555 годов»; «Ревизию Берестейского староства, Кобринской и Гродненской экономий, Бобруйского, Гомельского, Пропойского староств»; «Писцовую книгу Пинского и Клецкого староства, составленную пинским старостою Станиславом Хвальчевским в 1552- 1556 гг.», видану у Вільно в типографії Сиркіна в 1884 році та «Писцовую книгу Пинского староства, составленную по повелению короля Сигизмунда Августа Лаврином Войной в 1561- 1566 годах», видану у Вільно в 1884 році.

Із цих книг і слід розпочинати вивчення історії нашого села, адже вони є цінним джерелом для дослідження економічної історії, історичної географії, етнографії та ономастики Полісся. У Центральному архіві міста Вільнюса під №13315 знаходиться рукопис історичного документа із 725 аркушів, де є перша згадка про наше поселення, яке тоді ще не було Новосіллям. Це «Писцева книга Пінського та Клецького князівств», складена Станіславом Хвальчевським. 

У 1519 році польська королева Бона (італійка за походженням) отримала від свого чоловіка Сигізмунда в подарунок два князівства на Литві: Кобринське і Пінське. Наше село тоді входило до Пінського князівства. Королева намагалася завести чіткий порядок і економію у своєму господарстві.

Із цією метою в 1552 році веліла Пінському старості Станіславу Хвальчевському спільно з королівським ревізором Мельницьким, підкормчим Олексієм Чесновським провести розмежування на волоки усіх належних їй земель. Одиницями виміру стали волока (одиниця обкладання податком, яка прирівнювалася 21,36 га землі), морг та прут. Інше завдання, яке ставила королева своїм підданим-землемірам, - роздати королівські землі своїм селянам та стороннім особам на певних умовах. 

І ось, виконавши доручення королеви, Хвальчевский підсумував зроблене у вигляді писцевої книги. Складалася вона Іваном Горецьким, йому допомагали землеміри Іван Дубовський та Богуш Михнович.

Землемірні роботи проводилися три роки: з весни 1552 – до весни 1555. Визначалася величина міських земель, вуличних площ, городів. Вимірювання проводилося за рахунок селян. Жителі сіл повинні були давати підводи і сохи, а ще 10 грошей мірчого з кожної волоки землі. 

Володарі земель мали правильно показати свої ділянки землі і спірні поля. За одиницю виміру було взято литовську міру лікоть. Брали шнур, на ньому відмірювали 7,5 ліктів (25 російських дюймів), цим шнуром відкладали квадрат, так виходив 1 прут землі. Квадрат із 75 ліктів становив 10 прутів. Три прути рівнялися 1 моргу, 30 моргів – волоці, а 1 волока - 19 десятинам. 

У кожному селі переміряні орні землі були розбиті на волоки і розділені на три поля згідно з існуючим на той час трьохпільного господарювання. Деякі поля, розкидані по болотах і лісах, не могли бути з’єднані у волоки і залишилися в невеликих окремих ділянках, тільки розбиті на морги по старих кордонах. 

А великі лісові простори, зарослі і покриті водою болота залишилися зовсім не виміряними. Вівся перепис тільки тих поселень, де знаходилися господарські землі. Згадки про землі і села приватновласницькі, зем’янські (осіб, що несуть боярську земську службу) та церковні тут випадкові.

Разом із вимірюванням земель проводилася роздача їх королівським селянам. Зайві землі віддавалися в користування приватним землевласникам, міщанам, духовенству або зем’янам. Всім, хто брав землю, давалася пільга: не виконувати повинності протягом 1, 2, 5 або 6 років. Норми наділу не було. 

Кожен міг брати землі стільки, скільки міг обробити, аби лиш міг виконати всі повинності. А вони залежали від якості землі (вона визначалася під час обміру як добра, середня та погана). 

Землі майже всіх зарічних сіл Пінського князівства (землі на правому березі річки Піна) відносилися до поганих, тому власники цих маєтків були залишені на попередніх повинностях, по «стародавніх звичаях». Це були нижчі повинності, ніж у маєтках інших землевласників. 

У «Писцевій книзі Пінського та Клецького князівств» Станіслава Хвальчевського назване дворище Половинчичі, яке належало до села Кухче. Що ж означало слово «дворище»? У «Писцевій книзі» пояснено: «Дворище – заселение съ обрабатываемыми полями и угодиями; нива, поле, дворец съ хозяйственным обзаведением или данники – съ определённою нормою повинностей». 

Тобто, дворище – це господарська організація, селище великої сім’ї, групи родичів, що включала 5 – 10, а то й більше сімей. Вони вели спільне господарство, користувалися спільним інвентарем, порівну розподіляли продукти. Саме такими невеличкими дворищами було вкрите Полісся, де не можна було інакше селитися, як на острівках добрих грунтів, розкиданих між мочарами, болотами та лісовими нетрями.

У свою чергу дворища розпадалися на дими, які були на Поліссі найдавнішою адміністративною одиницею, що обкладалася податком. Дим - велика сім’я-господарство, куди входили одружені та неодружені сини, зяті, внуки, які теж могли бути одруженими. Окреме господарство називалося двором, а частина населеного пункту, яка складалася із кількох господарств (димів), – дворищем. Одне поселення складало общину – село.

У нашому селі піддані королеви Бони були навесні 1555 року. Вони фіксували землі королівського села Кухче і зробили опис цих обмірів на сторінці 252 «Писцевої книги»: «Село Кухче. Землі села того виміряні за старими межами по різних місцях і островах між землями зем’янськими.

Дворище Половинчичі

Дворище Половинчичі, на якому сидить на двох межах Федір Вишовкович прутів 3; Гачук Гапонович прутів 8; на Забродах і над ставом моргів 1/3,5; у Рудиці моргів 1/1,5; на Клинці морг 1; на Кривій ниві моргів 1/10; під Стриженем за лісом моргів 3; за Млином, на Перехресті моргів 4/20; там же моргів 5/10; біля Яблуньки моргів 4/15; «черчези» у Пруделі (далі буде пояснення цього явища); з боку дороги Озерської моргів 3/15; на Підтеменищах моргів 3; біля Лосиного моху моргів 1/5; біля Скучихода моргів 2; біля села Задовже і під двором старожилів, і біля села Кухче: там, де сидить в селі Задовже Сенько Яцкович, прутів 6,5; на тім же дворищі Половинчичі в кінці озера моргів 2; на Забродді моргів 7/10; у Верхньому лісі у двох місцях моргів 1/20; на острові біля села Кутинок, на Підмельці моргів 5/10; на Добрезі моргів 3/8; на Підліссі моргів 3/10; біля Гаті моргів 4/5; у другому місці моргів 1/15; під Гаттю моргів 1/5; на Ольшанім моргів 2; відміна на Підліссі, яку дав Сенько Яцкович панам старожитнім за дворище Задовже, де сидить, прутів 9; де ж той Яцко дав на обмін прутів 2,5, пани старожитні заховали при новій помірі. Всього землі при дворищі Половинчичі виміряно середньої 2/0/12 волок; поганої 1/9/7,5 волок».

Проаналізувавши урочища навколо названого дворища, кожен новосілець буде впевнений, що Половинчичі – це наше село, адже назване Хвальчевським урочище Заброди (нині Заброддя) знаходиться біля Новосілля, у напрямі Острівська, Рудиця (нині Зарудиччя) – гора праворуч до Острівська, Прудель (нині Пругла) – урочище села в напрямі до трьох озер. Існує донині поблизу села урочище Яблунька, згадане авторами «Писцевої книги». 

Чимало топографічних назв змінило свою назву під впливом часу. Так Підтеменищі стали Пудденищем, Озерища – Озерами, Острови – Островками. Є в нас тепер ще й Зотові островки. А от названий топонім Стрижень (нині Острожанець) знаходиться аж поблизу нинішнього села Радове. 

Декілька разів автори рукопису повторюють, що дворище Половинчичі знаходиться на Озерській дорозі. А найближче до відомих нині трьох озер і єдине зі сторони Кухче є наше село Новосілля. Іншим доказом є існуюча донині назва села Левінча. Топонім «Половинчичі» з часом перетворився на Левінчу, втративши два склади від своєї старої назви. 

Так нині називається один із топонімів – ділянка землі, яка колись була родючою і належала за Польщі родині Новаків, а потім заросла лісом. Чому зникли звідти житлові будинки, залишається загадкою. 

Чи відав Станіслав Хвальчевський у 1555 році, що його робота допоможе нам, новосільцям, вивчити одну із найдавніших сторінок нашого села?.. 

Королівські землеміри відзначили, що в урочищі Пруделі були «черчези». Пояснимо читачам, що ж це таке робили там наші земляки. Головним заняттям селян у ХVІ столітті було землеробство. Великі простори Пінського Полісся були покриті лісами або складалися з боліт, серед яких зустрічалися острівки, покриті кущами. 

Щоб перетворити їх на орні землі, дерева «обчеркували», тобто знімали з них у нижній частині кору. І коли через декілька років дерева засихали, їх спалювали, використовуючи попіл як добриво. Таким чином наші земляки здобували нові орні землі.

Названа цифра – більше 3 волок - допомагає нам зрозуміти, які ж повинності повинні були виконувати володарі дворища Половинчичі. Родини Федора Вишовковича та Гачука Гапоновича мали відпрацювати за одну волоку по 2 дні в тиждень із чим накажуть (волом, конем, косою, серпом, сохою), виконати грошову повинність: заплатити 20 грошей та одну солянку жита за одну волоку, віддати «стацію» - збір на утримання королеви у випадку її приїзду: 2 гроші, одну курку, 10 яєць, із 5 волок – 1 гуску. 

Необхідно було прийняти участь у толоці – поголовній роботі всіх дорослих селян: 6 днів протягом року, коли прикажуть. А ще треба було сторожувати, надавати підводи почергово з кожної волоки, а хто не мав коней, повинен був за цю повинність заплатити. Здійснювався також медовий податок: зібраний мед ділився порівну між володарем бортей та королевою. 

Під час збору меду королівський полазник перевіряв його видобуток, щоб селянин не обманув королеву. А ще платилися грошові збори: куничний, бобровий, перевізний, мито річне, збір із млинів, капщизна (за право куріння вина), «пенязі неводичні», «пенязі лляні». 

Протягом ХVІ століття повинності селян збільшувалися. У довгі літні дні людям і худобі по годині (перед обідом, у полудень та перед вечором) надавався відпочинок. Разом із орною землею на чинш і на право користування надавалися сінокоси, вигони, ліси, право ставити борті, «ези» та гаті (запруди для ловлі риби та в’юнів), рубати ліс і дрова, сплавляти ліс, пасти худобу. 

Інших даних про Половинчичі у середньовічних документах не знайдено, зате про село Кухче, до якого відносилося дворище, розповідає ще один давній документ - «Ревизия королевских пущ в бывшем Великом Княжестве Литовском с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пущи и на земли Григория Воловича», написана в 1559, а видана в 1867 році. 

1 травня 1495 року пан Матіяс Зенкевич звернувся із проханням до княгині Марії Семенової Олександрівни та її сина Василя Семеновича підтвердити право на володіння селами Муравин, Кухче, Телковичі та Іванчиці. Сенко Зенкевич, батько Матіяса, вірно служив Семеновим і за це отримав ці маєтки «з даниною медовою і грошовою, з орними землями і з бортними, з ловами і з ріками, з лугами і сіножатями, з озерами і з лісами, з бобровими гонами». 

Цей привілей був підтверджений королем Польщі Сигізмундом 17.06.1522 року. Крім того, у грамоті відзначалося, що «його люди підвод давати не мають, в облаву не ходять і повозу не возять. Господар може володіння розширити та прибавити, людей осадити і стави з млинами справити». Значить, село Кухче існувало ще до 1495 року, а при ньому було дворище Половинчичі.

«Писцева книга» Хвальчевського розповідає і про землі села Храпин. Коли проаналізувати тодішні топоніми цього села, то бачиш, де закінчувалися землі дворища Половинчичі, а де розпочиналися володіння Храпина. Розділ землі йшов через урочища Крива нива, Лосиний мох, Скучидоха, Ольшани, бо вони спільні для обох сіл. Землі ж село Храпин мало багато: аж 10 волок. 

Там були дворища Даловщинське, Дишовчизна, Милехович. Дуже цікаві назви храпинських земель подають королівські землеміри: на Могилці, Під’ям’я, біля Білікового зруба, під Глушею, Пристань біля Кривої ниви, на Нивці, на Могилці, під Ямами, під Любинем, на Малинні, біля Липового куща, на Кучині, на Копані, на Долині, під Двором. 

Різне розповідають про правління Бони. Та для вивчення історії нашого краю в її документах ми знаходимо неоціненні відомості. У народному музеї вишивки і ткацтва Зарічненського району, що діє при Мутвицькій ЗОШ І – ІІІ ступенів, зберігається незвичайний рушник. На ньому вишита жінка на короні. Ось історія його походження. 

У 2002 році під час організації цього музею мені пощастило поспілкуватися із завідувачем кафедри українознавства, професором, директором інституту мистецтв РДГУ Степаном Івановичем Шевчуком, який добре знає історію Полісся та його етнографію. Він порадив обов’язково знайти в зарічненських селах рушники з берегинею. 

І ось я приїхала за порадою до своєї мами Надії Савівни в рідне Новосілля. Вона зовсім не була здивована моїм проханням, бо, виявляється, такі рушники були звичайним явищем у нашому селі. Як потім мені розповіла жителька села Куцевич Антоніна, такі рушники готувала собі кожна жінка села для власних похорон. 

І оцей рушник, що нині є найціннішим експонатом мого музею, я знайшла в хатині нашої бабусі Борисюк Марфи Мефодіївни. Виявляється, вона була славною майстринею і залишила після себе багато вишиваних рушників. 

Провідний науковий працівник Національного музею архітектури і побуту України Сергій Верговський після екскурсії в музеї розповів нам своє розуміння цього вишиваного символу. Він переконаний, що сюжет жінки, котра стоїть на короні, - це закарбована в рушнику пам’ять поліщуків про Бону, бо ця королева багато зробила для розвитку Полісся.