Новосільська родина Бокіїв (Ніна Бокій-Дицяк)

Рід Бокіїв походить із Волині, зокрема, із Володимира-Волинського. Найдавніша згадка про Бокіїв датується 1223 роком. Воїн (дружинник) Іван Бокій служив у війську Данила Галицького протягом 1223 – 1254 років. 

Бокії пишаються тим, що ймовірний предок відігравав неабияку роль у збереженні життя винятково здібного правителя, який об’єднав на певний час західноукраїнські землі.

Галицько-Волинська держава проіснувала понад півстоліття і поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. 

Як же пов'язаний Іван Бокій із видатною особистістю – князем Данилом Галицьким? Як відомо, упродовж багатьох років точилася боротьба за галицький трон. 

Вотчиною Данила та його брата Василька була Волинь. У 1215 році при підтримці Краківського князя Данило став князем у Володимирі-Волинському. 

А в 1223 році він разом з іншими руськими князями брав участь у битві проти «поган» на річці Калка. У цьому бою відважний воїн Іван Бокій врятував життя князю, пораненому в груди: ворогів, які зненацька оточили князя Данила Галицького, він порубав сокирою. 

На знак великої вдячності за врятоване життя князь подарував своєму воїнові привілеї та родовий герб. На червоному фоні-щиті – срібна сокира і золотий хрест. Сокира – це знаряддя, за допомогою якого Іван Бокій убив поганина, золотий хрест – нагорода за врятоване життя. 

Із боків щита – посічені шати рятівника, який мужньо бився. Корона, знак увага князя, та страусове пір’я вказують на шляхетне походження роду Бокіїв. 

Вдруге в історичних документах згадується воїн Бокій (без імені), коли літописець описує битву під Ярославом у 1245 році. 

Про те, як з’явився в селі Новосілля Федір Бокій, невідомо. Це прямий предок родини Бокіїв. Він мав двох синів: Мойсея та Фавстина. У Мойсея та Євдокії Кіндратівни народилися Мартин (1866), Феодосій (1862) та Катерина (вийшла заміж за Андрія Якушика).

У Фавстина народилося четверо дітей: Гнат (дружина Феодора з Кутина), Микита (дружина Катерина Марчук), Василь (дружина Луцина) та Єфросинія (1862). Василь із Луциною мали 9 дітей: Діонісія (02.10.1887), Якова (09.10.1889), Мокрину (18.07.1892), Єфросинію (21.05.1895), Феофана (20.09.1897), Архипа (18.02.1903), Павла (21.05.1904), Надію (28.11.1905) та Івана (30.05.1906).

На жаль, не кожного з них відома подальша доля. Але відомо одне: родина ця була багата та дружня. Яків емігрував до США. Там одружився, мав синів Іоана, Григорія та доньку Ольгу. 

Спочатку жив заможно, мав свою фабрику. А потім вбилася хвороба: він захворів на туберкульоз і згодом збанкрутів. Відомо також, що його син Іван служив у Німеччині. 

Єфросинія вийшла заміж у Храпин за Луба Харитона, Павло одружився на Ксенії із Кухча (мали доньку Антоніну), Архип був одружений двічі: спочатку на Юхимії Сидорчук, а після смерті дружини та дітей одружився на вдовиці Улянії. Архип був неабияким майстром. Він збудував двоповерховий будиночок, у якому й жив із новою сім’єю. 

Надія вийшла заміж у Новосілля за заможного Миколу Новака. Мали багато землі. Народили 4 дітей: Степана, Антоніну, Ольгу та Григорія. На жаль, Микола не повернувся з війни.

«Акт от 30 мая 1906 года о том: родился и крестился Иван у крестьянина Василия Бокия и жены Луцины Максимовой» (із запису в церковній книзі). Це мій дідусь. Він одружився на Зіновії Філончук із Новосілля. А ось продовження роду Івана Бокія.

Наші предки, що проживали в Новосіллі, мали багато землі й займалися землеробством. Бокії були освіченими, через що їх називали «Писарями», «Лемехами». 

А ще всі в родині мають хороший слух та гарний голос. Наш тато згадував, як змалечку співав разом із батьком.

Навчившись господарювати з батьками, Микола Іванович став знатним головою колгоспу. Мені запам’ятався із дитинства такий факт. До нас у гості завітали високопоставлені чиновники із обкому партії. 

Коли вони зайшли, двері в спальну кімнату були відчинені. Ці люди помітили, що в куточку на стіні знаходилися ікони Спасителя та Богородиці. Один із них «вичитав» тата. Опісля між батьками відбулася розмова на підвищених тонах, і мама змушена була на деякий час зняти ікони. 

Згодом вони знову опинилися на своєму місці, але тато з мамою наказали нам, дітям, не відчиняти двері спальні, коли є хтось чужий. 

Після смерті тата відімкнули сейф, що знаходився в його кабінеті: там були церковні книги із помітками-закладками, зробленими його рукою. Мені приємний і той факт, що мій тато, за переказами старожилів, намагався зберегти церкву в селі.

Ідуть роки, але пам'ять про очолюваний ним передовий колгосп не зникає.