Безмежна вдячність батьківським порогам (Павло Дубінець)

Священик, краєзнавець Павло Дубінець у народному музеї,
яким керує Валентина Тумаш

Шановні новосільці, левончани (вибачте за топонімічну тавтологію, але й справді не знаю, як до вас краще звертатися)! 

Невтомна праця людини, як правило, нагороджується вдячністю тих, для кого вона трудиться. Тримаючи у своїх руках цей краєзнавчо-історичний нарис чи читаючи його, ви перш за все маєте низько вклонитися за працю його авторці. 

А ще подякувати Творцю, що на стежках вашого села від материнського молока, разом із співом народної пісні, милих серцю природних краєвидів увібрала у свою душу невимірну любов до історичної спадщини поліського краю Валентина Миколаївна Ляховець, чи тепер по чоловіку Тумаш.

Ваша землячка - людина щирої душі. У сучасному матеріалізованому світі такі люди зустрічаються рідко. 

Не кожен розуміє видимий образ їхнього життя, тим більше глибинні схрони душі, котрі сповнені жаданням вивідати й випустити на світ таємниці нашої минувшини. 

Не завжди навіть найближчі люди, домашні, колеги по роботі розуміють жагу творчого поклику. 

Дехто може і пальцем біля скроні покрутити, але, попри все, завжди із цікавістю читає на сторінках періодичних видань краєзнавчі дослідження. Не винятком є і захоплення краєзнавством Валентини Миколаївни Тумаш.

За двадцять років нашого знайомства і спільного захоплення ми не одну годину провели в розмовах, обговорюючи історичні факти нашого Полісся. Ділилися черговими відкриттями, навіть найдрібнішими відомостями, які випливали із потаємних схованок, збережених віками. 

Із дитячою щирістю в душі, із сердечним трепетом раділи новому відкриттю і, навпаки, сумували, коли розуміли, що у краєзнавчій роботі з якоїсь теми заходили в тупик, або ж бачили, що ті, хто може допомогти, відвертаються. 

Бути краєзнавцем – це як бути слідчим: отримуєш якусь деталь, а далі, як по ниточці, процес пішов… і так аж до невпину, допоки все не вивідаєш. 

На великі труди ні я, ні Валентина Миколаївна ніколи не розраховували, аж раптом телефонний дзвінок:

- Батюшко, благословіть, хочу написати книжку про своє село Новосілля.

- Благословляю! Але чи ж осилите? Навіть про великий населений пункт писати не так просто, а тут невеличке сільце, котре одним боком притулилося до більш відомого Кухча. 

- Буду старатися, до того ж маю помічників, вихідців із нашої Левінчи, - почулося у слухавці.

- Тоді Бог вам у поміч.

І, напевно, із тієї миті завирувало в часі життя Валентини Миколаївни. Пізні ночі за комп’ютером змінювалися дорогами до рідних осель малої батьківщини, - встигнути б опитати старожилів! 

Архіви Рівного, Пінська, десятки листів до різних відомств, знаних людей - усе по крупинці збиралося, а коли приходив успіх, знову телефонний дзвінок і щире зізнання в досягненому.

І справді, як не радуватися, коли відкривається завіса минулого села, про існування котрого, напевне, на другому кінці Зарічненського району й не здогадуються, – така вже в нього доля!... 

А матеріалу вже назбиралося не на одну сотню друкованих аркушів. Усе пройшло перед очима Валентини Миколаївни: і похмуре середньовіччя, і тяжкі роки воєнних лихоліть, і нужденна праця, і радощі святкових днів, і курйозні випадки. 

Але найбільше, що вражає, - це досліджені родоводи Марчуків, Ляховців, Бокіїв… усіх тих, хто творив історію Новосілля, без котрих не було б життя у цьому чарівному куточку Полісся. І саме ви усі, чиї прізвища назвала у своїй книзі Валентина Миколаївна, (а назвала вона, напевне, усіх, бо не таке вже велике Новосілля, щоб кого забути), не тільки зустрінете на цих сторінках давні події, але й дізнаєтеся про своїх предків, згадаєте прабабусь і дідусів, пам'ять про яких поглинув час. 

Із глибини віків вони знову повернуться до вас, своїх нащадків, що у теперішній час творять історію колишньої Левінчи.

Читайте, люди, дізнавайтеся про минуле свого села і пам’ятайте одвічну істину: без знання минулого немає в народу майбутнього. У вас тепер є можливість продовжити написання книги, започаткованої Валентиною Ляховець-Тумаш. 

Знаючи проблеми видання подібних книг, не без іронії поцікавився у Валентини Миколаївни: «На що ви розраховуєте?» У відповідь почув: «Хочу подарувати цю книжку в кожну хату рідного села і більше нічого!» 

 А це вже, як на теперішній час, - невеликий, але жертовний подвиг, бо людина ділиться своєю інтелектуальною власністю, помноженою на матеріальні статки. 

Подвиг, котрий бере своє коріння із любові і вдячності батьківським порогам, об котрі збивала у дитинстві ноги, рідним околицям і стежинам села, які випроводжали її у великі й незбагненні світи історичного краєзнавства, а тепер привели із пам’яттю народною назад до наймилішого місця у світі. 

Успіхів вам на життєвій дорозі і вдячних читачів-земляків, шановна Валентино Миколаївно!