Де і як навчалися грамоті наші земляки (Шукалевич Антоніна Андріївна)

Перша вчителька Новосілля Квітка Галина Павлівна

Про те, що наші прадіди були грамотними людьми, можна переконатися, вивчаючи архівні документи ХІХ – ХХ століть. У списку військовозобов’язаних Морочнівської гміни 1898 року народження було відмічено, що Сава Веремейчик закінчив школу «людову», тобто народну. 

У списках членів окружної комісії по виборах у місцеві депутати трудящих Кухченської сільради за 1950 рік подаються такі дані про членів цієї комісії:

Округ №11 по селу Новосілля: Чухрай Іларіон Григорович, 1921 р. н., освіта – 4 класи;

Марчук Надія Тимофіївна, 1936 р. н., освіта – 7 класів;

Мацерук Василь Сергійович, 1924 р. н., освіта – 3 класи.

Округ №12 по селу Новосілля: Мацерук Яким Сергійович, 1912 р. н., освіта – 2 класи;

Борисюк Іван Григорович, 1915 р. н., освіта – 3 класи;

Новак Єфросимія Герасимівна, 1926 р. н., освіта – 4 класи;

Округ №13 по селу Новосілля: Марчук Володимир Степанович, 1920 р. н., освіта – 3 класи;

Марчук Ольга ( не вказано);

Марчук Хома Федотович, 1896 р. н., освіта – 4 класи.

Отже, ми можемо переконатися, що всі жителі села, народжені на початку ХХ століття в нашому селі, були освіченими, вміли читати й писати. Де вони цьому вчилися? Коли було відкрито перші школи на Поліссі? Відповідь на це запитання знаходимо у багатьох книгах з історії Мінської губернії.

Здавна діти місцевих поміщиків здобували освіту в повітових та губернських містах. Сільські ж діти на Поліссі до середини ХІХ століття не мали можливості навчатися. У 1848 році Мінську єпархію очолив преосвященний Михайло. 

Улюбленою мрією архіпастиря стали церковно-парафіяльні школи, де б сільських дітей навчали грамоті, письму, лічбі, співу, читанню церковних та світських кгиг. Бо через навчання молодого покоління, вважав він, можна навернути населення Полісся до християнської віри, адже довгі роки тут проводилася політика ополячення та окатоличення. 

У Мінській губернії почали масово відкриватися такі школи. Кожен семінарист, закінчивши навчання і отримавши прихід, писав письмову обіцянку, що, крім виконання своїх безпосередніх обов’язків, безоплатно буде проводити навчання сільських дітей, створить при церкві народне училище (так було названо ці школи). 

Як швидко проходив процес створення шкіл на Поліссі, говорить той факт: у 1848 році таких шкіл було 42, а в 1861 році вже 580. І якщо порівняти, що приходів у Мінській єпархії в 1861 році було 535, то стає зрозумілим, що при деяких церквах діяло по 2 школи. У деяких виданнях ці школи названі ще елементарними або селянськими.

Якість навчання в них повністю залежала від особи священика. Серед них були віддані дітям учителі, і були такі, що створювали школу лише на папері, аби прозвітуватися про виконання того, що від них вимагають. Проводилося навчання в будинках священиків, дяків або в селянських будинках почергово по одному тижню. 

Питання не стояло, як вчити, а в тому, щоб було кому, кого і де вчити. Серед учнів переважно були хлопчики. Зранку діти в мішечках несли їжу: кілька варених картоплин та хліб з м’якиною. Часто цієї їжі дітям не вистачало, аби бути ситим, і священик підкормляв учнів. За навчання своїх дітей батьки відробляли священику. 

Навчання тривало 6 місяців: з жовтня по квітень щоденно, по 4 години зранку, щоб потім і священик, і діти могли приступити до роботи. Вважалося головним навчити дітей читати молитви російською мовою, а не польською, щоб вивести із вжитку селян польські слова. Багато вчили діти напам’ять, хоч інколи і не розуміли змісту того, що вони декламують. Книг катастрофічно не вистачало. 

Священикам дозволялося купувати їх за гроші церкви. У святкові дні та в неділю хлопчики-школярі обов’язково йшли до церкви і співали на кліросі, читали церковні книги. Це викликало велику гордість у їхніх батьків та всіх прихожан. 

Де саме навчалися грамоті найперші новосільські учні, не встановлено. Але відоме інше: у 1878 році в Кухітській Волі діяла школа ковальської та столярної справи, із 1883 року тут працювало народне училище. 

У Храпині почали навчати сільських дітей у 1910 році, у Кухчі – у 1911. Є й інші свідчення. У родині Сидорчуків, наприклад, донині пам’ятають переказ, як їхній предок Карпо волами возив свого сина Наума на навчання в Дубровицю. Разом із ним там здобував освіту хлопець із Серник. 

Досліджуючи «Пам’ятні книги Мінської губернії», можна дізнатися, що в 1910 році у Храпині вчителював Михайло Янченко, а в 1911 – 1915 роках – Іван Горячко. У Кухчі вчителями працювало багато різних людей: у 1911 - 1912 роки – Анна Велеменець, у 1913 – Федір Тармишов та Надія Лопатина, у 1914 - Федір Тармишов та Олексій Кибан-Макарина, у 1915 – 1917 – Василь Поплавський та Олексій Кибан-Макарина. У кого з них навчалися наші прадідусі та прабабусі, нам невідомо. Тоді вони читали та писали російською мовою.

У 1921 році територія нашого району знову була приєднана до Польщі, тому навчання у школах уже проводилося польською мовою. Учні відвідували польську школу в Кухчі, а потім у Новосіллі. 

За спогадами Миколи Ляховця, за часів Польщі в селі працювала школа. Так як він був сиротою, не мав у що вдягтися, аби йти до школи, тому ходив на навчання тільки весною та восени, але встигав засвоїти програму за весь навчальний рік. До польської школи учні ходили сім років, але мали чотирирічну освіту, бо навчання тоді мало таку схему:

1 клас - один рік;

2 клас - один рік;

3 клас - два роки;

4 клас - три роки.

Вчились діти безкоштовно. Та батьки часто не пускали їх на навчання, бо вони допомагали вдома по господарству. Вивчали в польській школі такі предмети, як письмо, арифметика, читання, Закон Божий.

На уроки Закону Божого до польських дітей приїжджав ксьондз, а до українських - священик. За часів Польщі дітей трошки підгодовували. Знайдено документ, який свідчить, що дітям у школах давали кавово-цукровий напій. Виділявся він тільки дітям бідних родин. Ось про що розповідають цифри 1925 року: на той час у Морочнівській гміні було 15 шкіл; у Храпинській школі тоді навчалося 20 дітей, яких теж харчували. 

Найдавнішу документальну згадку про школу в селі Новосілля радянських часів знайдено в ДАРО. У текстовому звіті про роботу шкіл Морочнівського району за ІІІ чверть 1940 – 1941 навчального року відзначалося, що в селі Новосіллі (названо Новоселіе) найкращий показник відвідування школи – 98,5% (значить, наші односельці свято вірили в силу науки). 

Тут зовсім не читається історія, тому що відсутні підручники із цього предмету. Отже, у такому маленькому селі, як наше, з приходом радянської влади відкрили школу, аби ліквідувати неписьменність.

Але навчання перервала війна. У Кухчі навчання проводилося в корчмі, бо вона виявилася найбільшим приміщенням у селі. Навчалося у дві зміни 90 учнів 1 – 4 класів. Окрім того, для старших жителів організовувалися вечірні курси.

Дослідженням історії новосільської школи зайнялася вчителька української мови та літератури Храпинської ЗОШ І – ІІ ступенів Шукалевич Антоніна Андріївна, колишня жителька нашого села. Ось що вона розповіла: «Закінчилася війна. Ще не загоїлися рани в тих, у кого вона забрала дітей, чоловіків, батьків.

Але життя продовжувалося. За парти сідають діти, яким було по 10 – 12 років. У Новосіллі школи не було. Старші учні ходили в Кухче. Навчання проводилося в найманих хатах.

Згодом у село приїхала вчителька Лагодінська Марія Григорівна. Вона не мала педагогічної освіти. Тоді вчителями працювали ті, хто проходив кількамісячні курси, де готували до педагогічної роботи. Вперше сіли за парти в будинку Юрашкевича Юхима. Згодом навчатись почали у хатах Філончука Івана Тихоновича, Марчука Якима Орестовича. 

Деякий час всі учні сиділи в одній кімнаті, тільки кожен клас мав свій ряд. Потім кожен клас мав свою класну кімнату. Кімнати інколи перегороджували домотканими ряднами, щоб зробити два класи. Діти сиділи за довгими нефарбованими столами на лавах. За одним таким столом сідало 8 -10 учнів. 

Пізніше були виготовлені парти. Класні дошки теж були не фарбовані, крейди на них не було видно. Та й спеціальної крейди не було. Писали грудочками білої глини. Ручок не було, писали олівцями. Пізніше чорнило робили із сажі. Не було зошитів.

Писали на клаптиках паперу різного розміру й кольору. Готуючись до уроків, учителі до пізньої ночі креслили цей папір, щоб на ранок діти мали розлінійовані аркуші.

Одяг дітей був убогим. Замість чобіток чи черевичок на ногах були сплетені з лик постоли, зашнуровані під коліна вірьовочками з конопель, а в них ганчірки з мішковини. Штани і сорочка зроблені з грубого полотна. Із продуктами харчування теж було тяжко. До школи діти ходили напівголодними. 

Дехто брав обід, який складався із шматочка чорного черствого хліба або сиру. Усі діти обступали того, хто мав цю їжу, і випрошували собі або дивились із великою заздрістю. Деякі діти ходили до школи лише весною і осінню, бо не мали в що вдягнутися. Потім у село приїхала Квітка Галина Павлівна. Вона вже мала педагогічну освіту. Кожен клас вчився окремо і в різний час». 

Про життя і педагогічну діяльність своєї мами розповіла Віра Миколаївна Сидорчук: «Квітка (Сидорчук) Ганна Павлівна народилася 19.10.1923 року в місті Корсунь Київської області (нині це місто Корсунь-Шевченківський Черкаської області) в багатодітній родині. Цікавим є те, що її батько і мати носили прізвище Квітка і народилися обоє в селі Квітки Корсунського району. У сім’ї було 5 дітей. 

У двадцяті роки сім’я жила в комуні. Мама готувала їсти робітникам, батько був комірником. Батьки працювали, а діти виховувалися в дитсадку У 1931-1933 роках пережили голодомор. Галина Павлівна розповідала про припухлих людей, які лежали обабіч дороги.

Підходити до них батьки забороняли. Їли пиріжки із лободи, в які мама досипала трішки перетертих зернин, суп із листя кропиви, буряка та кульбаби

Батько був комірником і приносив у піджаку із колгоспної комори по кілька зернин. Уже дорослою Галина Павлівна згадувала, що нічого смачнішого для неї не було, як пиріжки із калиною та цукровим буряком.

Два її молодших брати закінчили технічні вузи, а три сестри: Віра, Ганна і Марія – Корсунське педагогічне училище. Ганна Павлівна належить до того покоління, випускний вечір якого припадає на 22 червня 1941 року – початок війни. А потім у село прийшли німці.

Старша сестра Віра була хворобливою. У 1944 році її включили до списків для відправки в Німеччину, але замість сестри Віри поїхала Ганна. Працювала на підземному заводі по виготовленню авіабомб «Моршвіг». Ось його адреса: табір Гайде біля Ейленбурга, барак 33, кімната 35, особистий номер 0770. На заводі діяло французьке антифашистське підпілля. Вони досипали у бомби пісок і говорили: «Работай на поражение Германии». 

У травні 1945 року в супроводі велосипедистів остарбайтерів вивели колонами із заводу в поле і залишили там, не сказавши, що війна закінчилася. Лише побачивши літаки із червоними зірками, вони зрозуміли це самі.

Через кілька місяців Галина Павлівна повернулася додому. Місто і села навкруги були розгромлені, адже саме тут відбулася знаменита Корсунська битва. Не залишилося багатих садків, урожайних ланів, худоби. 

За направленням Міністерства освіти всі три сестри поїхали вчителювати на Західну Україну. Віра після закінчення Київського педінституту була направлена у Володимир-Волинське педучилище, де 30 років викладала педагогіку. Ганна мала направлення в Олександрію Рівненського району. 

Але щоб бути разом із сестрою Марією, приїхала в Зарічне. Добиралися із Рівного поїздом до Пінська, а звідти - на підводах до Зарічного. Їх вразив базар у Пінську, на якому було багато молочних продуктів: масло, сир, сметана, молоко, овочі, фрукти, чого не було в той час на Черкащині. Дівчата дивувалися, в який багатий край вони потрапили. Марія всього один рік попрацювала в Дібрівській школі і повернулася додому. А Галина на все життя залишилася на Поліссі.

У трудовій книжці Ганни Павлівни один запис: «20.08.1946 року призначена вчителькою Кухченської початкової школи». Насправді вона розпочала працювати у селі Радовель. Жила на квартирі у Погорільців. А через два роки почала працювати у Новосільській початковій школі. 

Навчання тоді проводилося в хаті Марчука Якима, там же на квартирі жила й учителька. Як свідчить тарифікаційний список учителів цієї школи за 1954 рік, у класі-комплекті навчалося три класи (1, 2 та 4) - всього 13 учнів. Місячна зарплата була 977 карбованців, учительська ставка – 575 карбованців. Галина Павлівна з теплотою згадувала всіх новосільських учнів».

У Новосіллі Галина Павлівна вийшла заміж за Миколу Наумовича Сидорчука. Пізніше школу в Новосіллі закрили і молода вчителька навчала дітей молодших класів у Кухче. Разом із чоловіком виховали двоє дітей. Син Віктор, 1950 року народження, закінчив школу із золотою медаллю і Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, нині живе і працює в місті Черкаси. Дочка Віра, 1955 року народження, після закінчення педінституту працює в місті Дубровиці. 

Новосільські школярі в 50-х роках після закінчення 4 класів здавали екзамени в Кухченській школі і там уже продовжували навчання до 7 класу. Доводилося йти на навчання аж у село Радовель, де його жителі Погорілець Євгенія та Краснюк Кузьма відпустили під класи свої найбільші кімнати.

А потім у Кухчі побудували шкільне приміщення. Спонсором будівництва школи став голова колгоспу «Заповіти Ілліча» Ходневич Василь Іванович. 27 років школою керувала директор Соколовська Ядвига Нарцизівна. Вона залишила хороший спогад про себе у кожного новосільця. До вересня 1949 року школа в Кухчі була початковою, а до вересня 1966 - восьмирічною.

Деякі учні зразу ж після восьмирічки вступали у технікуми, інші йшли вчитися в Локницьку середню школу і закінчували 10 класів. Це Юрашкевич П.М, Марчук В.Я., Марчук А.І., Шукалевич А.А., Юрашкевич А.М., Філончук В.І., Шукалевич Г.А. Довгою і важкою була дорога за знаннями від Новосілля до Локниці. Не раз поливав учнів дощ і сніг, не раз приходили додому з майже обмороженими руками та ногами. Але наступного дня знову вирушали до школи. 

А коли Кухченська школа стала середньою, то більшість школярів здобували середню освіту вдома, а далі продовжували навчання у вищих та середніх спеціальних закладах. У школі новосільські школярі в основному відзначалися жагою до знань та високими результатами в навчанні. 

Особливою популярністю користувалася професія вчителя. У кожній родині є свої педагоги. Вони нині мають і звання Заслуженого вчителя, і вчителя-методиста, і старшого вчителя. Село невелике, але в ньому є спеціалісти різних галузей із вищою та середньою освітою: учителі, медики, бухгалтери, агрономи, працівники лісового господарства, культури і торгівлі. 

Кожен новосілець з посмішкою згадує Білу гору між Новосіллям та Кухчем. Як важко було здолати її маленьким школярикам! Тепер вона якась невисока, а колись була такою нездоланною перешкодою на шляху до школи. А скільки забав чекало на учнів, коли зимовою вечірньою порою вони поверталися додому. Сідали на свої портфелі й мчали вниз із самого вершечка. Сміх, крики, розчервонілі обличчя і маса задоволення…

Хороші спогади залишили про себе і всі вчителі Кухченської школи, директори Соколовська Ядвига Нарцизівна, Колошинський Микола Леонтійович, Кучерешко Ольга Леонтіївна.