Ганучнъік

Ля на́с, дите́й шиздъісє́тъіх рокі́в, поява гану́чнъіка була́ вили́кім пра́знъіком. Його́ “фі́рмова” пі́сня була:

- Зда́йти, ба́би, гану́-у-у-чи,гану́чи, портя́нки, засра́нки. Дам панчо́-о-о-хи, панчо́хипо са́мі росьо́хи.

Вона гуртова́ла люде́й ку́ля во́за, на яко́му спе́роду стоє́ла скри́ня з нихи́трім това́ром, а зза́ду – гора́ гану́чий, що лю́ди здава́ли в обмє́н на “панчо́хи по са́мі росьо́хи”.

Смисл слі́в гану́чнъікові пі́сні ми поніма́ли з трудо́м, я й за́ри ті́лько дога́дьваюса, що́ то за “росьо́хи” такиї та́йнъі. Али тогді́!..

Разноцвє́тнъі ша́ріки із сірє́нами, гли́нянъі розмальо́ванъі пі́внъіки всє́кіх розмє́рув, що ще й сві́стали ка́жнъій по-сво́йому, мня́чіки, всє́кі и́грашки буди́ли в нас бу́йнъі фанта́зії, ни́ц ни ме́нчі за Жюль-Ве́рновскі. А з чи́м ми тогді́ гра́лъіса? Що в нас тогді́ було́? Ни́ц ни було́.

Був у гану́чнъіка това́р і для зро́слъіх. Кро́мий оти́х панчі́х, були́ голки́, нъітки́, ґо́ринь ля вішіва́ння, напе́рснъіки, ну і ще яка́ся дише́вая мє́лоч.

І все́ ж мні запо́мнъілъіса ни това́ри, що були́ ма́ло чим лу́ччі од тих гану́ч, що баби́ здава́ли. Мні запо́мнъівса дух пра́знъіку, дух яке́їсь новізни́, дух наді́ї на щось лу́ччи.

Зна́ю, що то були́ дє́тскі имо́ції од дє́тскіх ілю́зій. Але́ ж вони́ ни чирстві́ють, ни згаса́ють, ни охоло́ньвають, а наоборо́т, чим я бі́льший старі́ю, тим ярчі́й вони́ горє́ть і бі́льш мине́ грі́ють.

Нивже́ ті́льки мине́?