Цінності людського буття в творчості білоруського поета Сергія Граховського: вірші поета про дружину (Тумаш В. М., Барановська Катерина Іванівна)

Сергій Граховський із дружиною Валентиною

Перад гэтай маленькай жанчынай мне хацелася стаць на калені ...

Для кожного періоду життя людини властиві почуття, які духовно збагачують, окрилюють її, допомагають пережити незгоди та тяжкі випробування. Таким щасливим дарунком долі було для Граховського кохання.

Говорить поет про своє почуття з високою естетичною майстерністю, натуральними щирими інтонаціями, що дає можливість відчути, з якою великою повагою, поклонінням ставиться автор до жінки. Він відкриває таємниці її душі, непідкупну чистоту та доброту. 

Шедевром інтимної лірики Граховського є вірші «Як я жыў без цябе», «Любоў і каханне». Автор говорить:

Сваю любоў, глыбокую, як мора,

Дзялю на ўсіх, каго даўно люблю,

Кахання толькі, што пранёс праз гора,

І радасці ні з кім не падзялю.

Сучасники Граховського згадують, як натхненно, піднесено читав поет свої вірші на різних вечорах, у студентських аудиторіях, як заворожувала музика справжнього кохання у вірші «Як я жыў без цябе». Коханій дружині поет присвячував вірші до останніх днів свого життя.

Дочка Граховського Тетяна згадує: «Вони завжди були нерозлучними: мама - маленька блондинка із широкими очима й тато – високий, дужий, спортивний чоловік». 

Про Валентину Михайлівну живуть непридумані легенди. Розповідають історію, як вона добиралася до свого чоловіка в Сибір. Їхала в кузові грузовика в обнімку із бочками бензину. Вночі серед безлюдної тайги в машині закінчився бензин.

 Чекати серед лісу довелося б до ранку. Тому жінка, не слухаючи застережень її попутників, вирушає в темну ніч по невідомій розбитій дорозі. Ішла всю ніч й не чула втоми. А коли вранці глянула на свій одяг, жахнулася: усе до нитки було мокрим та в багні.

Ось чому Сергій Іванович так цінував свою дружину. Про неї та про інших білоруських жінок, які залишилися вірними своїм репресованим чоловікам, Граховський написав поему «Спалені мости». Присвятив її пам’яті Олександри Муравйової, дружини декабриста Микити Муравйова, засланого в Сибір царем. 

Ця поема – гімн усім самовідданим жінкам, це й твір-поклоніння подвигу жінки Валентини Михайлівни, яка не задумуючись приїхала в Сибір, щоб розділити всі незгоди життя політичного засланого. 

Саме ця підтримка дорогої людини допомогла Граховському повернутися до повноцінного життя та творчості.