Архівні джерела свідчать: поляки проводили тут каральні операції.
Донині дуже мало інформації про події початку ХХ століття на наших землях. Ось деякі загальновідомі історичні факти того часу. У роки Першої світової війни на Зарічненщині стояв фронт: на одній частині – російські війська, на іншій – німецькі. Велика війна завершилася на світанку 11 листопада 1918 року підписанням перемир'я між Антантою та Німецькою імперією. У роки цієї війни наші землі входили до складу Російської імперії. Тоді Пінськ був повітовим центром Мінської губернії.
Але ще 9 лютого 1918 року за умовами Берестейського мирного договору між УНР та державами Четверного союзу, Пінський повіт Мінської губернії увійшов до складу Української Народної Республіки (УНР). У складі Української Держави Пінський повіт об'єднали з Мозирським в окрему адміністративну одиницю — Поліську округу. Цей статус був тимчасовим. Після поразки Німеччини в Першій світовій війні та через подальші військові дії регіон не вдалося утримати. За Ризьким мирним договором 1921 року Пінський повіт відійшов до Другої Речі Посполитої.
Що в ті часи відбувалося в Погості, розповідається в «Історії міст і сіл Рівненської області», складеній у 1973 році: «Дізнавшись про революцію в Росії, жителі Погоста почали ділити поміщицьку землю та майно. На початку січня 1918 року тут було проголошено радянську владу. Почала діяти Рада селянських депутатів. Але австро-німецькі загарбники разом із Центральною радою відновили буржуазно-поміщицький лад. Землю, ліс, худобу відібрали у селян. Окупанти та гайдамаки розправлялися із селянами.
У середині 1918 року жителі Погоста на чолі з П. Д. Бабичем напали на штаб гайдамацького полку, вбили полковника Ляшкевича та поміщика Доберського. І на деякий час знову відновили радянську владу. У грудні 1918 року жителі Погоста підтримали Дубровицьке повстання. На початку 1919 року Погост захопили петлюрівці, а згодом - польські інтервенти. Улітку 1919 року в Погост увійшла Червона армія, а в серпні знову - поляки. Розгорталася партизанська боротьба. Для придушення партизанського руху польські власті спішно направляли в села каральні загони. У грудні 1919 року один такий загін увірвався до Погоста Зарічного й учинив розправу над місцевими жителями. У липні 1920 року червоноармійці 12-ї армії вигнали польських загарбників із поліських сіл».
У Пінську стоїть пам'ятник Федорі Банковській. А на ньому підпис: "Замордована бандитами в містечку Погості в червні 1919 року у віці 30 років". За що постраждала тоді ця молода жінка, можна лише здогадуватися...
Загинули тоді й інші місцеві мешканці. У метричній Моровинської церкви за 1919 рік 6 записів «убит»: у лютому 19-річний Андрій Антончик із Муравина, у березні 20-річний Феодосій Ломака з Іванчиць, 35-річний Йосип Ярощук із Кальця, 18-річний дворянин Адам Ляшкевич із маєтку Моровина, у травні 31-річний Василь Хомич із Привітівки.
Ось як описує події того часу у своїх спогадах про Полісся поляк Геронім Тукальський-Нелюбович: «Гетьманська влада встановила свій порядок. Адміністративний апарат було створено на зразок старого – волості, старшина, десяцький, але замість пристава був отаман із незрівнянно більшими повноваженнями. Таким отаманом на Заріччі став пан Лясковський (Ляшкевич), що мав трохи землі, здобутої шахрайством у селян Муравина. Це була старша людина, до війни чи то посередник, чи таємний радник, що підторговував деревом, купленим у селян, збіжжям та худобою. Його правою рукою був Гриценберг, німецький колоніст. Це був національно чужий елемент, якого до війни ледь терпіли, а тепер, перед приходом співвітчизників і союзників, він почувався комфортно, з усією германською пихою. На противагу цим «особам», як родзинка в тісті, у владі вкоренився молодий Вітольд Терлецький. Зголосився добровільно, і бодай він один мав ідейні прагнення й громадянську позицію».
В архівах ДАРО зберігаються документи нашого краю 1919-1920 років. Підписані вони начальником 5 району Пінського повіту Поліського воєводства Вітольдом Терлецьким. Є серед цих документів і біографія Вітольда. Він народився 1895 року в селі Привітівці, навчався в гімназії міста Житомира, де закінчив 6 класів. Із 1914 року продовжив навчання в Житомирській музичній школі. Коли в Житомир у 1918 році вступили більшовики, переїхав до Пінська. За часів Гетьманщини був помічником начальника поліції в гміні Морочне.
Гетьманщина ХХ століття - це короткотривалий період у 1918 році (29 квітня - 14 грудня), коли Павло Скоропадський встановив авторитарний режим, змінивши соціалістичну УНР. 27 серпня 1919 року Вітольд Терлецький отримав посаду начальника адміністративного 5 району Пінського повіту Поліського воєводства. До 5 району входили такі гміни: Кухоцьковольська, Морочанська, Любешівська, Угриницька, Вичівська. Проживав Вітольд Терлецький у селі Морочне.
Багато документів ДАРО 1919 року розповідають про те, що мешканці Зарічненщини саме в цей рік залишилися без будинків. Списки жителів Кухоцьковільської гміни, які не мають житла, підписані війтом цієї гміни Дейнекою та секретарем Луцевичем. Без болю не можна розглядати список жителів села Борова: із 109 будинків тут вціліло лише 5. І суцільний запис на цілу сторінку: будівель нема, стодоли нема й хліва нема. Що ж сталося тоді в Боровій?
Ось факти з історії села, написаної вчителем історії Борівської школи Ярославом Барчишаком: «У лютому 1917 року в селі було повалено самодержавство. Про цю подію борівчани довідалися від солдатів царської армії, які пройшли селом, несучи транспоранти із написами «Долой царя». За селом дислокувалася військова частина, яка брала участь у воєнних діях проти німців».
В «Історії міст і сіл. Ровенська область» зазначено, що на початку 1918 року тут було встановлено радянську владу. Селяни розділили панську землю та майно. Під час громадянської війни біднота села об’єдналася в повстанський загін під керівництвом Я. Д. Калюти. Цей загін згодом взяв участь у Дубровицькому повстанні й влився до Дубровицького повстанського полку.
Ось ще деякі факти з історії села, написаної Ярославом Барчишаком: «Активними бійцями повстанського загону були Хвалько Петро, Касянчик Петро Мусійович, Сидорчук Михайло Федорович та багато інших. Всього в загоні Калюти перебувало понад 40 жителів села. У другій половині серпня 1919 року село захопили поляки. Наступ польських легіонерів почався із Маневич. Жителька Борової Ошурко Олександра, яка проживала на віддаленому хуторі, повідомила про цю каральну акцію свого сина Євдокима, який проживав у Боровій. Євдоким оповістив більшість жителів села, які знайшли тимчасове сховище в навколишніх лісах. А в селі почала формуватися група самооборони, до складу якої увійшли Дяденчук Андрось Демидович, учасник революції 1905 року, Долженчук Іван Андрійович, учасник російсько-турецької війни 1877-1878 років, та інші односельчани. Зібрані наспіх, погано озброєні, вони не могли відбити наступ білополяків.
Нова окупаційна влада прийшла в село. Окупанти повісили трьох чоловік і, щоб ще більше залякати борівчан, почали палити село. Згоріло до тла понад 70 селянських дворів, згоріла вся Довга, половина Мостової, декілька хат у Глинищах».
Бували поляки в Боровому й раніше. У документах ДАРО є звернення жителя села Долженчука, що в нього навесні 1919 року польські війська забрали коня, бика, 2 корови, 2 телят, 2 овечки. Скаржився й житель села Каленик Дейнека, що поляки в нього конфіскували 2 коні, 1 воза, 2 кожухи, 90 аршинів полотна, 2 пари взуття.
Начальникові 5 району Вітольдові Терлецькому представили списки всіх сіл Кухоцьковільської гміни, де було спалено будинки. Крім Борової, дуже постраждало село Млинок: із 50 дворів будинки залишилися лише в 3 родин: Андрія Касянчика, Степана Мельника та Хоми Мельника. Серед збережених документів – рапорт начальника 5 району про виділення для будівництва жителям Млинка панського лісу із села Біле Кухоцьковільської гміни.
Ось інші цифри: у Кухоцькій Волі І було 65 дворів – залишилося 25, у Кухоцькій Волі ІІ було 57 дворів - залишилося 23, у Задовжі було 38 дворів – залишилося 21, у Заозір’ї було 47 дворів – залишилося 5, у Кухчі було 122 дворів – залишилося 30, у Перекаллі було 118 дворів – залишилося 4. Ось такі великі втрати понесли наші села від польських каральних операцій.
Жителів села Річиці Ян Палій та Семен Саган від імені своїх односельців написали заяву й повідомили місцеву владу, що в травні 1919 року в їхньому селі проводилася польська каральна операція. Тоді було спалено майже все село, залишилося лише кілька будинків. Жителі Річиці просять, аби їм надали ліс для будівництва. У ще Ян та Семен розповіли, що в їхньому селі від тифу масово помирають люди, буває по кілька смертей на день. Розпорядженням властей до Річиці 10 грудня 1919 року було направлено фельдшера, аби зупинити там епідемію.
Неспокійно тоді було й в інших селах. У метричних книгах Серницької Дмитрівської церкви записано, що 3 червня 1919 польськими військами були вбиті 22-річний Степан Юхимович Полюхович, 22-річний Михайло Кирикович Полюхович із Серник та 30-річний Степан Лук’янович Полюхович із Погоста Зарічного. 6 січня 1920 року є запис про розстріл польськими військами 30-річного Гната Степановича Полюховича із Серник, 27 січня - 40-річного Мойсея Ковтуновича з Дібрівська. 12 липня від поранення снарядом під час обстрілу Серник польськими військами помирає 50-річний Федір Дем’янович Полюхович. Хоронили його аж 27 липня. Стала відомою й така нечувана подія з історії села: 6 серпня 1919 року за рішенням Дубровицького ревкому був розстріляний 23-річний Петро Платонович Полюхович.
Інформації про всі села нашого краю немає. Село Морочне тоді теж було волосним. Тут часто стояли різні військові. Метрична книги Морочнівської церкви 1917 року вміщує запис, що 3 січня 1917 року «від штикового укола часового солдата» помер 11-річний житель села Дмитро Чуйко. А 6-річний Микола Чуйко був вбитий у цьому році від розриву снаряда.
У 1919 році в Морочному було вбито 27-річного вчителя Морочненського народного училища Миколу Тишковця. Майже в усіх досліджених документах 1919 року трагічні події відбуваються в місяці березні. У Морочному в цьому місці були вбиті 19-річний Василь Мітнович, 23-річний Юхим Мітнович, 45-річний Федір Олесюк. А 12 червня в Морочному хоронили розстріляного жителя Моровина Микиту Федюшка.
Серед документів 1919 року списки жителів містечка Погоста, які живуть дуже бідно й потребують одягу. Це, напевне, сім'ї тих, хто постраждав від пожежі.
Отаким тривожним видався в нашому краї далекий 1919 рік.
Причину Поліського повстання пояснює у своїй статті «Громадянська війна на вулицях Пінська. Забуте Поліське повстання» Дмитро Кисіль: «Поліське повстання не згадують, й основна причина в тому, що не було результату. Без особливих зусиль його придушила зміцніла польська армія. А ще одна з причин – воно не було прокомуністичним, хоч більшовики й надали підтримку. Це збройний виступ поліщуків, яким набридла і Перша світова, і громадянська війна. Набридла слабкість влади, ходіння військ Польщі та Німеччини, нескінченні пограбування». Тут було вміщено й цікаве фото поліських повстанців. Представлені фрагменти документів взято із сайту FamilySearch.
Немає коментарів:
Дописати коментар