З нида́внъії істо́рії Засвє́тьтя

Коли́сь, нать я́ щи ге́ти по́мню, бироги́ Засвє́тского о́зира були́ го́лъі, ті́льки з того́ бо́ку, що оддалі́ч од доро́ги з Ноблє́ на Млъіни́, був мале́нькій чубо́к лі́су, І те мі́сци ма́ло лъіху́ сла́ву: за́вжди оси́ридь но́чи в тому́ лиску́ було́ чу́ти яки́їсь сту́ки і брє́ски, єк бу́ттоби хто́сь там на вирста́ті ткав. Ну, хто́ ж там може́ таке́ роби́ти в таке́ вре́м'є? Лъіхе́. Ничи́ста си́ла. Чорт. Більш нъіхто́.

Пи́рид Питро́м по льоду́

Є́кося на брига́ди дядьки́, ба́ючи хто про що́, заговори́ли про празнъіки́ і про всилє́кі чудиса́, що траплє́юца в таки́ї дні́. 

А ді́ло було́ пирид дне́м Питра́ і Па́вла – вили́кім правосла́внъім свє́том, що двана́цатого ію́ля, яке у на́с назъіва́єца про́сто Питро́м.

Хвої́на

На краю́ подві́р’я з бо́ку замі́жка от пувднє́ росла́ хвої́на із зрі́занъім вирхо́м – зиле́на краса́віца з гу́стъім гольлє́м.

Ту хвої́ну облюбова́ли бу́зьки і мні́го рокі́в по́спиль вони́ сили́лъіса та́м і віво́дъіли свої́х буслючкі́в.

Ді́жичка

Ожини́в ба́тько си́на, зроби́в висі́льлє на все сило́, подарова́в молоди́м ха́ту, і ста́ли вони́ са́мі пома́лъіньку хазяйова́ти.

Нъіхто́ до їх ни мішє́єца, єк зро́блять – так і до́бри, чого ни вмі́ють – ба́тько чі ма́ти пудка́жуть, а та́к – са́мі собі́ хазяї́. Добро́!

Ті́тка Йовдо́ха

За́вжди і скрізь є лю́ди, що лю́блять поговори́ти про те́, про що й поня́тія ни ма́ють. І хоть вони́ чє́сто наріва́юца на насмє́шки, а то й кпи́ни, али й в істо́рію попада́ють часті́й за пра́вильнъіх" люде́й. 

Коли́сь, мо' рік сто́ наза́д, чі мо' й бі́льший, жіла́ в Ноблі́ яка́сь ті́тка Йовдо́ха з чолові́ком і двома́ до́чками.

Пози́ка

Я тому́ Мікола́йови бі́льш зро́ду горі́лки ни пози́чу. Прійшо́в є́кось до мине́, про́съіть;

- На́сти, пози́ч горі́лки, я ско́ро бу́ду гна́ти, то одда́м.

 Я́, бі до́брій ду́ринь, і пози́чіла плє́шку.

Старий і Смерть

Пойшо́в старе́нькій дидо́к у ліс по дро́ва. Назбіра́в сухи́х гольлє́й, нав'яза́в в'є́зку. Хоті́в на пле́чи взє́ти, а в кре́жох щось єк стре́лъіть!

Таки́й біль, єк бу́ттоби хто коло́м по кре́жох валну́в, аж спаріжо́вало всього́.

Пріплакани

Нъіко́ли ни пла́чти і ни поміна́йти поко́йнъікув уночі́, бо може́ти пріплака́ти биду́ в свою́ ха́ту, да та́к, що ни зна́тъімити, є́к і одборони́тъіса од її.

Я́ вжи ге́ти по собі́ зна́ю. Єк уме́р у мине́ чолові́к і я остала́са одна́ в ха́ти, то я таку́ нужду́ до се́рца допусти́ла, що ду́мала – умру́ од го́ра. Пла́кала биспирири́вно. 

Глубо́ка рика́

Є в на́ші мє́сносьці нивили́ка рі́чка Висилу́ха, в Ноблі́ її́ зову́ть Люби́ньскію, бо тиче́ вона́ до на́с од Люби́ня – сила́, за па́ру кіломе́трув од Ноблє́. 

У на́с вона́ тиче́ по боло́ти і влъіва́єца в При́п'ять на Ву́сьці (уро́чіщи таке́) ку́ля са́мого Нобе́льского о́зира.

Ганучнъік

Ля на́с, дите́й шиздъісє́тъіх рокі́в, поява гану́чнъіка була́ вили́кім пра́знъіком. Його́ “фі́рмова” пі́сня була:

- Зда́йти, ба́би, гану́-у-у-чи,гану́чи, портя́нки, засра́нки. Дам панчо́-о-о-хи, панчо́хипо са́мі росьо́хи.

Сподня

Було́ теє в шисдъісє́тъіх роках, щи прі Хрущо́ви. В ба́тька з ма́тир’ю було́ нас дво́є съіні́в, а нищота́ була́ така́, що на́вить яку́сь дише́ву гану́чіну ни було́ за що́ купи́ти. 

Ма́ти була́ зда́тнъію до всього́, умі́ла роби́ти все́: і прє́сти, і тка́ти, і ши́ти, і вішіва́ти, і в’яза́ти – єк оде́жу, так і всилє́кі ґару́нки.

Креневич Павло Васильович - дослідник діалекту села Нобель

Павло Васильович Креневич народився в Ноблі 1957 року. Закінчив Київський механіко-математичний факультет національного університету імені Тараса Шевченка.

Працює математиком і програмістом у кампанії Томсон Ройтерз (Thomson Reuters) на посаді провідного інженера-програміста.