Про що розповіли клірові відомості Борівської церкви кінця ХVІІІ- початку ХІХ століття

Церква села Борова. Бохніг, 1929 рік

Відомо, що село Борове (Борова) від часу заснування містечка Рафи належало до Волині. На картах початку ХІХ століття воно вже позначене в Мінській губернії. За кліровими відомостями Борівської Свято-Миколаївської церкви, які нині доступні в мережі, можна визначити, що до 1817 року церковна інформація подавалася до Житомирської єпархії, а село належало до Луцького повіту Волинської губернії. У 1817 році клірові відомості від Борівської церкви в Житомирську єпархію вже не надходили. Значить, село було приєднане до Мінської губернії.

У клірових відомостях із 1798 по 1816 рік записано, що село Борова знаходиться за 3 версти від Мінської губернії, за 105 верст від повітового міста Луцька, за 161 версту від міста Острога. Найближчі села – Мольчичі (сучасні Мульчиці) та Озерці.

У 1798 році священником Борівської "церкви Святителя Николая" був Гаврило Гаврилович Ненадкевич, рукопокладений на священника Пінським унійним єпископом Гедеоном Горбацьким у 1786 році. Дяком у Борівській церкві служив його син Климентій.

Сини Демид (17 років) та Федот (13) навчалися дома. Демид «обучался» Ірмологій, а Федот – Псалтиря. Ірмологій – це богослужбова книга православної церкви, що містить ноти й тексти духовних піснеспівів, які співаються під час церковних служб протягом року. Псалтир — це розділ Старого Заповіту, що містить молитви, написані у формі псалмів.

У священника Гаврила ще були сини Данило (2) та Василь (1), доньки Параскева (14) та Ксенія (8).

У 1799 році священник Гаврило Ненадкевич помер. Наглядачем у церкві стає священник «Мольчич».

1 жовтня 1800 року Волинським єпископом Варалаамом на священника був висвячений 24-річний Клим Ненадкевич. Його дружиною тоді була 17-річна Катерина. При ньому проживала його мати-вдова (їй було всього 39 років) та її діти.

У 1801 році при Борівській церкві служить ціла священницька династія: священник – Клим Ненадкевич, дяк – Демид Ненадкевич, пономар – Феодосій Ненадкевич.

У 1806 році від Борівської церкви було забрано частина священницької землі. Церкві належала земля присадибна, городня, орна та сінокісна. Дуже цікаві одиниці вимірювання площі орних земель – «на корець», «на гарнець», сінокісних - «на певне число косарів». Для тих, хто це записав і хто в той час читав, це було цілком зрозуміло. А для нас ці слова нині незрозумілі.

Після довгих пошуків було встановлено, що корець — це давня міра об'єму для сипучих тіл (зерна, борошна) та рідин, що дорівнювала приблизно 100 кг або 80-128 літрам, залежно від регіону та товару, і являла собою місткий ківш з дерева або металу, часто виготовлений з кори. Гарнець — це старовинна дометрична одиниця вимірювання об’єму сипучих тіл (зерна, борошна), що становила приблизно 3,28 літра, дорівнюючи 1/4 відра. Отож на початку ХІХ століття площу вимірювали корцем – ділянкою землі, на яку посіяли корець зерна, та гарнцем – де посіяли гарнець зерна.

Ще одна цікава одиниця вимірювання сіножаті на одного косаря – це та площа, яку один косар викосить за один день праці. Є міркування, що вона дорівнювала приблизно 1 га землі. Щодо орних полів, то вважалося, що один чоловік тоді міг виорати за один день 0,75 га. А в кінці ХІХ століття виміри церковної землі здійснювалося вже в десятинах.

При Борівській церкві присадибної церковної землі разом із городом було «на 1 корець». На присадибній землі знаходився «плебанальной домъ». Плебанія – це двір священника католицької чи унійної церкви в Польщі та Білорусі в XVI-XX століттях. Зазвичай розташовувався біля храму, включав житловий будинок та господарські будівлі. Використовувалися плебанії як своєрідні громадські центри. Сама назва «плебанія» свідчила, що це не просто дім, а дім священника, який мав відношення до католицького чи унійного духовенства, що підкреслювало його історико-культурне значення. У таких будинках здебільшого доживали свого віку уніатські парохи.

Церковні городи в Боровій знаходилися ще в шести місцях: особливий город на Миколовщизні - 6 гарнців, на Плясу – 16 гарнців, на Вигоні – 8 гарнців, під Болотом – на 1 корець, за Річкою – 8 гарнців, на Волочку – 24 гарнці.

У досліджуваних клірових відомостях можна прочитати десятки давніх борівських топонімів, названих тут «урочисками». Орні церковні землі знаходилися в урочисках на Веросах, на Дробишині, у Замшові, на Нивці, у Тиховижі, на Тислині, на Любині, на Таражі, на Підозер’ї, у Забутодичах. Сінокоси церковні були на Тоновому Рогу, за Грушкою, на Потеребах, у Косині, під Уликом, на Хвоїні, у Кусині, на Сміхах, на Олесі.

Рубка лісу для борівських священнослужителів була вільна. Церковники мали 6 рибних гатей.

Ось такі цікаві відомості подають клірові відомості кінця ХVІІІ- початку ХІХ століття.

До яких пір священники Ненадкевичи правили в Борівській Миколаївській церкві, невідомо. За «Мінськими єпархіальними відомостями» вдалося встановити, що в 1869 році в Пінському духовному училищі навчався Наркис Ненадкевич, син дяка Демида Борівської церкви, а в 1871 році тут навчався його син Іван Ненадкевич. Помер псаломник Борівської церкви Демид Ненадкевич у 1888 році, а на його місце був присланий випускник Пінського духовного училища Костянтин Рубанович.

А Ненадкевичі продовжували служити в інших церквах: у 1890 році випускник Пінського духовного училища Степан Ненадкевич став псаломником Стахівської церкви Пінського повіту.

У середині ХІХ століття священником у Боровій був Василь Конюшевський, а з 1 листопада 1868 року його перевели в Мозирський повіт. У 1869 році з Локницької церкви в Борівську за власним бажанням перейшов священник Августин Цирилькевич. Тоді ж просвирнею тут стала вдова священника села Біле Анна Шелютіна.

У тому ж 1869 році Литовської єпархії священник Георгій Касперович був прийнятий у Мінську єпархію й призначений священником Борівської церкви. Але на шляху до місця призначення помер у дорозі в Новогрудському повіті. У нього «безъ всякихъ средствъ къ жизни» залишилися дружина та троє дітей. Згодом прізвища цих дітей-сиріт можна відшукати серед учнів, які будуть навчатися за державний кошт.

У 1870 році новорукопокладеним священником Борівської церкви став Василь Вечорко. Церковним старостою в 1875 році стає селянин Хома Ковенько, а до церковногопопечительства входять селяни Тимофій Дяденчук, Сильвестр Ситницький, Семен Дяденчук, Йосип Мельник та Кирило Дяденчук.

У 1879 році Василь Вечорко перейшов до церкви Кухітської Волі, і з 1880 року в Борівській церкві править Степан Восінський, котрий закінчив курс наук у духовній семінарії.

У 1885 році настоятелю Борівської церкви Степанові Восінському та його дружині Олімпіаді було оголошено подяку за «пожертвованіе въ приходскую церковь различныхъ церковныхъ вещей всего на сумму 75 рублей». Подяку тоді отримали й селяни села Борова «за пожертвованіе на нужды своей церкви 120 руб. и за пріобрѣтеніе хоругви, стоимостью въ 20 рублей».

У 1894 році отримала подяку селянка Борової Олександра Ковалевська «за пожертвованіе въ Боровскую, Пинскаго уѣзда, церковь пелены на аналогій, стоимостію 10 рублей».

У 1896 році псаломник Борівської церкви Костянтин Рубанович перейшов до Морочанської церкви, а в 1900 на це місце прийшов учитель Борівської церковно-парафіяльної школи Михайло Годлевський. Він служить псаломником до 1907 року, доки не захворів. Його змінює послушник Пінського Богоявленського монастиря Степан Малашкович. А вже в 1909 році псаломник Григорій Петрович переходить на посаду вчителя церковно-парафіяльної школи.

У 1906 священник Степан Восинський переходить до Муравинської церкви, у 1914 році священником у Боровій стає Михайло Скурат. А в 1914 році в село приїздить і другий священник Володимир Сомкович: «перемѣщенъ согласно прошенію, и для пользы службы». Тоді при церкві землі для причту було 76 десятин. Будинки для причту були побудовані в 1911 році.

У 1905 році церковним старостою Борівської церкви стає селянин Іван Ситницький, у 1908 – Олексій Апанчук, у 1911 – Федір Стрілець, у 1915 – Яків Ситницький.

Пошуки продовжуються…