За культурне відродження Пінщини
Полісся — країна лісів, болот, поперерізувана річками й озерами. Країна бідна й неродюча, затишна від зовнішнього ворога.
Характер країни висунув своє й на вдачі поліщука, якого на Пінщині звуть — пінчуком. Консервативний, повільний, лагідний, сумовитий. Любить свою землю й не проміняє її на золоті гори.
Поліщук — споконвічний українець, а донедавна — єдиий мешканець Полісся. Він зберіг старі звичаї, віру, мову. Тут, на Поліссі, збереглися чудові зразки старого українського народнього мистецтва. Це мистецтво, як дух народу, живе при поліщукові з часів сивої давнини.
Пінщина — це складова частина Полісся. У минулому (у ХVІІ ст.) Пінський повіт займав поріччя Прип’яті (Прип’ятське Полісся) аж до Мозира на сході і майже все Влинське Полісся.
Всі води з Пінщини через Прип’ять вливаються в Дніпро. Річки тісно зв’язують Пінщину з Волинню та Києвом. Це відогравало ролю й у минулому цієї землі. До половини ХІІ ст. т. зв. Турово-Пінська Земля була придатком до Києвського великокняжого престолу як сильне удільне князівство.
І хоч пізніше Пінщині доводилося переживати різну долю в Литовсько-Руській Державі, в Литовському Князівстві, під польським, а в кінці московським пануванням, і хоч це панування спинило й знищило культурний розвиток цієї землі, усе ж обличчя країни й душі населення не змінило й не викривило.
Навпаки, пінчуки завжди брали живу участь у культурному й державному житті України. Гальшка з Гулевичів Лозчина з Полісся уфундувала й щедрими матеріяльними допомогами запевнила розвиток славному київському Братству.
Серед митрополітів київських, що мають великі заслуги для культурного й релігійного життя України, були такі представники Пінщини, як Гедеон князь Четвертинський, Варлаам Ясинський, Іосиф Нелюбич-Тукальський — вчитель гетьмана Дорошенка, «останнього козака України».
В національному зриві за Хмельницького Пінщина виступила чинно, а шляхта пінська, тоді ще українська, хоч частинно покатоличена вже, під проводом Єльського і Бжеського, заприсягла вірність Хмельницькому, і великий гетьман належно доцінював важну для України Пінську Землю. Він вислав сюди визначного козака, пізнішого генерального писаря, Івана Грушу, щоб повідомив про «ласку гетьмана ку всему повіту» і відновив «злуку з Військом Запорожським».
У газетній статті, за браком місця, не можемо перечислити всієї української шляхти Пінщини, що пізніше спольщилася або зрусифікувалася. Пригадаємо тільки, що у військовій частині, якою командував полковник Костянтин Виговський, брат гетьмана того ж імені, був у 1658 році «сотник полку Пінського і Турівського», шляхтич, «пан Костюшко з Серник» із місцевого православного роду, з якого сто літ пізніше вийшов відомий польський національний герой.
Можна тут згадати також Фльоріяна Гедройца і Кміту Павла, що активно виступали проти унії, яку запроваджували поляки на Поліссі, що видривали населення від «віри стародавньої руської» та «лядські новинки заводити почали». Не тільки українці-поліщуки боронилися проти ворожих зазіхань, але й деякі з поляків також солідаризувалися з ними. Так, наприклад, Ян Щасний Гербурт, поляк-римокатолик, писав у 1613 році: «Коли хочуть вони, щоб Руси не було на Руси, то це річ неможлива і це зовсім так, якби їм хотілося, щоб тут було море коло Самбора, а Бескид щоб був коло Данцігу».
Сьогодні можемо бути спокійні: Українці Полісся в своїй масі лишилися незмінені.
(«Пінська Газета», 30 липня 1942 р., ч.4).
Немає коментарів:
Дописати коментар