На Червоній площі нас попросили заспівати веснянку. А я й почала відразу – "Дозволь, Боже, латаття діждати". – "Ні, так не співайте, – обурилися присутні начальники. – В атеїстичній країні немає Бога". – Як же тоді я маю співати? – відповіла я. – "Дозволь, Ленін, латаття діждати?"
Колишній секстет, а нинішній квартет бабусь з глухого села з дивною назвою "Старі Коні", що на кордоні з Білорусією колись з гастролями обї'хав всю Україну. Десять разів колектив зустрічала столиця та проводжала під аплодисменти, схиляючи голови перед їхнім талантом. Два рази бабусь запрошували до Варшави. А за Союзу один раз довелося побувати аж у Москві, де їм випала честь виступати на Червоній площі.
- Офіційно як колектив ми виступаємо з 1982 року, – пояснює керівник квартету 71-річна Чекун Дарія. – А товаришуємо ще з раннього дитинства. Скрізь ми разом. На музики, на свята. Навіть в одну ланку в колгоспі всі шестеро втрапили. В'яжемо льон – співаємо. Працюємо на буряках – теж з піснею. На нас звернув увагу наш бригадир й запропонував створити співочий колектив.
Спочатку декілька років ми представляли свою ланку на різних заходах. Потім виступали як представники від району на обласних концертах. І так пішло-поїхало. Почали запрошувати до сусідніх областей. Згодом дісталися й до столиці. Відтак об'їздили всю Україну.
- Спочатку ми не мали ніякої назви, – підтримує розмову Наталія Никифорівна. – Були просто фольклорним колективом. Куди приїдемо, скрізь запитують як нас оголошувати. Я раз сказала жартома – "Звіть нас за назвою села "Старі Коні". Та й не молоді вже тоді ми були. Відтоді й пристала до нас ця назва. Під іменем "Старі Коні" знають нас не лише в Україні, а й у Польщі та Росії.
Репертуар бабусь складається з обрядових, веснянок, релігійних та гумористичних пісень. Декілька сотень текстів тримається в їхніх головах. Жодної пісні не записували й жодної не вчили з паперу. З уст в уста переймали від своїх батьків та бабусь. А потім, співаючи, вчили одна одну. Щоправда, в їхньому репертуарі є й дві авторські пісні. Їх склала найстаріша представниця колективу Чекун Наталія.
- Обидві мої пісні про русалок, – говорить Наталія Никифорівна. – Одного року приїхав до нас начальник з району. Запрошував на на концерт веснянок. Потрібно було знати хоча б по одній пісні кожного різновиду. Русальних пісень у нашому краї не співали. Тому ми їх не знали. Я сказала йому, що "видумаю" таку пісню.
Він засміявся, розвернувся та й пішов. Певне подумав: "Що та проста баба зможе придумати". Я пригадала розповідь мами про старе повір'я, в якому говориться, що коли дівчина заручиться, але не дочекавшись весілля помре, тоді вона стає русалкою. Поселяється в полі та ходить по межах між житами, збирає волошки й постійно тужить за коханим. За кілька днів ми вже розучували дві нові пісні.
Затягують тихенько бабусі сумну пісню. Поступово вона починає лунати все голосніше й голосніше. В пісні йдеться про молоду русалку, котра слізно просить не рвати в полі волошки й не переорювати межі, щоб не перетинати дорогу бідній дівчині. Старі голоси бринять так дзвінко, що разом зі словами чується ніби якась дивна зачаровуюча музика.
- А я ще й лікуюся піснею, – закінчивши спів провадить Наталія Никифорівна. – Коли робиться тяжко на душі, починаю співати. Сум та біль як рукою знімає. Якось я попала в лікарню. Разом зі мною в палаті лежала одна жіночка. В неї тривалий час дуже боліла спина. Ох і намучили її лікарі. Які тільки аналізи та процедури не робили, а причини хвороби все-таки не знайшли.
Я тоді кажу до неї: "Жінко, роби так як я. Співай зі мною, смійся, веселись, побачиш що подужчаєш". Через тиждень вона одужала. А коли прийшла провідати її донька, то вона їй сказала: "Якби я раніше зустріла цю жінку, то не довелося б мені терпіти усі ті процедури". – А я дев'ятьох діток народила. Як би я плакала, переживала, то б уже не жила.
У яких тільки містах і селах завдяки пісням не побували "Старі Коні". Виступали і на великих сценах, і на малих. Співали в музеях, галереях, костьолах, церквах, на площах. Стали лауреатами числених фестивалей, отримали чимало грамот та подяк. Де б не виступали, скрізь були першими. Вони ніколи не займали другого місця. Навіть у Москві на Всесоюзному фольклорному фестивалі, куди з'їжджалися колективи з усіх радянських республік поважне журі майже одноголосно віддало "Старим Коням" перше призове місце.
- Коли ми приїхали в Москву, на сам перед нас повели в мавзолей до Леніна, – пригадує 79-річна Чекун Наталія. – У мавзолеї така тиша, що чутно як надворі цокають каблуки у часових. Я глянула на того Леніна, а в нього голова лиса як гарбуз ще й блищить. Кажу тоді до своїх дівчат: "Дивіться в Леніна голова блищить як гарбуз".
А вони показують, щоб мовчала. Щоправда, присутні зробили вигляд, що не почули. Пізніше на Червоній площі нас попросили заспівати веснянку. А я й почала відразу – "Дозволь, Боже, латаття діждати". – "Ні, так не співайте, – обурилися присутні начальники. – В атеїстичній країні нема Бога". – Як же тоді я маю співати? – відповіла я. – "Дозволь, Ленін, латаття діждати?" Всі замокли й більше претензій не пред'являли.
На жаль, дат своїх зарубіжних гастролей бабусі не пам'ятають. Як сказали самі старенькі, вони їх просто "не інтерисують". До Нового року ще їздили на концерти до райцентру, а на Різдво вперше відмовилися виїжджати за межі села. Вже і вік не той, та й здоров'я почало підводити. Проте, всі свята відспівали в місцевому церковному хорі й з батюшкою та з колядниками з піснею обійшли всі сільські хати. Тепер бабусі за своє культурну діяльність щомісячно одержують по сорок п'ять гривень доплати до пенсії.
- Хоча вже й старі й не здужаємо так як раніше, а от на весіллі ніколи нікому не відмовимо співати, – Каже Петровець Надія. – Та й плати за весільні пісні не беремо. Не гоже за таке гроші брати. Навпаки, на кожне весілля самі прийдемо з подарунком.
http://narodna.pravda.com.ua/fun/470b84021ee54/
Немає коментарів:
Дописати коментар