понеділок, 4 травня 2015 р.

Інсценізація "Поліська рапсодія" (за романом Андрія Дугінця "Стохід")



Інсценізація створена гуртківцями Мутвицької ЗОШ І - ІІІ ступенів Зарічненської районної ради Рівненської області

Дія І

Про автора. «Морочне стоїть в самій глушині Полісся, між Прип'яттю та її лінивою притокою Стоходом. Це велике старе село з кривими дерев'яними будівлями, з великими гніздами лелек на дахах і скрипучими колодязьними журавлями. Ні садочка, ні палісадка.
На все село красується одна-єдина груша із засохлою верхівкою. Бідно й тісно живуть морочляни. Так що ж робити? Все тут належить ясновельможному графу Жестовському, почесному члену поліського сейму», - писав російський письменник Андрій Дугінець.

Народився він у селі Чаплинка Дніпропетровської області. У 1956 році закінчив літературний інститут імені Горького. До війни працював учителем.

А коли фашисти напали на нашу країну, пішов на фронт. Військова частина, де служив червоноармієць Дугінець, була розквартирована поблизу радянсько-німецького кордону. 

Після оточення бійці прокривалися на Схід по німецьких тилах. Двоє червоноармійців - Андрій Дугінець і Петро Басов - дісталися до села Морочне, яке було в глибокому тилу німців.

Хлопці залишилися в селі. Випускали листівки. Потім був арешт. 13 днів Андрія допитували. Жителі села Морочне Катерина Михайлівна Крепка і Ольга Опанасик зібрали 36 підписів, щоб німці відпустили «восточника». 

На той час це був смертельний вирок для тих людей, які визволяли з-під арешту червоноармійців, назвавши їх своїми. Отак майбутній письменник опинився в Морочному.

Був учасником партизанського з'єднання Федорова, потім партизанив у Словаччині, писав у партизанську газету «Червоний прапор» нариси під псевдонімом Андрій Хвиля.

Андрій Максимович - автор багатьох книг. Роман «Стохід» розповідає про Рівненське Полісся напередодні Великої Вітчизняної війни. 

У планах автора було написання другої і третьої книг про село Морочне. Задумане, на жаль, не збулося. Ми пропонуємо вашій увазі постановку "Поліська рапсодія" за романом Андрія Дугінця «Стохід».

Від автора. Із трьох сторін обхопили Морочне Пінські болота. На сотні кілометрів простягаються непрохідні лозняки.

І ніхто з морочлян не знає, що там, у середині боліт. Усі місцеві болота належали пану Жестовському, і за кожен клаптик сінокосу чи орної землі на болоті треба було платити пану чи відпрацьовувати. Майже всі селяни уже боржники ясновельможного пана.

Тільки одна людина в селі живе мрією вибратися із панських лап. Це дід Сибіряк, який пішки прийшов із Порт-Артура в Морочне і бачив стільки, що вже не вірив ні в Бога, ні в чорта. Із ним трапилися різні цікаві історії. 

Графський лісник якось зустрівся з ним у лісі. То результат був такий: лісник залишився без пальців на правій руці, а дід відсидів два роки в пінській тюрмі і три місяці в Березі Картузькій.

Сцена 1

Онук Григорій та дідусь Конон плетуть корзини.

Гриша. Дідусю, а чому вас в селі Сибіряком прозивають. Ви ж бо просто Конон Захарович?

Дід. А, це внучку, із-за того, що я часто розповідаю про сибірські простори, про родючу сибірську землю, про багате полювання в дрімучій тайзі.

Гриша. Невже ж ви оте все бачили власними очима?

Дід. Еге-ж. Давно те було. Тепер ось день і ніч плету корзини для продажу. Але кепські мої справи: багато такого товару з'явилося на базарі.

На вулиці чути голос «На шарварок!».

Гриша кидає кошик і починає читати книжку.

Гриша. О! Знову на шарварок гонять!

Дід. Аякже! Пан заставить відпрацювати за борги!

Гриша. А ми теж підемо, дідусю?

Дід. Побачимо.... Роби свою роботу та й годі. Ось мати йде.

Уляна з ботвою в подолі злякано заходить до хати.

Уляна. Повз вас пройшов цей горлан? (Кидає ботву). А ти знову з книжкою? Знову? А корзинку тільки розпочав? Тут спішити треба, доки на шарварок не вигнали, а він на книжку уставився! Скільки разів тобі казала!

Дід. І чого прив'язалася! Він сьогодні вже восьму плете. Мене обігнав.

Уляна. А я й не помітила. Ну, то й добре. Допомагай, синок. Нашкребемо грошенят і хоч на наступний рік виберемося із боргів.

Пішла. Чути голос «Ціп-ціп-ціп, вуть-вуть-вуть».

Дід. Грицю, а глянь: він уже на хутори пішов, цей клятий десятник, чи ще вернеться?

Гриша. Зараз, дідусю, ось на дерево вилізу та й побачу.

Побіг.

Дід. Важко живеться нам на Поліссі. Останню корову забрали торік за борги. Коли секвестратор забирав нашу Чорнушку з двору, вона біднесенька стояла тихо, навіть жувати перестала, ніби справді розуміла, яка туга в нашій сім'ї. Ох, борги, борги...

Чути голос внука:

І шумить, і гуде,

Секвестратор іде!

Ховай, мати, старі шмати,

Бо і ті він забере!

Дід. Що ти там співаєш?

Приходить Гриша.

Гриша. Дідусю, то правда, слідом за десятником іде секвестратор. Прямо до Козолупихи у двір. Недарма ж Санько казав, що у них теж хочуть забрати корову.

Співає:

І шумить, і гуде,

Довгоносий іде!

Ховай, Санька, вірьовочку,

Бо корову забере!

Дід. Кому казав, перестань! За таку пісню загримиш прямо в Картуз-Березу.

Гриша. У Картуз-Березу? Дідусю, а розкажи мені більше про цю тюрму.

Дід. Краще її не бачити і не знати. За кожний непослух, до тюрми. Мало хто, внучку, звідти вертається. Ось батько твій після допитів там помер. Я ледве живий вернувся. Оборони, Боже, всіх добрих людей від неї.

Голос «Хтось є живий?»

Дід. Ховай лишню лозу. Скоріше. Інакше цей виродок іще подумає, що на панському болоті нарізали.

Входить Савка.

Савка. Дзень добрий, пане! Дзень добрий! Яка веселенька корзиночка. їй-бо веселенька. І скільки можуть дати за таку?

Дід. Не виляй хвостом, Савко! Викладай, чого прийшов?

Савка. Чого ти, діду, такий сердитий? Я графу служу, його волю виконую.

Дід. Воно й зрозуміло. Зараз десятник, потім стражник з канчуком у руці. А потім у поліцію. Можуть прийняти. Такого можуть.

Савка. Воно б непогано. Але грамоти у мене малувато.

Дід. Ех, грамоти. У поліції не грамота потрібна, не розум, Там потрібен свинцевий кулак та горлянка добренна, щоб на людей гавкати.

Савка. А правда, скільки вам платять за таку корзинку? Мені теж гроші треба. Хочу назбирати трохи і кавалочок землі купити, так моргів п'ять.

Дід. Купиш землі і женишся на поповій дочці.

Савка. Тю! На лисого злидня мені ряба, довгоноса! Я собі хоч і без приданого, зате таку кралю відхвачу. У хлопців очі на лоб полізуть. О!

Дід. (У сторону). От тобі і дурень! Візьми ти його за три гроші, коли він золотого стоїть.

Савка. Я вже собі надивився дівчину. Дочку Антосі. Олесею звуть. Не дівчина, а ягідка. Може, думаєте, Антося не видасть за мене свою дочку? Я вже говорив із нею. Сказала: купляй землю, вчись господарювати, а дочка тим часом підросте.

Дід. Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти. Так чого ж ти, все-таки, прийшов?

Савка. Та чого ж... ішов і до вас завернув. За вами ж борг. Я знаю, що ви розплатитесь. Але пан управляючий згоден чекати тільки при умові, що ви підете на шарварок.

Дід. А що вона за шарварок?

Савка. Канаву конати. Ясновельможний пан хоче зробити річку зі свого озера в Прип'ять. Ага, із озера в Прип'ять, щоб ліс сплавляти.

Дід. Це ж на скільки днів?

Савка. На місяць. Не більше. На місяць.

Дід. Розумом помутився твій ясний пан. Місячний шарварок прямо перед жнивами. Мені треба з боргами розрахуватися. Та ще й собі на хуторах який пуд жита заробити. Коли ж тут іще на шарварок?

Савка. Хи! На хутори! І хочеться вам блукати по чужих землях? Краще взяти у пана ще трошки землі та посіяти своє. Їй же Богу!

Дід. На землі, яку твій пан здає в оренду, навіть бур'ян не росте.

Савка.. Як собі хочете! Але коли пан Багно не вийде на шарварок, то пан управляючий пришле пана секвестратора.

Дід. Пришле секвестратора? А що він у мене візьме? Дірки на колінах?

Савка. Так, може, у вас є полотно. Так що я , я нічого. Моє діло сказати. Я...

Дід. Так діло не піде, Гришо! Бери лопати, підемо свою землю виробляти,

Гриша. Знову на болото підемо?

Дід. Еге ж, спустимо воду в річку, вирубаємо лозняки і матимемо землю.

Гриша. А як пан не дозволить через його болото рівчак рити?

Дід. Будемо надіятися, що він не побачить! Бери лопати!

Пішли.

Сцена 2

Уляна і Гриша.

Гриша. Мамо, ну що там? 

Уляна. У пані була, просила за діда. 

Гриша. Ясна пані помилувала? Дідуся випустять? 

Уляна. (Плаче). Продамо останнє порося, щоб діда викупити. Гриша. А давай скажемо секвестратору, що порося здохло.

Уляна. Он Санько, сусід наш, заховав корову, так тепер за борги хату розкривають. Ще більша біда. Жити ніде. Пані пообіцяла поговорити з паном комендантом і теж просила мене, щоб все було тихо і мирно.

Гриша. Мирно! Тихо! А вони з нами мирно?! Напали на дідуся, як розбійники. А за що? Він же свою землю вичищав, яку ще до громадянської війни за сто злотих у пана купив. Ну, зачепив кусочок панського болота. То хіба за таке вбивають? Я їм теж терпіти не буду!

Уляна. Замовкни, синок. Скільки разів тобі казала: не говори лишнього. Всю сім'ю відправлять у Картуз-Березу.

Сцена З

Входить секвестратор. Оглядає дім. Секвестратор. М-да... Без господаря і дім сирота.

Сідає за стіл. Входять Уляна та Гриша. Стали в порозі злякані, шепнуться.

Секвестратор. (У сторону). Хлопець нічого, видно, роботящий, послушний. Правда, лоб у нього впертий, крутий. Та раз чи два одержить кнутом від прикажчика — тоді посмирніє. А жінка... Що ж, вона куди краща від шинкарки. Очі аж душу беруть, а чого коштують брови, волосся. А втім, вона цього, напевне, і не помічає. Їй не до цього.

Секвестратор. Ти, хлопче, йди погуляй. А ми тут самі вирішимо наші діла мирські.

Уляна. Та чого ж? Тепер він моя опора. Чого ж мені від нього таїтися? Секвестратор. По душам хотілося поговорити, пані, по душам.

Уляна. Яка вже там пані! Пишіть вже скоріше. А по душам поговорите з тими, у кого ручки білі.

Секвестратор Пані Багно! Вами була орендована земля у ясного пана графа Жестовського в кількості трьох моргів. Користувались ви нею безперервно, проте орендну плату не вносили. Борги росли з року в рік і досягли суми 300 злотих і 25 грошей.

Уляна.Триста злотих! Триста...

Секвестратор. Сьогодні, 5 серпня 1938 року, ви зобов'язані внести названу суму боргу, і лише тоді я не буду робити опис вашого рухомого і нерухомого майна.

Уляна. Пане секвестраторе! Змилуйтеся! Яке ж у нас майно. Що тут описувати?

Секвестратор. У вас в господарстві є п'ятимісячне порося, яке я оцінюю в 50 злотих. Сьогодні ж його відведіть у господарство пана Жестовського.

Гриша. Сам веди! Я не поведу!

Уляна. Мовчи, синок! Ми проти них, що жаба проти бика.

Секвестратор. Інші ж 250 злотих і 25 грошей ви повинні відпрацювати. Враховуючи те, що у вашій сім'ї немає справжніх робочих рук, ми вирішили забрати вашого підлітка в батраки.

Уляна. У батраки? Змилуйтеся, пане секвестраторе! Хлопця помилуйте. Краще я піду в батраки. Хлопцю не можна так рано. Йому ще немає і чотирнадцяти... Змилуйтеся. Ви все можете!

Секвестратор помазав Уляні хімічним олівцем палець,

тикнув їм у протокол 2 рази.

Секвестратор. Оце за порося! Оце за сина.

Уляна плаче, Гриша дивиться у вікно.

Гриша. Мамо! Дідуся везуть!

Гриша біжить, веде діда Конона.

Гриша. Звірі! От звірі! Замордували людину і привезли додому вмирати. Звірі вони, звірі!

Дія ІІ

Сцена І

Околиця лісу. Олеся сидить і плаче.

Гриша. Тебе стражник прихватив? 

Олеся. У-у-у-гу. 

Гриша. Барабак? 

Олеся. Угу-у.

Гриша. Найбільший гад із усіх панських холуїв. Він мого діда ледве не до смерті забив. Я йому цього не забуду.

Олеся. А хто твій дідусь?

Гриша. Конон, той, що Сибіряком зовуть.

Олеся.. А-а-а. Я його знаю. Він моїй мамі черевики шив, коли вона служницею у пана працювала. О, вам добре, ви самі собі господарі.

Гриша. Які там господарі. Ні коня, ні корови. Тільки хата, та й та...

Олеся. Ну, хоч хата та земля.

Гриша. Кавалочок, тепер є кавалочок. А ти... (потупив голову).

Олеся. Ми батраки. Живемо в баракові. А оце я пішла в ліс по ягоди. Без квитка, бо ж не маємо за що купити. Я б нізащо не пішла, якби мама не хворіла. Грошей немає, а ліки купити треба.

Гриша. А батько теж у батра..., теж у пана працює?

Олеся. Його зовсім немає. Давно вже немає.

Гриша. А мати давно хворіє?

Олеся. Давно вже, а з осені стало гірше. Барабак ударив її палицею по спині.

Гриша. Палицею по спині? Він що, здурів? Я навіть корів палицею не б'ю. Хворостиною, і то жаль, хоч вони й панські. За що ж він?

Олеся. Копали панську картоплю. І він знайшов після матері дві картоплини в землі. Ось такесенькі.

Гриша. Його б самого цією палицею! А ти чия?

Олеся. Антосіна.

Гриша. Ти дочка Антосі. Тої самої, що...

Олеся.. Та одна ж у Морочно Антося, моя мама. Колись ми жили ось тут, недалечко, тут і могилка мого дідуся. Від був лісником ясновельможного пана.

Гриша. Ах, ось ти хто.... (У сторону). Так це ота дівчина, про яку Савка десятник говорив. Оце на неї він дивиться, як коршун на курча.

Чути тупіт.

Олеся. Чуєш, тупіт. Це Барабак! Тікаймо! Він сказав, що вб'є мене, якщо іще раз побачить у лісі.

Вибігають.

Сцена 2

Олеся. Ой, що ж ти наробив! Ти ж його вбив!

Гриша. Ні, то він сам вдарився в сосну.

Олеся. Що тепер буде?

Гриша. Якщо ти нікому не скажеш, нічого не буде. А якщо скажеш - мене в Картуз-Березу відправлять.

Олеся. Борони, Боже! Боронь, Боже!

Гриша.Як тебе звуть?

Олеся. Олеся.

Гриша. А мене - Гриша. Знаєш що, Олесю, ти не ходи більше за ягодами до лісу.

Олеся. Боронь, Боже!

Гриша. Та ти підожди, ти ж не знаєш, що я хочу сказати. У мене є цілий злот. Скільки тобі треба на ліки?

Олеся. Ти що? Думаєш, я така, що якщо мені не дати мені грошей, то все скажу? Це всі так думають. Якщо батрак, так уже... якщо живеш у бараці, то вже й не людина.

Гриша. Олесю! Так ні, ти не знаєш, що я хочу. Ти розумієш, ця курноса шинкарка обманула мене і весь час буде обманювати.

Олеся. До чого тут шинкарка?

Гриша. Та ось послухай. Я продав їй 2 кошики чорниць. Вона закупляє по злоту, а продає в Пінську по п'ять. Так ти краще продай мій кошик ягід, коли поїдеш в аптеку. І зі мною розрахуєшся, і тобі лишиться.

Олеся. Якщо так, то я згідна. Ти збирай і принось, а я на човні буду до Пінська возити.

Гриша. А тепер, Олеся, біжи додому. Через болото. Ввечері я занесу тобі ягоди.

Олеся. Ні, краще я сама вийду на дорогу, коли ти будеш гнати корови. А то сусідки такі окаті.

Гриша. Гаразд.

Дія III

Барак Олесі. Мати кашляє.

Олеся. Мамочко! Я цілих три злотих вторгувала за рибу. На два злотих купила тобі масла, а ще злот залишився. А зараз знову побіжу до Гриші за рибою. Ранком, як ледве засіріє, попливу в Пінськ і до вечора привезу тобі ліки. 

Антося. Ох, доню, добрий цей хлопець Гриша. Але не допоможе вже мені й тисяча злотих. Нічого не допоможе. Здоров'я і молодість не за які гроші не купиш. 

Олеся. Мамочко! А чому ти так дивно дивишся?

Антося. Не бійся, донечко, це я на черемуху так дивлюсь. Цю вербу і черемуху ми з подружкою посадили в один день. Посадили і загадали щастя. Я й подрузі радила черемуху посадити. А вона каже: «Ти гарна, Антося, 

то сади черемуху. А я ряба, то я посаджу вербу».

Олеся. А хто ж це був, мамочко?

Антося. Та Дунька ряба, та, що за Гирею.

Олеся. Ряба, але щаслива.

Антося. Тож старі люди недарма кажуть: «Не родись красивою, а родись щасливою».

Олеся. Мамо, невже і я буду така нещаслива, як ти?

Антося.. Ні, донечко. Ти будеш щасливішою за мене, ти знайдеш свою долю. Недарма ж лелека звив гніздо прямо над твоїм ліжечком. Тільки не доживу я...

Олеся. Мамочко, доживеш! Ти скоро поправишся.

Антося. Але боюсь я, доню. Полюбиш ти такого ж бідного, як сама, вийдеш за нього - і не буде долі ні тобі, ні йому. Подружились ви з Гришею. Ягоди разом збираєте. Рибу ловите. Потім полюбитеся. А ні послати, ні прикритися.

Олеся. Мамочко, а що ж робити?

Антося. Краще не треба нам цих грошей, не ходи більше по рибу.

Олеся. Мамочко, але ж я пообіцяла прийти до полудня. Як же я... Гриша даремно буде бродити по річці. А ось ще й дощ збирається.

Антося. Якщо у нього добра душа, він тільки зрадіє, що ти не прийшла в дощ.

Олеся. А потім... Він подумає, що зі мною щось трапилось. Ввечері прибіжить сюди.

Антося. Ось і добре. Я з ним і поговорю.

Олеся. Не треба, краще вже я сама.

Антося. Не сердься, моя ягідко. Зимою ти вже підеш на вечорки. Полюбишся хорошому хлопцеві. Не батраку, не бідняку, а такому, що добрий господар. Тільки не цурайся, якщо з тобою буде говорити хлопець із хазяйської сім'ї. Не гони своє щастя. Прикладай своє гніздечко до надійного дерева.

Олеся. (У сторону). А, може, й правда, краще буди простою вербою, аніж красивою, але скаліченою черемхою.

Дія IV

Сцена 1

Вечорниці. Дівчата співають.

Дівчата. Хлопці йдуть!

Савка підходить до Олесі, простягає їй веретено.

Савка: Для тебе веретено роблю легеньке буде, пряме, найкраще від усіх. їй-же Богу!

Звучить пісня.

У полі дубочок,

Зелений листочок.

Не бачила свого милого

Вже й другий деньочок.

Дівчина. Гармошка! Дівчата, звідки гармошка? Давай танцювати.

Танцюють.

Гриша. (Підходить до Олесі) У Олесі веретено, як відкормлений гусак. Ану лишень побачимо, чи туго натягнута нитка. Добра пряха, добра. Тільки кому ж вона дозволяє своє веретено держати?

Олеся. А я перемотувати не буду! Попрошу у когось пусте веретено.

Савка. Ти пряди. Для чого час утрачати. Я сам перемотаю, я сам.

Гриша. Яка дружна парочка. Вовк та ярочка!

Савка. Ти чого на нас нападаєш?

Гриша. Як чого? Полюбуйтесь: лоб низький, ніс слизький, зразу видно, що лизав панські полумиски.

Савка. Ах, ось ти як!

Починають битися, здіймається крик.

Господарка. І чого зчепилися?

Дівчата. Не біда, поб'ються й помиряться.

Сцена 2

Пройшли роки.

Гриша. Олесю, як ти жила ці роки без мене?

Олеся. Важко. Мама померла. За борги мене забрав управитель прислугою. Багато натерпілася від його дружини, бо він потай залицявся до мене, а вона все це бачила.

Гриша. А що це за історія із учителем?

Олеся. Було таке. Я допомогла вчителю, котрий втік із Картуз-Берези.

Гриша. І як же ти виплуталася із цієї історії?

Олеся. А коли управитель Риндин в черговий раз приставав до мене, я вдарила його підсвічником по голові, думала вбила. Дуже злякалася, тому й втекла з Морочного.

Гриша. А мене згадувала?

Олеся. Авжеж. Думала, забуду, вийду заміж за багатого Савку. Так не змогла. Надто сильно тебе кохала.

Гриша. І я тебе, Олесю. Тепер будеш моя навіки.

Олеся. Навіки!

Обнімає дівчину, і вони стоять кілька хвилин, обнявшись.

Звучить ніжна мелодія поліської пісні.

Немає коментарів:

Дописати коментар