понеділок, 4 травня 2015 р.

Доля головних героїв роману Ванди Василевської "Полум'я на болотах"


Кожен персонаж роману Ванди Василевської "Полум'я на болотах" - своєрідний людський характер, наділений виразними індивідуальними рисами, зігрітий талантом письменниці. Навіть епізодичні постаті запам’ятовуються, як живі люди.

Письменниця підкреслює думку, що між простим людом і його поневолювачами – осадником Хожиняком, комендантом Сікорою, поліцаєм Людзиком – існує невидима прірва.
Їх роль утримувачів колоніального режиму суперечить життєвим інтересам трудящих, які, працюючи до кривавого поту, залишаються обдертими, голодними, безправними. 

І те, що письменниця інколи наділяє представників польської влади позитивними рисами (чесність, працьовитість і т.д.), робить їх образи реалістичними, переконливішими. Це спонукає читача свідомо оцінювати явища та факти.

Престижність вищої касти розкривається у ставленні до селян, де стає очевидною ота безодня між цими суспільно-протилежними верствами суспільства. Хожиняк не знаходить інших слів, крім «Це хами, хами, хами…Гайдамаки вони, розбійники, палії, вбивці».

Ненависть експлуататора до хлопа має багатовікову традицію, вона дрімуча, освячена трьохсотлітнім прагненням польської шляхти паразитувати не тільки на панському, а й на українському селянстві 

За походженням Владислав Хожиняк не шляхтич, а син малоземельного польського хлібороба. Засліплений жадобою збагачення, служачи осадником, будь-що вирішив стати паном. 

Він, польський солдат, дослужився у війну двадцятого року до чина сержанта й нагороджений за вірну службу куском землі, вирваним у страдаючих безземельних селян.

Він поляк та ще й сержант і являє собою щось вище, ніж ці темні, голодні мужики. А якщо вони не хочуть миритися з тим, що йому виділяються кращі землі і луги, - це підтверджує (з його точки зору), що всій цій породі притаманні дикість, схильність до злочинів.

На образі Хожиняка показано процес морального виродження звичайної людини. 

Комендант Сікора жив у Кракові. За п’янство його перевели в село, на окраїну. Але тут він ще більше зловживав алкоголем. Життя його сповнене багатьма проблемами.

У нього є помічник – молодий кар’єрист Людзик. Він злодій по натурі. Все винюхує, висліджує, а гине із-за того, що надто хотів вислужитися.

Не кращий за нього й український куркуль Хмелянчук.

Щирістю братнього єднання зігріті епізоди про знедолених поляків та українців, готових до спільної боротьби. Польські робітники Ян Трачик і Стефек Плонський щиро симпатизують українцям, дружать із молоддю села. 

Зокрема, Стефек знаходить спільну мову з бунтівним селянином Петром Іваничуком. Польські безробітні, приїхавши з міста на сплав лісу, повертаються назад, довідавшись про страйк українських селян.

Закинутому серед боліт поліському селу Ольшини, приреченому колонізаторами на вимирання, здавалося б, уже ніщо не віщувало кращих часів. Міцно осіли на кращих землях експлуататори. За всім зірко стежило недремне око поліцая Людзика, не знав меж у своїй ненависті до селян комендант Сікора…

А за що було ненавидіти цих голодних, беззахисних людей, які навіть не мали плуга, обробляючи землю сохою, які замість хліба їли темні пляцки наполовину з борошна і з потерухи, які ходили одягнені в брудну ряднину.

Покорі та безсловесності селян настане край. Ось у серцях зріє протест - так більше жити не можна. Петро Іваничук агітує селян до супротиву, за що й потрапив до в’язниці. 

Робітники-плотогони страйкують, обстоюючи свої права, Стефек Плонський, брат Хожинякової дружини Ядвіги, стає на бік гноблених.

Іван Піскора підбурює селян чинити перекір осаднику Хожинякові, а коли його переслідує поліцай Людзик, Іван вбиває пілсудчика. Тепер йому порятунок – тільки втеча.

Ядвіга і Стефек Плонські – діти із декласованої шляхетської сім’ї – намагаються чесною працею вибитися із злиднів. День і ніч – тяжка робота. Та правда життя відкривається для них щораз гіркішою. 

Покохавши Петра, Ядвіга втрачає його – Петра закинуто до катівні. Живучи коханням до нього, Ядвіга переховує листівки й документи, які передав Петро перед арештом. Але, крім почуття, її ніщо не єднає з Петром. 

Після його засудження Ядвіга втрачає віру, силу волі й на вимогу матері виходить заміж за багатого Хожиняка. Особисте відступництво переростає у класову зраду. 

Ядвіга відвертається від села та селян, ставши господинею хожиняківських земель і угідь.

Образ Ядвіги не обірветься в романі «Полум’я на болотах», він знайде своє логічне продовження в двох наступних частинах трилогії. Письменниця простежить закономірну трагедію людей, які, зрадивши народ, самі прирікають себе на страждання.

Подібні долі письменниця зустрічала в житті не раз, прототипів для твору не бракувало: "Я хотіла показати осадництво й поліцію як знаряддя насильства й гноблення на цій землі , яка не була польською землею, - щодо цього в мене не було сумнівів уже давно, набагато раніше, ніж з трибуни Конгресу 1936 року я заявила про це разом з українськими та білоруськими товаришами. Мабуть, я думала так ще з шкільних років".

Яке в цих словах щире, переконливе свідчення формування світоглядних основ юної Ванди в час перебування її в селах Полісся!.. Зокрема, там вона зустріла й дівчину, що стала прототипом Ядвіги.

"Хто був прототипом моєї Ядвіги? – згадує письменниця. – Я знайшла його ще в ті давні дні, коли мандрувала байдаркою по річках Волині… Струнка, засмагла дівчина з довгими косами прийшла стежкою до берега, допомогла нам прив’язати байдару біля рибальського човна… і повела нас у дім… З тієї родини я зробила родину Плонських… 

Я більш ніколи не бачила цих людей, не знаю, яка була їх доля. Я перенесла їх на сторінки моєї трилогії, й вони почали тут жити своїм книжковим життям. Думаю, що я недалеко відійшла від правди життя".

Задум створити продовження роману «Полум’я на болотах» не полишав письменницю. Вона працює над наступним твором – «Зорі в озері». У плетиво цього роману письменниця ввела і своїх Плонських, і куркуля Хмелянчука, й осадника, і Петра Іваничука, і чоловіків та жінок із «Полум’я на болотах».

Ось окремі подальші долі героїв. Не спить ночами Хожиняк і його дружина Ядвіга, ховають нажите кров’ю і злочинами багатство куркульня, старости, поліцаї, гризучись у паніці між собою. Так огидно, конвульсивно вмирає стара Польща.

Усміхнулося щастя вдові Петруковій з шістьма дітьми, які досі не знали навіть смаку молока.

Вливається в активне життя села Петро Іваничук, намучившись у тюрмі та ще й переживши подвійний удар - зраду коханої. Письменниця зображує цілковите здичавіння й отупіння Ядвіги через ізольованість від людей села, співжиття з нелюбим чоловіком. 

Найстрашніший стан – збайдужіння до всього - оволодів молодою жінкою. Навіть майбутнє материнство не тішить, не хвилює її, лише темний підсвідомий страх виникає при думці, при народженні нової істини: вона стала чужою для селян, ставши дружиною осадника.

Ядвіга іноді докоряє собі за зраду своєї молодості, своїм друзям і симпатіям за купівлю-продажу себе і своїх почуттів. Але розуміючи це, вона не шукає виходу із становища, не намагається порозумітись із селянами, все далі відходить від них, замкнувшись у своїй тупій, важкій безвиході. Їй здається, що повернення немає.

Письменниця без симпатій ставиться до Ядвіги, яка обманула не лише себе, а й людей, які в неї вірили. Адже, Петро, повертаючись із тюрми, поспішав у село назустріч новому життю, водночас ніжно несучи в серці образ коханої: "Мов живе з’явилося перед ним її смагляве обличчя, довгі коси, що падали на вицвілу сукню, темні очі, полохливі вії, чорні брови, що майже сходились на переніссі. 

Так, Ядвіга. Вже вона напевне привітає його тим самим усміхом, що б ніби силоміць пробивається крізь заслону смутку, тим самим поглядом темних очей, вірних і милих". Та не витримала життєвого іспиту дівчина. 

У Ядвіги не було виходу? Неправда. Для справжньої людини завжди є вихід.

Безвілля, як правило, приводить людину над прірву. Так сталося і з Ядвігою. Щось, дійсно, анормальне є в її апатії: смерть матері вона сприйняла без найменшого поруху в душі, до свого арешту ставиться отупіло-байдуже.

Можливо, все це зумовлено певною мірою відсутністю поруч неї брата Стефека, вірного порадника, світлоголового юнака. Лише в кінці роману повертається він у село, коли вже найстрашніше сталося.

Стефек Плонський – цікава особистість. Він репрезентує молоду поросль польської інтелігенції, не враженої міщанською ідеологією, властивою певній частині польської буржуазної інтелігенції, що оберталася катастрофою на рішучих поворотах історії. 

Цим акцентом письменниця прив’язує свій твір не лише до подій, про які пише , а робить його узагальнюючим на всі часи: інтелігенція, близька до народу, йде разом з ним до прогресу, а чужа, далека від народу, – закономірно деградує. 

Стефек Плонський у романі представляє здорову, перспективну частину польської інтелігенції, яка піде з народом до нового життя. Адже Стефек одразу обирає свій шлях – вчитися. Він цим не лише визначається сам, а певною мірою стає за приклад для решти сільської молоді.


Немає коментарів:

Дописати коментар