суботу, 9 травня 2015 р.

Матеріали експедиційного обстеження Зарічненського району у 80-90-ті роки XX століття (Українець Алла Миколаївна)


У 1987-1996 pоках у Зарічненському районі працювали експедиції, учасниками яких були працівники Рівненського обласного краєзнавчого музею, кафедри фольклору Рівненського інституту культури (нині Інститут мистецтв РДГУ), члени Рівненського фольклорно-етнографічного товариства.

Перша експедиція була малочисельною. Відбулася вона одразу після вибуху на Чорнобильській АЕС, у травні 1987 року.
Автором цієї публікації та старшим науковим співробітником відділу історї Прищепою О.П. були обстежені села: Зарічне, Морочне, Кухотська Воля, Неньковичі, Омит, Вичівка. 

Велась активна пошукова робота за такими напрямами: а) історія населених пунктів району, учасники історичних подій; б) особливості народно-побутової культури поліщуків. Завдяки збиральницькій роботі фонди музею значно поповнились матеріалами про II світову війну та зразками традиційного народного побуту й культури, у тому числі виробами народних умільців. Зокрема, було зібрано зразки народного одягу (17 одиниць збереження), ткацтва (15 одиниць збереження), побутових речей та знарядь праці (21 одиниця збереження) [17, с.263].

У 1991р. працівники сектору етнографії РОКМ (Українець A., Сівець А.) відвідали село Дубрівськ, де було зібрано цікаву інформацію про народний одяг його мешканців та вперше зафіксовано спосіб пов'язування старовинного головного жіночого убору — намітки.

У 1995 р. у Зарічненському районі працювали спільні експедиції фольклорно-етнографічного товариства та Лабораторії успадкування народних традицій Рівненського інституту культури. Учасниками літньої експедиції (9-11 червня) були: Ковальчук В., Логвин В,, Смаглюк В., Овець А., Рябунець В., Тичинін Ю.). Вони працювали в селах: Мутвиця, Морочне, Сенчиці, Омит, Ніговищі, Черні, Комори, Дібрівськ.

У тому ж році, 3-5 листопада, була проведена друга експедиція у складі: Овець А., Яремко Б., Цапун Р., Ковальчука В., Українець А., Войтовича О., Смаглюка В. Учасники експедиції відвідали села Брод-ницю, Храпин, Кухотську Волю, Острівськ, Кухче, Заозір'я, Нобель, Млини, Дідівку.

Протягом цього часу активно велись аудіозаписи, фото- та відео-зйомки, фіксувались та збирались зразки народної культури.

Під час обстеження району з'ясувалось, що багато сіл було знищено пожежами на поч. XX ст. та в роки II світової війни. Вони, перш за все, завдали непоправної шкоди безцінним давнім зразкам народного мистецтва, які на час поїздки збереглись лише фрагментарно. Узагальнюючи зібраний матеріал, можемо зробити, певні висновки, які стосуються етнокультурної спадщини цієї самобутньої частини Полісся.

Найпоширенішим ремеслом на території району було ткацтво, яке досягло дуже високого технічного й художнього рівня. Значні ткацькі осередки — с. Борове, с. Серники та інші. У кожному селі займались лозоплетінням, плетінням з соснової дранки, кори берези, липи, у деяких селах плели також з коріння сосни (с. Мутвиця). У районі були поширені всі ремесла, пов'язані з обробкою дерева: теслярство, столярство, різьбярство тощо. З дерева виготовляли знаряддя праці, побутові предмети (зокрема, веретена – з вільхи, рублі – з ясена, качалки – з берези, граблі – з ясена чи граба, бочки – з дуба, берези, масниці – з сосни). 

У багатьох селах працювали бондарі (с.Черні, с. Дібрівськ, с. Млини), ковалі (с. Ніговищі, с. Мутвиця). У с. Ніговищі учасники експедиції обстежили кузню коваля В. Гембіцького, в якій зберігались горн, міхи, наковальня тощо. Це село, за спогадами старожилів, заснували на поч. XX ст. переселенці з нинішнього Сталінського району Білорусії, які привезли з собою любов до гончарного ремесла. Поскільки гончарної глини поблизу села не було, гончарі з Ніговищ їздили за нею в м. Городню (Білорусія). Відомий гончар Мікша А.І. мав біля теперішнього магазину горн [1; 2].

Зарічненський район багатий на самобутніх народних музикантів та співаків, архаїчні народні звичаї та обряди. Учасники експедиції зустрілись із такими талановитими народними музикантами, як скрипаль Криневич М.Ф. (с. Дідівка), дудкар Омельчук В., гармоніст Мартинчик І., скрипаль Кучинський Я. (с. Кухотська Воля), скрипаль Клишун М. (с. Неньковичі), скрипаль, баяніст, сопілкар Арашкевич С (с. Омит), гармоніст Марчук А. (с. Острівськ).

Автором цієї статті найбільше інформації зібрано про народні тканини та одяг мешканців Зарічненського району. Ця тема заслуговує на детальніший розгляд.

Для виготовлення тканин використовували овечу вовну, льон, рідше – коноплі. Мешканцям району відомо декілька сортів льону, найкращий з них — «кудряш» (ріс маленький, з нього була гарна нитка, багато насіння [13]. Льон старанно доглядали, потім збирали вручну.

Він деякий "час вилежувався на стерні, а в деяких селах його ще вимочували як коноплі (тоді волокно ставало значно білішим). За розповідями Ткачук О.І., це відбувалось так: льон тиждень тримали в озері, потім його підсушували на стерні (два дні за доброї погоди, бо як дощило, то швидко гнив). Якщо він ставав м'яким, добре терся, його сушили на печі, тоді терли на терниці («терлиці») [11]. 

Отримане волокно тріпали, декілька разів вичесували: «Льон тремо, треплемо, обдираєм обдирачками, чешем...; хороший - на сорочку, з худшого – штани мужчинам» [6]. Пряли найчастіше на потесі («потасници») – дерев'яному пристрої, що складався з двох частин – дошки для сидіння і вертикально вмонтованої в неї палиці, чи ще однієї веслоподібної дошки, куди прив'язувалось волокно. Починали прясти в листопаді, ткати — в кінці зими [6].{mospagebreak}

Ткацтво Зарічненського району заслуговує на особливу увагу, тут воно відзначалось досконалим володінням найскладнішими техніками, орнаментальним багатством, стилістичним розмаїттям. Виготовляли як тканини хатнього вжитку (рушники, рядна, «постілки», «однополки», настілники), так і одяг. Наткати потрібно було багато, особливо тим, в кого були «дівки на виданні». У придане давали окрім корови, овечок, поросяти, також одяг, ткані рушники, настілники, полотно в сувоях тощо. «Кухор» (скриня) мав бути повним по вінця [3].

Особливою художньою досконалістю відзначались ткані рушники, виготовлені з сірих та вибілених лляних ниток перебірною технікою «під дошку» (в такому випадку ткали вдвох: хтось ткав, а хтось притримував дошку, щоб «не розкидалось»). Орнаменти з квітів і птахів, створені з так званим світло-тіньовим ефектом, вкривали всю площину виробів. Таке ткання називали «в лузку» (с. Мутвиця). При яскравому сонячному промінні візерунки ніби оживали, мерехтіли завдяки переливам різних відтінків лляних ниток. Справжні шедеври цього виду народного мистецтва нам доводилось бачити в селах Неньковичі, Омит, Нобель, Млини. Такі орнаменти мали назви: «п'ять квиточок», «дванадцять палочок» [13].

Ще один поширений вид ткання – «в коски». Він теж використовувався для виготовлення тканин хатнього вжитку. Для ткання цією технікою рушників використовували знову ж білені й небілені нитки, які розташовувалися повздовжніми смугами, а на кінцях перетиналися поперечними білими, червоними, чорними, що разом утворювали оригінальну яскраву орнаментальну композицію (села Омит, Кухотська Воля, Вичівка).

У 50-х-70-х pp. XX ст. рушники ткали вже з бавовняних ниток, перетинаючи полотнище барвними різнокольоровими орнаментальними смугами, виконаними технікою «перебору» (с. Борове). Яскравий зразок такого ткання учасники експедиції бачили в 1991р. у церкві с. Морочне: цей дуже довгий рушник, який виткали по черзі найкращі ткалі навколишніх сіл, гармонійно вписується в інтер'єр церкви.

Основною частиною вбрання поліщуків були сорочки. На жаль, старовинних чоловічих сорочок під час експедиції виявити не вдалося, жіночих (довоєнного зразка) було знайдено лише декілька. З огляду на це, важко судити про давні способи декорування цього вбрання. Збережена сорочка поч. XX ст. з с. Омит, яка нині зберігається у фондах РОКМ, прикрашена тканим орнаментом на уставці та смугою тканого орнаменту у верхній частині рукава. Така композиція є характерною, очевидно, для більшості сіл району. У цьому ж селі інформатори зазначали, що вишивали в давнину мало, в основному — ткали.

Поверх сорочок жінки на поч. XX ст. одягали спідниці, виготовлені переважно з лляного полотна. Як і сорочки, вони прикрашались декількома смугами тканого орнаменту, які розташовувались на подолі. Відповідно таким же способом декорували фартушки й головні убори: намітки, хустки.

У с. Острівськ виготовляли лляні спідниці «кративкі», полотно для яких ткали в клітинку з синьо-зелено-червоних смуг. У деяких селах згадували вовняні спідниці «домоткани» (с. Мутвиця). У 30-х - 40-х pp. входять в побут рясні спідниці з фабричних тканин, прикрашені стрічками («гальонами»). Дівчата поверх них одягали короткі перкалеві заокруглені фартушки. У деяких селах у цей час були поширені також фартушки, прикрашені «каруночками» - смугами плетеного гачком мережева, вставленого в тканину.

Поясне чоловіче вбрання – штани, влітку полотняні, взимку суконні. На території району збереглась давньослов'янська назва полотняних штанів — «нагавиці», «нагавички». «Суконни» штани на поч. XX ст. були двох типів: вузькі й «галіхве» [6].

Як верхнє вбрання відомі свити, кожухи, каптани. Останні в с. Кухотська Воля виготовляли з полотна, «з нашиттєм гориньом» (бавовняною ниткою – А.У.). Свити шили з овечого сукна. Виготовленням кожухів займались кушніри. Відомі кушнірські осередки — с. Морочне, с. Нобель, с. Серники, с. Черні, с. Задовже, с. Кухче.

За свідченням кушніра Степанчука П.К. із с.Морочне [10], на великий кожух потрібно 6-7 шкур. Кожну шкуру натирали сіллю. Пізніше робили закваску з вівсяної та житньої муки. Цим тістом їх змащували, скручували в трубу, складали в бочку і перемішували. 

Таким чином шкури квасились днів три. Потім їх вішали на паркан, щоб стікала закваска. Далі сушили, м'яли, шкребли «іикафою», виготовленою зі старої коси. Чисті шкури м'яли ключем (спеціальним інструментом із стременом для ноги, гаком та ручкою). Кожухи шили гарними, з великим коміром, на «билого та червоного дуба» (тобто білого та червоного кольору).{mospagebreak}

У с. Черніни технологія обробки овечої шкури дещо відрізнялась від описаної вище. Дані про це отримані А.Овець від кушніра Степанчука В.Л., 1918 р.н., з родини кожухарів із Хмельницької області [9]. За його розповідями, суха шкура мочиться, закладається у хлібний квас (з житнього та вівсяного борошна): «Як тепло, то бистрій мочать – 8-10 суток, зимою — 2 тижні». 

Коли плівка починала відходить, тоді вичищали «шкапою». Щоб краще відчищалась, шкуру натирали крейдою. Існувала приказка «Як мило на бороду, так побілка на кожу». Після цього шкура закріплювалась на п'ялі, трохи підсихала, потім її знову відмочували в теплій воді, згодом м'яли.

Фарбували (дубили) кожухи дубовою корою, яку добували в основному взимку. її потім висушували, вичищали від моху (бо інакше вироби будуть із плямами), товкли в ступі. Варили кору в котлі. Шкури в процідженій фарбі мокли 4-5 діб. Потім трохи підсушувались, м'ялись 3-4 рази ключем, щоб майбутній кожух «не тріщав» і не порвався.

Зшивали шкури вручну лляними нитками, користуючись наперстком. Великого кожуха майстер зшивав за 18 годин безперервної праці. Це вбрання берегли, бо воно коштувало дорого. Тому в негоду поверх кожухів одягали свити, щоб захистити від вологи. Щоб одяг краще зберігався, його пересипали «табаком» від молі й добре, щільно закривали [9].

Цікаву інформацію було зібрано про зачіски та головні убори. Дівчата переважно волосся не закривали, заплітали його у дві, або в одну косу. У першому випадку подекуди коси заплітали біля скронь і випускали на груди (с.Кухотська Воля). У прохолодну погоду одягали хустки полотняні або фабричного виготовлення.

Вінки одягали лише «молодухі» (наречені). їх в 30-і роки купували в с. Серники, виготовляли з різнокольорових паперових квітів: вони були кругленькі, з багатьма стрічками, які сягали землі [3]. У нареченої з с.Храпин, за спогадами старожилів, було «у винку сто косників по саму землю, а винок закривав усю голову» [15].

Намітка – головний убір заміжньої жінки в давнину. Вперше учасниками експедиції саме на території Зарічненського району було зафіксовано пов'язування намітки (села Дібрівськ, Бродниця). Намітку одягали під час весілля (на другий день, в понеділок, перед тим, як вести молоду в сім'ю молодого). Про це співається у весільних піснях:



У неділю вінок,

А в понеділок – танок.

Посадили пуд полицу,

Нарадили молодицу.

* * *

Ой, ти, святий понеділку,

Зопсував нам дивку.

Ой, ти, святий вовторочок,

Одлучив од девочок [14].

* * *

Догадайса, Манічко,

Куди твоя мати пушла.

Чи в комору, чи в комірку,

Чи по тонкую намітку.

Манічко, догадайса,

Замотаца не давайса.

Кинь скривалце у куточок,

Сама пуйдеш до девочок [13].

Намітка («наметка», «намитець») – довге рушникоподібне полотнище (більше 2 метрів), з орнаментованими кінцями і вишитим «чолом». Перед тим, як пов'язати, її «ладили» — складали по довжині декілька разів, повздовжні береги натирали вареною картоплею, щоб не розкидались. 

Починали мотати від чола, обкручуючи за певними правилами полотнище навколо шиї та декілька разів навколо голови. Правила потрібно було виконувати чітко, бо інакше важко впоратися із закріпленням кінців на завершальному етапі (інколи для цього використовували шпильки [3].

Перед тим, як завити намітку, укладали волосся, адже заміжні жінки не мали права заплітати коси: «Старши жінки казали, шо заплітать коси не годиться» [3]. Про це співали:

Розчесали косу навіки,

Да розцвіли чорнобривцями квіти [3].

* * *

Не давай, Настю, косу рвати,

Косу важко годувати –

Щосуботи вимивати,

Щонеділі розчесати [12].{mospagebreak}

Дотримуючись традиції, жінка намотувала довге волосся на обруч («тканицю»), зв'ерху одягала чепець («карунку»), а тоді вже намітку. Ще напочатку XX ст. її мотали щодень: «Спать ложица – скінула, а встала раненько з постели, — вмиласа, завила намитку. Чи гараче, чи не гараче, і жито жнуть, і сіно гребуть у намитках. Без намиток не ходили» [3]. Намітку використовували і в поховальному обряді: нею завивали померлих жінок, покривали всіх покійників аж до шиї, нею ж оббивали труну зсередини. З намітки шили також «волосянку» (матрасик), набивали його сіном і клали на дно труни [14].

У 20-30-і pp. XX ст. намітка поступово виходить із ужитку, а згодом її повністю витісняють хустки: полотняні з «прензлями», фабричного виготовлення, вовняні в'язані, вовняні («опинанки») тощо. Останні ткали з овечої вовни коричневого, сірого, зеленого відтінку «в клітину». їх накидали на голову та плечі в негоду [10].

Зав'язували хустки по-різному: «гладко» ( два кінці спереду під підборіддям); «в холодок» (передні кінці зав'язуються на потилиці під задніми); «в циганочку» (два передніх кінця зав'язували поверх задніх високо, на рівні скронь). Теплу хустку одягали таким чином, що один кінець її звісав зліва, а другий, правий, обкручувався навколо шиї, підтикався спереду під підборіддям. За способом пов'язування такі хустки називали «закручуванки» (с. Комори, с. Храпин).

Головними уборами чоловіків були шапки. Влітку носили солом'яні «капелюши», взимку – шапки «ковпаки» (гостроверхі, з вухами). Коли їх одягали, верх вломлювали всередину (9). У с. Храпин на капелюші плели плетінку з 11-ти соломинок. Солому збирали тоді, коли починало квітувати жито, стебло наливалось, робилось міцним. Зжате жито з достиглим колоссям вважали «негодним», ламким. Корінці звичайно зрізували. Починали плести шапку з дна, тоді «заламували крила». Зшивали навощеними нитками. До готового виробу прикріплювали чорну стрічку й мотузку «под бороду, бо як вітьор – то здуває». Носили весь час – «коли жарко – холодок, воздух проходить проз голову, як має буть» [15].

Основне взуття поліщуків – постоли («постолі»). їх носили в усі пору року. Плели з лози, липи, в'яза. Складались постоли з носка, вушок та п'ятки, кріпились до ноги з допомогою волоків (волосяних, конопляних, липових чи лозових мотузок). Заготовляли матеріал для плетення з травня до Покрови: скручували «верчиками» (у вигляді вісімки), які могли зберігались на горищі 15 років, а коли було потрібно, їх розмочували й плели взуття [7]. Перевагу надавали липовим постолам, бо липа міцніша за лозу: «Як танцюєш, то постоли гарно й риплять» (с. Сварицевичі Дубровицького р-ну). Про постоли співається в одній з пісень, записаних у с. Кухотська Воля:

Од порога до стола

Протоптала постола.

Хлопчикі, соколікі,

Поплетіте постоліки,

Як я бильша подросту,

То і вам поплету [13].

Постоли плели, в основному, чоловіки, дівчатам - брати та «ухзжори», батьки. Подекуди жінки вимушені були самі виготовляти собі взуття. Щоб не мерзли ноги, взимку литки обкручували «суконкою», тоді соломою, зверху – «портяною» онучкою та волоками: «На невод ходили в постолах: намокнуть, мороз — позамерзають, а в ногах - тепло» [5]. «Да хороші постолики, да волокі хороши» [6].

Верхній одяг поліщуки підв'язували поясами. Вміли виготовляти «брани» пояси, які плели вручну: «Просто переплітали пальцами ниточку одна через другу. Починають в'язать зсередини, в той ганець розбивають і другий конець розсувають» [6].

В якості прикрас використовували «пацьори» (скляне блискуче намисто часто великого розміру) – «здорови», «надутеньки». Були відомі й «медалики» — мініатюрні іконки з образом Божої Матері [15]. Одягали також «заушниці», персні. У с. Бродниця В.С. Делідон виготовляв персні з алюмінію: в печі в посудині розігрівав тонкий алюміній, тоді брав трубочку, на яку виливав рідину. Коли трубочка застигала, її розрізали напильником — «перстені получалися» [4]. В інших селах обручки виготовляли з копійок: «Ставили копійку боком, били молотком, з п'яти мідних копійок середину видавлювали долотцем, напильничком відшліфовували, аж блищало» [15].

Під час експедицій зібрано також багато інформації про народні звичаї та обряди. Зупинимось на одному з них, який пов'язаний з тканням полотна за одну ніч і носить назву «Оброк». У с. Храпин це відбувалось тоді, коли нападала «пошесть» - хвороба, яка косила худобу. Тоді кругом села водили до сходу сонця близнят – брата і сестру, а жінки за одну ніч повинні були напрясти ниток, наснувати їх і виткати рушника довжиною 2-3 метри, який згодом вішали на дубового хреста, якого також за одну ніч робили чоловіки [16]. 

За свідченням мешканців с. Заозір'я, «оброк» ткали також тоді, коли в Бога щось просили, коли в селі траплялась велика біда, нападала хвороба: «Жінки по заходу сонця снують, а до заходу – щоб виткать». До світанку обходили кругом села, жінка несла попереду виткане полотно («ручніка»), інші йшли за нею. Так тричі обходили село. Ткали вправні майстрині, які змінювали одна одну в процесі роботи. За свідченням мешканців села, бувало, що людина сама обречеться і ставить хрест на перехресті або вулиці [11]. Отже, все село було учасником цього древнього самобутнього обряду, який об'єднував людей єдиною метою – вберегти своє село, свою землю від біди.{mospagebreak}

Зібрані під час експедицій матеріали потребують більш детального наукового опрацювання, а також свідчать про самобутню древню культуру цього цікавого району Полісся, яка, безперечно, заслуговує на пильну увагу науковців, краєзнавців, всіх небайдужих до історії рідного краю людей.

Джерела:

Запис А. Сівець від Белоус Харетини Калениківни, 1911 р.н., у с. Ніговищі 10 червня 1995р.

Запис А. Сівець від Белоус Івана Миколайовича, 1933 р.н., у с. Ніговищі 10 червня 1995р.

Запис від Делідон Мотруни Сєменівни, 1907 р.н., у с. Бродниця 3 листопада 1995р.

Запис від Делідон Ніни Степанівни у с. Бродниця 3 листопада 1995р.

Запис від Куликовича Івана Дем'яновича, 1910 р.н., у с. Нобель 5 листопада 1995р.

Запис від Куликович Надії Герасимівни, 1915 р.н., у с. Нобель 5 листопада 1995р.

Запис А. Овець від Кузла Івана Степановича, 1936 р.н., у с. Сварицевичі Дубровицького р-ну 11 червня 1995р.

Запис від Садовської Олени Хомівни, 1920 р.н., у с. Храпин 3 листопада 1995р.

Запис А. Сівець від Степанчука Володимира Леонтійовича, 1918 р.н., у с. Черніни 10 червня 1995р.

Запис А. Сівець від Степанчук павла Кириловича, 1924 р.н., у с. Морочнє 9 червня 1995р.

Запис від Ткачук Ольги Іванівни в с. Заозір'я 4 листопада 1995р.

Запис А. Сівець від Туміловича Павла Івановича, 1928 р.н., у с. Млини 5 листопада 1995р.

Запис Р. Цапун від учасників фольклорного ансамблю с. Кухоцька Воля 4 листопада 4 листопада 1995р.

Запис Р. Цапун від учасників фольклорного ансамблю с. Острівськ 4 листопада 1995р.

Запис від Німанського Івана Романовича, 1907 р.н., у с. Храпин 3 листопада 1995р.

Запис від Шуманської Марії Несторівни, 1908 р.н., у с. Храпин 3 листопада 1995р.

Макарова О., Олаоок К, Пархоменко Т., Українець А. Фольклорно-етнографічні фонди // Етнокультура Волинського Полісся і Чорнобильська трагедія. Зарічненський р-н. – Рівне, 1998.

Українець А. Матеріали експедиційного обстеження Зарічненського району у 80-90-ті роки ХХ ст. / А. Українець // Західне Полісся: історія та культура: Мат. краєзн. конф., присвяч. 60-літтю утвор. Зарічнен. р-ну та 20-літтю аварії на Чорноб. АЕС / Рівнен. обл. краєзн. музей, Рівнен. обл. краєзн. т-во Всеукр. спілки краєзн. – Рівне: вид-ць Зень О.М., 2006. – Вип. 2. – С. 120-128.

Немає коментарів:

Дописати коментар