Ритуал похорону, зафіксований у романі Ванди Василевської "Полум'я на болотах"

 За романом Ванди Василевської можна вивчити давній ритуал похорону на Поліссі.

«Покійниця на голові мала намітку. У труну клали все, що небіжчиця любила, до чого торкалася щодня і чого могла потребувати там, по той бік темної води, за яку зайшла. Люди хрестилися широким потрійним хрестом, уклонялися низько перед іконою в кутку хати.

А ось розмова біля небіжчиці:

- Дайте льону, вже не буде прясти його, хай же візьме пасмо з собою.

- Хліба принесла шматочок, не знаю, чи у вас є, поклади, Олесю.

- Зніми, Параско, того рушника над столом, самі гаптували.

- Біжи, Олесю, до клуні, може, невимолочених колосків знайдеш.

- Сіна б жменьку отут біля ніг покласти.

- Вуглинку з печі дайте, мало вона вогню розпалила.

- А дай-но, Олесю, другі личаки. У далеку дорогу йде, хай має в запасі.

- А кухлик? Щоб мала чим напитися, як пити схоче.

Старші жінки на похорон вдягалися в темне, але дівчата були в кольорових хустках.

Покійницю перевозили на човнах. Кузьма, сідаючи в останній човен, намалював на піску рівну лінію і хрест, щоб жалобна процесія не потягла за собою ще одного похорону, щоб між нею і селом виріс поділ і знак, що захищав вихід на воду, яка зараз була шляхом до могили.

- Труна важка. Баби всього напхали. Нащо воно там їй здалося?

- Здалося, не здалося, а так годиться. Завжди так було, то їй теж належить.

Жінки заводили голосно, жадібно, як чайки понад луками. На поставлений хрест Олеся повісила фартушок, тканий червоними смужками.

- Сусіди кохані, приятелі наші, на почастунок прошу до нашої хати, за наші низькі пороги, матір мою, що померла й сьогодні похована, вшанувати як годиться.

У печі в горщику клекотіла картопля, голосно сичав жир, на якому смажили млинці, жарили рибу, варили юшку з риби.

По самогон Олеся послала в десяте село, бо тут ніхто самогону не гнав, не було з чого.

Чарка йшла колом від старих чоловіків до молодших».